Кодифікація законодавства СРСР 1922–1929 р

Кодифікація законодавства СРСР 1922–1929 р

3

4

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Характерні риси кодифікаційного процесу 1922 - 1929 років
• 1.1 Причини і передумови першої кодифікації законодавства УРСР
• 1.2 Етапи кодифікації, стадії кодифікаційного процесу. Шляхи кодифікації законодавства УСРР
• Розділ 2. Кодифікація цивільного права і суміжних галузей
• 2.1 Цивільний кодекс УСРР 1922 року. Кодифікація земельного права
• 2.2 Сімейний кодекс України 1926 року
• 2.3 Кодекс законів про працю 1922 року
• Розділ 3. Кодифікація в галузях кримінального і адміністративного права. Процесуальне законодавство і кодифікаційний процес 1920-х років
• 3.1 Кримінальний кодекс УСРР
• 3.2 Перша кодифікація адміністративного законодавства України
• 3.3 Кодифікація процесуального законодавства
• Висновок
• Список використаних джерел

Вступ

Тому на мій погляд, саме зараз на порозі чергової кодифікації законодавства України, цікавим є питання про те, як здійснювалась кодифікація законодавства в країні раніше, які уроки можна засвоїти з минулого, що використати найдоцільніше тепер. Отже, звернення до теми Кодифікація законодавства в УСРР 1922 - 1929 рр. є невипадковим.

Слід відмітити, що сама процедура підготовки і запровадження кодифікаційних актів має певну специфіку в порівнянні з загальним процесом правотворчості. В даній роботі буде приділена увага цьому питанню. Звичайно, процес кодифікації (як особливого виду систематизації, при якому зміст нормативних актів, що упорядковуються, істотно переробляється) в минулому - в 20-ті роки ХХ ст. і зараз істотно відрізняється. Але враховуючи темпи, якими просувається кодифікація в незалежній Україні, можливе запозичення певного позитивного досвіду з минулого.

Оскільки об'єм роботи невеликий, то в ній крім акцентування на рисах кодифікаційного процесу, буде висвітлена кодифікація лише в найважливіших, найвизначальніших в будь-якій системі права галузях (перераховані вище). Варто підкреслити що робота не претендує охопити всі галузі: це справа серйозних досліджень, великих монографій.

Розділ 1. Характерні риси кодифікаційного процесу 1922 - 1929 років

1.1 Причини і передумови першої кодифікації законодавства УРСР

Перша широка кодифікація радянського законодавства УСРР почалась в 1920 р. після розгрому Денікіна, відновлення нормальної діяльності правотворчих органів. Тривала вона майже десятиліття. І це було не випадково. Так, Усенко И.Б.11 Усенко И.Б. Первая кодификация законодательства Украинской ССР // АН УССР. Ин-т государства и права. От. Ред. Б.И. Бабий. - К. Научная мысль, 1989. - с. 12 відзначає, що для цього склався ряд об'єктивних передумов. По-перше, це був перший тривалий період мирного будівництва. По-друге, для такого правового процесу, як кодифікація законодавства, необхідна стабілізація суспільних відносин, консолідація суспільно-політичних умов, що мало місце в УСРР на той час. По-третє, вже були закладені основи всіх галузей права.

Кодифікація законодавства в УССР була необхідна з багатьох причин. Всі автори, які вивчають дане питання, обов'язково відмічають такі. Нормативного наповнення і відповідного узгодження безсумнівно потребувала нова економічна політика. Перехід до нової економічної політики висунув ряд складних проблем, пов'язаних з допущенням певної свободи обороту, появи буржуазії - орендарів, оптових торговців, комісіонерів і т.п. Усенко И.Б.22 Усенко И.Б. Вказ. праця. - с. - 16 відмічає, що допущення товарно-грошових відносин через ринок вимагало заходів, "направлених на підтримку соціалістичних підприємств, обмеження капіталістичних елементів і використання капіталізму під контролем держави". Неп був нерозривно пов'язаний з перебудовою управління народним господарством, новими формами стимулювання і оплати праці, державним регулюванням товарно-грошових відносин. На той період різні органи радянської влади видавали велику кількість декретів, постанов та інших нормативних актів, часто дублювали один одного, містили прогалини і протиріччя.

Слід відмітити, що ще в 1919 р. П.Стучка запропонував розпочати кодифікацію нового прав. Головне місце в ній повинна була зайняти Конституція, за якою йшло "соціальне право", яке включало в себе сімейне право і право соціального забезпечення. Далі розміщувались "майнові права", під якими Стучка розумів норми, що визнавали або обмежували ці права (про націоналізацію). Завершували план кодифікації "правила про працю", “залишки договірного права” і міжнародне право. Систематизовані таким чином норми складуть обов'язкове для всіх право, а всі інші доповнять їх як “технічні інструкції”. Кодифікація розглядалася як черговий етап в розвитку революційної правосвідомості, як засіб “кращого в даних умовах досягнення мети” (П. Стучка). Орієнтація на революційну “правосвідомість” як черговий етап в розвитку і найважливіше джерело права містилась в концепціях прибічників психологічної школи права (М. Рейснер), які ототожнювали право з революційною правосвідомістю. На протилежних позиціях стояли послідовники соціологічної інтерпретації права, які відносились до законодавства як до планової політики (І. Іл'їнський).

Музиченко П.П.11 Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навчальний посібник. - 2-е вид., випр. і доп. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. - С. 441. відзначає, що такої широкої кодифікації, та ще й проведеної в такі короткі терміни, людство не знало. Були прийняті важливі законодавчі акти, які регулювали майнові, договірні, трудові, земельні відносини тощо.

1.2 Етапи кодифікації, стадії кодифікаційного процесу. Шляхи кодифікації законодавства УСРР

Кодифікація законодавства в УСРР здійснювалась двома шляхами: рецепцією законодавства РСФРР, розробкою власних законодавчих актів. Перший шлях був переважаючим, законодавство УСРР було в більшості випадків точною копією законодавства РСФРР. Радянська історико-правова наука пояснювала це однотипністю соціалістичних держав, відсутністю юридичних кадрів в Україні, єдністю загальних цілей двох братніх народів тощо. Але головна причина такої “рецепції” корінилася в прагненні більшовицької партії до уніфікації як державної, так і правової системи, що значно полегшувало б зусилля центральної влади по впровадженню в життя ідей соціалістичного будівництва11 Музиченко П.П. Вказ. праця - С. 442..

Усенко И.Б.22 Усенко И.Б. Вказ. праця. - С. 17-20. виділяв такі етапи кодифікаційного процесу в УСРР. Перший - це період розробки і затвердження таких важливих кодифікованих актів, як Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю, Земельний, Кримінальний кодекси, робота над Цивільно-процесуальним кодексом (в НКЮ), розробка шлюбно-сімейного кодексу, підготовка проекту Виправно-трудового кодексу (приблизно 1920-1924 рр.). З кінця 1924 р. до кінця 1925 р. можна відмітити певну зміну характеру кодифікаційних робіт. Утворення СРСР і його конституційне оформлення в січні 1924 р. обумовили появу загальносоюзного законодавства. Були внесені відповідні зміни в Конституцію УСРР. З метою узгодження республіканського і загальносоюзного законодавства починається підготовка нових редакцій кримінального, кримінально-процесуального, земельного і ін. кодексів. У жовтні 1925 р. було прийняте нове положення про судоустрій УСРР. Завершилась більшість кодифікаційних робіт, затверджені Тимчасові будівельні правила, Виправно-трудовий і Ветеринарний кодекси. На І етапі склалась система законодавства, були кодифіковані більшість його галузей. Ці акти відобразили задачі відновлювального періоду, початку непу.

Другий етап подальшої кодифікації на основі Конституції СРСР 1924 р., приведення раніше прийнятих кодифікованих актів у відповідність із загальносоюзним законодавством. На межі 1925-1926 рр. держава приступила до реконструкції народного господарства. ХІV з'їзд ВКП(б) поставив мету - в історично мінімальний строк перетворити країну із переважно аграрної в індустріальну, реорганізувати на соціалістичних засадах сільське господарство, підвищити народний добробут і забезпечити обороноздатність країни. Все назване суттєвим чином вплинуло на характер, задачі кодифікаційних робіт. Відмінними рисами цього етапу були відображення в кодифікованих актах задач реконструктивного періоду, завершення роботи по приведенню республіканських кодексів у відповідність з загально союзним законодавством. В УСРР була проведена велика робота по вдосконаленню існувавших кодексів. Так, в липні 1927 р. були прийняті в новій редакції КК і КПК УСРР, одночасно в ЗК внесені великі зміни і доповнення. Був прийнятий Кодекс законів про шлюб і сім'ю, опіку і акти громадянського стану в УСРР(травень 1926 р) і Адміністративний кодекс (1927 р.). розробка нових кодифікованих актів проводилась і в 1928-1929 рр. У лютому 1928 р. замість Тимчасових будівельних правил був прийнятий Статут цивільного будівництва. В серпні 1928 р. прийнятий Гірничий кодекс, в вересні 1929 р. - нова редакція Положення про судоустрій. УСРР і ЦПК УСРР.

Неп закінчувався. Розпочинався новий період державно-правової історії, в якому на зміну лібералізму йшло жорстке планування. В правовій сфері створювалась закрита правова система. Відходить в минуле такий критерій революційного романтизму, як “революційна правосвідомість”. Командно-адміністративна система управління бере на озброєння доцільність, нормативізм.

Відповідно до досвіду правотворчості УСРР 20-х років Усенко И.Б.11 Усенко И.Б. Вказ. праця. - С. 30-42 виділяв наступні основні стадії кодифікаційного (законотворчого) процесу:

прийняття рішення про видання кодифікованого акту. Йому передувало вивчення доцільності видання цього акту. Рішення, як правило, приймались вищими органами державної влади (Всеукраїнськими з'їздами Рад, ВЦВК. Раднаркомом УСРР). Оформлювалось воно у вигляді доручення підготувати відповідний законопроект чи шляхом затвердження акту планування діяльності законопроектних органів. Останньому надавалась перевага. В кінці 20-х років намічалось навіть створення єдиної системи планування правотворчості в УСРР;

складення законопроекту відповідним відомством чи міжвідомчою комісією. Декрет РНК УСРР від 25.01.20 “ Про порядок розгляду і опублікування законодавчих і урядових актів” передбачав, що проекти всіх актів законодавчих редагуються у відповідному відомстві. Конкретна компетенція кожного відомства визначалась у відповідному положенні. Ведучим відомством з питань кодифікації був Наркомат юстиції УСРР. Законодавчо підтверджувалась необхідність існування відділу законодавчих пропозицій і кодифікації. Обов'язки по кодифікації покладались насамперед на юридичне бюро та інші юридичні підрозділи, що входили, як правило, до складу адміністративно-організуючих відділів (1-а половина 20-х р.) чи загальних відділів (2-а половина 20-х р.). крім того такі обов'язки могли бути покладені на “галузеві підрозділи” відомств. В ряді випадків для підготовки законопроектів утверджувались спеціальні відомчі комісії з представників його структурних підрозділів. Керівництво кодифікаційною роботою здійснювали колегії наркоматів і особисто наркоми. Приказами наркомів і постановами колегій розподілялись обов'язки по кодифікації між підрозділами призначались кодифікаційні комісії, затверджувались їх плани і звіти. Колегія звичайно затверджувала загальну схему кодифікаційного акту і остаточну редакцію його тексту (перед направленням проекту на узгодження чи внесення його в законодавчі органи). Поряд з колегією в деяких відомствах були утворені “широкі колегії” (дорадчі органи при “вузьких колегіях”). Крім того, в роботах брали участь інші відомчі підрозділи і утворення (“тройки”, “наради” і т.д.). ряд актів створювались спеціальними міжвідомчими комісіями (нарадами), оскільки багато актів заторкали інтереси зразу декількох відомств. Міжвідомчими комісіями були підготовлені проекти шлюбно-сімейного кодексу, Тимчасових будівельних правил та ін.;

узгодження проекту з зацікавленими установами і організаціями, з органами юстиції. Для цього проект розсилався усім організаціям (в тому числі - профспілковим і громадським). Встановлювався в 1921 р. 3-денний строк для узгодження проекту і отримання висновку НКЮ. Однак скоро на практиці, а в 1925 р. було закріплено і законодавчо, що для цього встановлювався строк в 1 місяць. Особливим видом узгодження було отримання висновку відділу законодавчих пропозицій і кодифікації НКЮ. Нерідко при цьому НКЮ доопрацьовував проект, узгоджував з діючим законодавством і редагував. Свій висновок і відредагований проект кодвідділ направляв установі, яка підготувала проект, а копію цих документів - Раднаркому УСРР. Фактично в ході всіх кодифікаційних робіт діяло правило - вказівки НКЮ у відношенні форми проектів і постанов, їх кодифікаційного узгодження і термінології обов'язкові для всіх відомств. Доробка проекту згідно з отриманими зауваженнями проходила у відомстві - створювачі законопроекту;

внесення проекту кодифікованого акту в законодавчі органи. Передбачалось постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 19.10.1921 р. “Про порядок проходження декретів”, що окремі наркомати вносять проекти постанов у ВУЦВК лише пісяля попереднього їх обговорення в РНК УСРР. Відомство - ініціатор офіційно направляло проект кодифікаційного акту в Управління справами РНК. Це означало “внесення проекту в законодавчі органи”, реалізація відомством права законодавчої ініціативи. Були зафіксовані такі вимоги до проектів в кодифікаційних актів: 1) повинні вноситись на затвердження разом з проектами постанов про введення їх в дію; 2) в проекті останніх пропонувалось вказувати всі законодавчі положення, що відмінялись чи змінювались; 3) до проекту повинна додаватись пояснююча записка; 4) а також письмові висновки й відгуки всіх зацікавлених відомств зі вказівкою точного формування розходжень з проектом, що вноситься, а також всі інші необхідні документи;

доробка і узгодження проекту в спеціальних підрозділах при РНК УСРР. Він проходив суттєву доробку в спеціально утворених для цього при РНК УСРР підрозділах (наприклад, Комісія по розгляду законодавчих пропозицій);

затвердження проекту Раднаркомом УСРР. Деякі з перших кодифікаційних актів одразу ж після внесення в законодавчі органи розглядались на засіданнях РНК УСРР без їх попередньої комісійної обробки. Однак в цілому в 20-ті рр. склалось правило, що на утвердження РНК УСРР поступав проект, вже розглянутий допоміжним органом, відредагований і завізований редактором - консультантом; слід відмітити, що РНК УСРР, як правило, не вносив в проект серйозних змін, а в деяких випадках міг повернути проект відомству чи своєму допоміжному органу для доробки;

затвердження проекту ВУЦВК. Затверджений РНК проект поступав на розгляд Президії ВУЦВК, який після колегіального обговорення або затверджував проект і вводив його в дію від імені ВУЦВК і РНК УСРР, або приймав рішення про внесення його на розгляд сесії. Якщо Президія визнавала необхідним частково або повністю змінити проект, то повертав проект акту в РНК УСРР для відповідної переробки. При розгляді на сесії ВУЦВК проводились спеціальні доповіді. Після дебатів по доповіді створювались комісії сесії для розгляду і редагування проектів. По докладу останньої сесія приймала остаточне рішення. На сесії відбувалось і остаточне затвердження кодифікаційного акту, в порядку виключення вже введених в дію Президією ВУЦВК. ВУЦВК і його Президія були останньою інстанцією в питаннях затвердження кодексів. Виключенням явилось лише прийняття КЗпП 1922 р., який був введений в дію постановою ВУЦВК на території України одночасно з введенням його в РСФРР;

обнародування акту. Кодифікаційні акти друкувались в Зібранні Узаконень та інших офіційних джерелах, а також виходили окремими виданнями. Опублікуванням акту завершувався кодифікаційний процес. Згідно з постановою ВУЦВК від 22.02.1921 р. “Про час вступу в законну силу” кодифікаційні акти вступали в силу з моменту, прямо вказаного в постанові про введення їх в дію.

Факультативною стадією було обговорення законопроекту суспільством і спеціалістами. Так, 2-а сесія ВУЦВК ІХ скликання відклала до наступної сесії остаточне затвердження шлюбно-сімейного кодексу для широкого обговорення. Вищі органи держави, окремі відомства рекомендували форми обговорення, порядок і строки врахування зауважень і т.д.

Згідно з постановою “Про порядок зміни кодексів” останні могли змінюватись тільки сесіями ВУЦВК. Президії ВУЦВК у виключних випадках було надано право вносити в утверджені ВУЦВК кодекси доповнення, зміни, поправки, але з умовою їх наступного затвердження на сесії ВУЦВК. РНК не надавалось право хоч би тимчасово змінювати чи доповнювати кодекси11 Онищенко Н.Н. Становление и развитие источников советского права на Украине. АН УССР. Ин-т государства и права; Отв. ред. Н.И. Козгобра. - К., Наук. думка, 1988. С. 60.

Розділ 2. Кодифікація цивільного права і суміжних галузей

2.1 Цивільний кодекс УСРР 1922 року. Кодифікація земельного права

Демократичний характер мала ст. 4, котра характеризувала цивільну правоздатність, що надавалась всім громадянам, не обмеженим судом у правах. Стать, раса, національність, віросповідання, походження не впливали на обсяг цивільної правоздатності. Кожному громадянину республіки надавалися права вільного пересування, обрання незаборонених законом занять і професій, придбання та відчуження в рамках закону майна, укладання угод і створення промислових і торговельних підприємств при дотриманні норм, що стосувалися відання цих підприємств. У той же час ЦК декларував класовий підхід у регулюванні майнових відносин. Що стосується спорів про право цивільне, то вони розв'язувалися в судовому порядку. Дише майнові спори між органами держави вирішувалися в особливому порядку, який встановлювався спеціальними постановами11 Бабій Б.М. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921-1925 рр.) - Вид-во АК УРСР, К, 1961. С. 326.

Розділялась власність: державна (націоналізована і муніципалізована); кооперативна; приватна. Перевага надавалася державній власності. Так, земля, надра, ліси, води, залізниці загального користування проголошувалися виключно власністю держави. Об'єкти державної власності повністю вилучалися з цивільного обігу. Державні підприємства і установи мали право стягнути незаконно відчужене майно, що їм належало, не лише від несумлінного, а й від сумлінного набувача.

ЦК надавав законно існуючим кооперативним організаціям право мати у власності підприємства незалежно від числа зайнятих на них робітників.

Згідно ст. 54 ЦК, предметом приватної власності могли бути націоналізовані будівлі, підприємства промисловості, торгівлі, що мають найманих працівників не більше передбаченої особливими законами кількості, знаряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета та іноземна валюта; предмет хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом не заборонено, та всіляке невилучене з приватного обороту майно. Приватна власність допускалася лише в точно визначених межах за неодмінної умови дотримання приватним власником законів України. Вона мала 3 форми: одноособова власність фізичних осіб; власність декількох осіб, які не складають об'єднання (загальна власність); власність приватних юридичних осіб.

Дозвіл і закріплення різних форм власності вимагали певної свободи договору, яка й встановлювалася ст. ст. 26-43 ЦК (“Правочини”) і спеціальним розділом “Зобов'язальне право” (ст. 106-415). Найважливішим завданням ЦК у галузі зобов'язального права було закріплення позицій держави і державних підприємств в обороті, надання їм істотних переваг і гарантій при укладанні угод (ст. 30 ЦК). Ця стаття була “однією з найбільш бойових статей”, “за якою держава може розірвати явно невигідний для неї договір”11 Курский Д.И. Избранные статьи и речи. С. 110. Проголошувала: “правомочність є недійсною, коли договір укладений з метою, що суперечить законові, або в обхід закону, а також коли він спрямований на очевидну шкоду для держави”. На користь держави віддавалися безплатно всі поліпшення зроблені орендарем. Кодекс забезпечував підвищену охорону інтересів замовника в договорі підряду, якщо замовником була держава. ЦК встановив, що зобов'язання виникають з договорів, інших законних підстав, підстави їх припинення, визначав різні види договорів, загальні і конкретні вимоги до кожного з них тощо. Так, ст. 33 визнавала недійсним будь-який договір, якщо він укладався однією зі сторін під впливом “крайньої нужди” і на невигідних для неї умовах. Ініціатива розірвання такого договору могла виходити не тільки від зацікавленої сторони, а й від державних органів і громадських організацій. Очевидною була соціальна спрямованість цієї норми. Однією з особливостей зобов'язального права було застосування статей Кримінального кодексу за порушення цивільних договірних відносин.

В останньому розділі ЦК містилися норми спадкового права, допускалося спадкування за законом і за заповітом. Але якщо загальна вартість спадкового майна перевищувала 10 тис. крб., то проводились поділ або ліквідація спадкового майна в частині, що перевищувала вартість спадкоємства, на користь заінтересованих органів держави. Вказувались й інші обмеження. Так, було обмежено коло осіб, котрі могли спадкувати за законом.

Звичайно, ЦК УСРР 1922 року не міг передбачити всієї сукупності цивільно-правових відносин, які виникали при впровадженні непу в життя. Ряд важливих нормативних актів були прийняті в наступні роки. Але цей кодекс став все ж таки значним досягненням тогочасного права. Слід особливо відмітити розвинутість договірного права.

Тривалий шлях пройшов Земельний кодекс УСРР до остаточного затвердження. Розроблявся на основі проекту ЗК РРФСР Наркомземом УСРР, Наркомюстом УСРР. 29 листопада 1922 року Президія ВУЦВК затвердила в остаточній редакції Земельний кодекс11 ЗУ УСРР - 1922. - № 51. Ст. 750. Кодекс складався з основних положень і 4-х частин: “Про трудове землекористування”, “Про міські землі”, “Про державне земельне майно”, “Про землеустрій та переселення”. ЗК проголошував назавжди скасованим право приватної власності на землю, надра, води та ліси в межах УСРР, а всі землі в межах УСРР, “в чийому б віддані вони не були б, - становлять власність Робітничо-Селянської держави”. Тим самим ЗК встановлював, що будь-яке право землекористування можливе було тільки в результаті надання його державою і за умов, визначених державою. Порушення права державної власності на землю (купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі) заборонялись, а особи, винні в цьому, притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувалися.

Право користування землями сільськогосподарського призначення надавалось хліборобам та їх об'єднанням, міським поселенням, державним підприємствам і установам. Встановлювалось, що право на користування землею для ведення сільського господарства мають всі громадяни УСРР (незалежно від статті, віросповідання, національності), які бажають обробляти землю власною працею. Громадяни, які бажають одержати землю в трудове користування, наділяються землею або земельними громадами, до складу яких вони входять або земельними органами, якщо в розпорядженні останніх є запасна земля. Право на землю, надану лише в користування, вважалось безстроковим і могло бути припинене лише на підставі, визначеній законом. Право на користування землею могло бути здійснене землекористувачем лише в складі земельної громади. Тому Кодекс докладно визначав склад земельної громади, її права і обов'язки, органи управління. Окрім існувавших земельних громад за громади визнавалися ще й сільськогосподарські комуни та артілі, а також добровільні об'єднання окремих дворів або сукупності дворів, що відокремлені від колишніх громад. Громада була, на думку А.И. Рогожина11 Історія держави і права України.Частина 2. - К., 1996. С. 198, тією формою об'єднання селян, яка полегшувала органам держави контроль і керівництво сільським господарством. Купівля, продаж, заповіт, дарування і застава землі заборонялися, а порушники цього притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувалися.

ЗК давав детальну регламентацію інституту селянського двору як основної виробничої одиниці в сільському господарстві. Двір визначив як родинно-трудове об'єднання осіб, що спільно вели сільське господарство. ЗК встановлював умови і підстави поділу двору. Забезпечуючи стійкість трудового землекористування, ЗК уводив такі інститути, як трудова оренда землі і допоміжна наймана праця в трудових землеробських господарствах. Тимчасова передача права користування землею сприяла запобіганню від розорення трудових одноосібних господарств внаслідок стихійного лиха та інших причин, і за умови, що “ніхто не може отримати за договором оренди в своє користування землі більше тієї кількості, яку він в змозі додатково до власного наділу обробити силами свого господарства”. Використання найманої праці допускалосялише за умови дотримання законів про охорону і нормування праці, а також при умові неможливості господарства самому виконати необхідну роботу.

ЗК передбачав такі види землекористування: общинне, дільниче, колективне. Перевага надавалася останньому, яке передбачало такі колективні форми господарства: товариство з громадським обробітком земель, артіль і сільськогосподарську комуну. Колективні господарства мали право вимагати у сільської громади виділу їм землі. На погляд Музиченко П.П., ці пільги нагадували пільги, що були введені столипінською аграрною реформою 1906-1911 рр. Але, якщо тоді вони встановлювалися для одноосібних господарств, то тепер - для колективних. Закріплювались умови і порядок організації сільськогосподарських колективів, а також визначався порядок запровадження громадського обробітку землі з допомогою спільної праці і спільного використання засобів і знарядь праці під час оранки, засіву земель, збирання врожаю тощо. Визначався порядок переділів і виділів землі, наділення трудових землекористувачів садибними ділянками і лучними землями, зміцнення і влаштування земель трудового землекористування.

ЗК УСРР регулював правове становище міських земель, визначав їх межі і порядок зміни, порядок забудови міських земель. Частина ІІІ ЗК присвячувалась державному земельному майні. В ній давалися визначення і перелік цього майна, встановлювався поділ його на радгоспи, доходні статті і дільниці загальнодержавного земельного запасу, що не дістали прямого призначення, а також порядок завідування і розпорядження ним. Частина IV присвячувалася нормам, які визначали завдання землеустрою, порядок проведення землевпорядних дій, оплати видатків і провадження справ по землеустрою. ЗК регламентував порядок ведення державного запису землекористувань (земельна реєстрація) і розгляду земельних спорів (з допомогою земельних комісій та Особливої колегії вищого контролю по земельних спорах). Останній розділ цієї частини присвячувався питанням переселення.

ЗК УСРР мав деякі особливості в порівнянні з ЗК РРФСР, що коренилися в ряді специфічних умов українського села11 История государства и права Украинской РСР. - К., Наук. думка, 1976. С. 262. Зокрема, закріплювались пільги комнезамів (при наділенні землею з особливих земель, при земельних виділах, в оплаті землевпорядних робіт).

Страницы: 1, 2, 3