Конструктивна функція конфлікту в управлінні

Ситуативно-управлінські причини конфліктів обумовлені помилками, яких припускаються керівники та підлеглі у процесі вирішення управлінських та інших завдань. Прийняття хибного управлінського рішення об'єктивно створює можливість конфліктів між авторами рішення та його виконавцями. Невиконання робітниками завдань керівництва також викликає небезпеку виникнення конфлікту з цього приводу.

До соціально-психологічних причин конфліктів належать ті, що обумовлені безпосередньою взаємодією людей, фактом їх включення до соціальних груп. Чіткі межі між чотирма групами причин конфліктів поки що не визначені. Не існує чіткого розмежування між соціально-психологічними та організаційно-управлінськими причинами, з одного боку, а також між соціально-психологічними та особистісними — з іншого. Але вивчення конфліктів дозволило виявити декілька типових причин, що мають соціально-психологічний характер.

Однією з таких причин є можливі значні втрати та викривлення інформації в процесі міжособистісної та міжгрупової комунікації. Людина в принципі не може в процесі спілкування передати всю інформацію, яка міститься в її психіці, без істотних змін.

Значна частина інформації існує взагалі на рівні підсвідомості і словами не описується. Частина інформації не може бути передана через обмеженість словникового запасу конкретної людини, нестачу часу. Деяку інформацію просто невигідно повідомляти або вона не засвоюється внаслідок неуважності співрозмовника. Невірне розуміння одним одного може бути основною причиною конфліктів або ускладнювати розв'язання соціальних суперечностей, що виникли за інших причин.

Другою типовою соціально-психологічною причиною міжособистісних конфліктів є незбалансована рольова взаємодія двох людей. В ситуації міжособистісного спілкування людина або обидва партнери можуть грати не ті ролі, на які очікує партнер по взаємодії. Теоретичною основою аналізу цієї причини міжособистісних конфліктів стала теорія американського психолога Е. Берна.

Кожна людина в процесі взаємодії з оточуючими грає більше десятка типових ролей — керівника, підлеглого, товариша по роботі, батька, чоловіка, сина, брата, пасажира, покупця тощо. Ці ролі людина грає не завжди однаково успішно. І найбільш небезпечними в плані виникнення конфлікту є роль старшого за психологічним статусом партнера по взаємодії, роль рівного партнера та роль молодшого.

Однією з типових соціально-психологічних причин міжособистісних конфліктів є також нерозуміння при обговоренні проблеми того, що незбіжність позицій часто може бути викликана не дійсними розбіжностями у поглядах на одне і те ж, а підходом до проблеми зрізних позицій. Як ілюстрація в цьому випадку може бути використана відома притча про слона та п'ятьох сліпців, які помацали різні частини тіла тварини і дійшли різних висновків про те, на що схожий слон. Перемогла точка зору сліпця, який виявився найбільш високим, встиг помаціти вухо і стверджував, що слон схожий на аркуш пергаменту. Причина розбіжностей в цьому разі не в тому, що інші сліпці були неправі, а в тому, що кожний з них оцінював тільки частину слона і не розумів, що його правда становить тільки частину загальної правди.

Типовою соціально-психологічною причиною конфліктів між людьми є вибір ними різних засобів оцінки результатів діяльності та особистості один одного. В основі оцінки лежить порівняння. Існують п'ять основних способів оцінки. Це порівняння з можливим ідеальним станом справ; вимогами до даної діяльності з боку нормативних документів; ступенем досягнення мети діяльності; результатами, яких досягни інші люди, котрі виконували аналогічну роботу; станом справ на початку діяльності. Оцінюючи інших, людина за основу оцінки бере те, що їм не вдалось зробити у порівнянні з ідеалом, нормою, метою діяльності та іншими людьми, які виконали таку ж роботу відмінно. Свої ж результати робітник оцінює у порівнянні з іншими людьми, які виконували таку роботу гірше. Отже, одна і та ж робота залежно від способів оцінки може бути оцінена не тільки по-різному, а й протилежним чином. Це призводить до конфліктів.

Існує ще низка соціально-психологічних причин міжособистісних і міжгрупових конфліктів: внутрішньогруповий фаворитизм, тобто перевага членів своєї групи перед представниками інших груп; притаманний людині конкурентний характер взаємодії з іншими людьми та групами; обмежені здібності людини до децентралізації, тобто до зміни власної позиції в результаті співвіднесення її з позиціями інших людей; бажання одержати від людей більше, ніж віддавати їм; прагнення до влади; психологічна несумісність людей; інші причини.

І, нарешті, особистісні причини конфліктів пов'язані перш за все з індивідуально-психологічними особливостями учасників конфліктів, обумовлені специфікою психічних процесів, які виникають при взаємодії людей між собою та з оточуючим середовищем.

Під час соціальної взаємодії у людини існує певний діапазон варіантів очікуваної поведінки, діяльності з боку іншої людини, яка є партнером по взаємодії. Характер такої поведінки залежить від , індивідуально-психологічних особливостей людини, її психічного стану, ставлення до конкретного партнера, особливостей актуальної ситуації взаємодії. Якщо реальна поведінка партнера є бажаною або допустимою, то взаємодія продовжується безконфліктно. Небажана поведінка може привести до створення передконфліктної ситуації, а недопустима — до конфлікту. Тобто однією з головних причин особистісних конфліктів є суб'єктивна оцінка поведінки партнера як недопустимої.

Як відомо, конфліктна ситуація — це складна для людини ситуація соціальної взаємодії. До конфлікту приводить саме непідготовленість людини до ефективних дій у таких ситуаціях. Людина може мати уявлення щодо засобів безконфліктного виходу із перед-конфліктних ситуацій, але не мати навичок їх використання на практиці. Крім того, вона може не мати достатньої психологічної стійкості до негативного впливу на психіку стресових чинників соціальної взаємодії.

Причиною конфліктів також може виступати погано розвинута у людини здібність до емпатії, тобто до розуміння емоційного стану іншої людини, до співчуття. Оцінка поведінки людини, котра не розуміє емоцій та почуттів партнера по взаємодії, як небажаної чи недопустимої може викликати конфліктну реакцію.

Неадекватний рівень домагань також сприяє виникненню міжособистісних і внутрішньоособистісних конфліктів. Завищена самооцінка, як правило, викликає негативну реакцію з боку оточуючих. Занижена оцінка має своїми наслідками підвищену тривожність, невпевненість у своїх силах, тенденцію уникати відповідальності тощо.

Однією з найбільш частих особистісних причин конфліктів є різні акцентуації характеру. Вони виявляються у надмірному прояві окремих рис характеру або їх поєднанні у конкретної людини і являють собою крайні варіанти норми, що межують з психопатіями.

Названі причини виникнення конфліктів зустрічаються найчастіше, але вони не вичерпують переліку всіх причин, що призводять до виникнення та загострення конфліктів як на соціальному, так і на особистісному рівні.

Важливими складовими конфлікту є прагнення сторін, стратегія та тактика їх поведінки, а також сприйняття конфліктної ситуації.

2.2 Динаміка конфлікту

Динаміку конфлікту, тобто його зародження, розвиток і завершення, в узагальненій формі наведено на рис 1, який можна розглядати як наочну форму особливостей динаміки. Ці особливості потребують пояснення. Зупинимося на найголовніших із них.

По-перше, динаміка конфлікту в своїй основі є динамікою інтересів конфліктуючих сторін. Розвиток інтересів може бути поділений на два періоди. Перший — виділення диференціації інтересів, що мають протиборчий характер, а також загострення цих інтересів. Кульминацією цього є вища точка ескалації конфлікту. Потім починається процес інтеграції інтересів і дій, спрямованих на його подолання.

Рис. 1 Динаміка конфлікту

Ця інтеграція с змістом другого періоду руху інтересів. Особливо слід ураховувати те, що така інтеграція повинна мати місце навіть в тому разі, коли конфлікт завершується перемогою однієї із сторін. Це випливає з того, що перемогою необхідно скористатися, інакше виграш конфлікту не мав би ніякого розумного обґрунтування. Але щоб таке використання відбулося, об'єктивно необхідним є порозуміння з стороною, яка зазнала поразки, тобто необхідна якась інтеграція інтересів. Коли конфлікт завершується не перемогою однієї із сторін, а прагненням до раціонального його розв'язання за умови врахування взаємних інтересів, то період інтеграції виступає, так би мовити, у своєї чистій формі.

По-друге, динаміка конфлікту, крім його відкритої фази, завжди , передбачає фази латентні, тобто приховані. Найбільш протяжною є латентна передконфліктна фаза. Це пояснюється в першу чергу тим, що виникнення об'єктивної проблемної ситуації як передумови конфлікту завжди займає значний проміжок часу. Протяжність латентної передконфліктної фази іноді веде до недооцінки конфлікту, що назріває, оскільки люди звикають до існування об'єктивної проблемної ситуації. Така недооцінка є надзвичайно небезпечною, оскільки чим довше ігноруватиметься назріла проблема, тим гострішою буде фаза відкритого конфлікту, особливо етап його ескалації. Не менш і небезпечною може бути латентна післяконфліктна фаза; особливо це стосується тих випадків, коли конфлікт завершується перемогою однієї із сторін. Нехтування інтересами переможених насправді означає не завершення конфлікту, а назрівання його в новій формі з новими вимогами і наслідками. Яскравим прикладом цьому є Версальський договір, яким завершилася Перша світова війна і який поставив Німеччину у політично принизливе і економічно нерівноправне становище. Наслідком цього стала ідея реваншу, що була однією з головних передумов підготовки і розв’язання Другої світової війни.

По-третє, фази і етапи розвитку конфлікту відображують логіку його розвитку, в основі якої лежить рух інтересів, і тому є об'єктивно неминучими. Але при цьому слід мати на увазі такі обставини. Перш за все протяжність кожної фази і етапу залежить від характеру і конкретних обставин конфлікту. Далі, може здатися, що існування деяких етапів не є обов'язковим. Наприклад, при завершенні конфлікту шляхом перемоги однієї із сторін нібито не існує етапу формування збалансованих протидій перед завершенням конфлікту. Насправді ж це не так. Вирішувати проблему збалансованих Протидій все одно доведеться, але це буде здійснюватися на етапі часткової нормалізації відносин, тобто відбуватиметься певна інтеграція проблем двох етапів.

По-четверте, динаміка конфлікту одночасно є й динамікою зростання, а потім зниження напруження відносин сторін у процесі конфлікту. Кожний етап пов'язаний з відносно більшим чи меншим рівнем напруження. Внаслідок цього на практиці ставлення до конфліктної проблеми іноді визначається лише рівнем напруження в її зовнішньому прояві. Це глибока помилка. Оскільки конфлікт — це динамічна система, то стосовно кожного етапу її динаміки слід виходити не із рівня усвідомленого напруження на цьому етапі, а із того, наскільки проблеми, зафіксовані на ньому, можуть в подальшому сприяти зростанню конфлікту (це стосується етапів латентної передконфліктної фази) або підштовхнути повернення до конфлікту, що здавався вже розв'язаним (а це стосується етапів латентної після-конфліктної фази). Цей принцип слід особливо враховувати в міжособистісних конфліктах, наприклад, сімейних, де надзвичайно велику роль відіграють психологічні чинники.

По-п'яте, динаміка конфлікту водночас є динамікою правових чи інших нормативних настанов поведінки, якими керуються учасники конфлікту на різних етапах його розвитку. Наприклад, при спробі вирішити проблему безконфліктними засобами учасники латентної передконфліктної фази, як правило, керуються вже існуючими нормами, іноді з їх уточненнями, але не радикального характеру. Так, напередодні Великої вітчизняної війни, якби обидві сторони мали бажання вирішити проблему безконфліктними засобами, то вони керувалися б при цьому Пактом про ненапад, незважаючи на його правові і політичні вади. Або на етапі інциденту окремому випадку надається такий правовий зміст, який веде до того, що виникає наполягання однієї із сторін будувати відносини з протилежною стороною виходячи з інших правових норм і вимог порівняно з тими, якими вони керувалися раніше.

З цього випливає необхідність аналізувати на кожному етапі правову форму тих норм, якими керуються або прагнуть керуватися учасники конфлікту, з тим щоб, з одного боку, обрати такі норми, які сприяють найбільш повній реалізації власних інтересів, а з іншого — щоб ці норми дозволяли реалізувати й інтереси протилежної сторони, без чого подолання конфлікту і надання цьому подоланню правової завершеності неможливе.

2.3 Учасники і суб’єктивна сторона конфлікту

Конфлікт як багатомірне явище має складну структуру, котра утворюється з об'єктивних чинників і суб'єктивних елементів. У цілому структуру конфлікту треба сприймати як сукупність стійких зв'язків, що забезпечують цілісність конфлікту, його природу і самобутність, поза яких він не може існувати як динамічна система і процес.

Об'єктивні елементи конфлікту вже були розглянуті раніше. Тепер звернемося до його суб'єктивної складової.

В будь-якому соціальному конфлікті, залежно від рівня та сфери, його учасниками (суб'єктами) виступають люди — індивіди, групи, верстви, класи, національно-етничні спільноти, організації, громадські та політичні об'єднання, народи і держави, міжнародні співтовариства тощо. Отже, учасники конфлікту можуть виступати як приватні особи (напр., у сімейно-побутовому конфлікті), як юридичні особи (наприклад, в економічному чи політико-правовому конфлікті) або як офіційні особи (наприклад, в адміністративному конфлікті).

Міра задіяності у конфлікті може бути досить різною, як і соціальні ролі, що виконують його учасники. Ось чому аналітики запровадили в анатомії конфлікту поняття конфліктуючої {протидіючої) сторони. Конфліктуючі сторони — це головні суб'єкти конфлікту, тобто сукупність тих учасників, що здійснюють активні дії (протидії) один проти одного. Нерідко в реальному конфлікті конфліктуюча сторона персоніфікується в особі одного суб'єкта, який одноособово протистоїть опонентам.

У конфлікті беруть участь як мінімум дві конфліктуючі сторони (конфліктанти, опоненти) — це так звані біполярні, або двосторонні конфлікти. Але якщо конфлікт мультиполярний, тобто багатосторонній, то і конфліктантів може бути декілька.

Протидіючі сторони — ключова ланка конфлікту, з «загибеллю» (відступом) однієї із сторін конфлікт припиняється. Якщо ж один із конфліктантів (що уособлює протидіючу сторону) замінюється іншим, то конфлікт може цілком або частково (предмет, характер) змінитися, адже нові суб'єкти вносять у конфлікт свої інтереси, мотиви, специфіку дій.

Аналізуючи учасників конфлікту, дуже важливо в структурі протидіючих сторін виокремити певні соціально-рольові позиції, які займають суб'єкти протиборства, а також ті соціальні ролі, що виконують члени так званої «третьої сторони», яка прагне врегулювати конфлікт.

Суб'єкт, що ініціює конфлікт, виконує роль спричинщика, який часто збігається з однією найбільш активною стороною конфлікту. Роль ініціатора конфлікту не повинна апріорі сприйматися лише негативно, адже окремі конфлікти інноваційної спрямованості мають значний конструктивний потенціал (наприклад, науково-когнітивні конфлікти чи конфлікти через впровадження «ноу-хау»). Але найчастіше ініціатор прагне замаскувати свою дійсну роль у конфлікті, намагаючись представити себе на другорядних позиціях, що, природно, ускладнює оцінку цього суб'єкта.

Соціальну роль підбурювача відіграє особа, організація, установа чи держава, що підштовхує певних суб'єктів до конфлікту, тобто за позицією підбурювач — це провокатор. Певна особа сама може і не брати участі в конфлікті, але її мета і прагнення полягають в тому, щоб за будь-яких умов спричинити бійку, суперечку, зіткнення між опонентами, що мають суперечливі інтереси.

В структурі конфліктуючих сторін практично завжди є такий елемент, як групи підтримки — сили, що складаються з окремих індивідів, соціальних груп, верств, етносів, засобів масової інформації, держав, міжнародних організацій тощо (залежно від сфери конфлікту). Стратегія і тактика груп підтримки породила таку речь у конфлікті, як пособник — особа, група чи інституція, що сприяє розвитку конфліктної ситуації, здійснюючи матеріальну, технічну допомогу, моральну чи іншу підтримку, надаючи поради чи деякі посередницькі послуги на користь одного з конфліктантів. Пособники несуть значну міру відповідальності за посилення і ескалацію конфліктів.

Організатор — це особа чи група, яка планує конфлікт, його розвиток, ураховує ресурси і будує структуру протидіючої сторони (а можливо, і сторін), передбачає різні шляхи досягнення мети, забезпечення і охорони учасників конфлікту тощо. Організатор може уособлювати в собі всю конфліктуючу сторону, але часто — це самостійна фігура в конфліктному процесі.

Посередництво — соціально важлива роль у конфлікті, що спирається на регламентовані процедури медіаторінгу Посередник — медіатор є суто нейтральною особою, яка завдяки ефективним регулятивним засобам налагодження діалогу та ведення переговорів допомагає конфліктантам досягнути згоди чи консенсусу. Соціальна роль судді у конфлікті розкривається через функції арбітра, третейського судді, поважного мирочинця — аксакала, який спирається як на традицію, звичай, ціннісний ідеал, так і на правову норму (суддя — фахівець, що здійснює правничі функції в юридичному конфлікті). У будь-якому випадку судді вирішують головне завдання — припинити, закінчити конфлікт правовими засобами і надати належну оцінку його наслідкам.

Нарешті, слід ураховувати, що можлива й імітація тих чи інших соціальних ролей учасниками конфлікту, що може бути спричинено конфліктною інтригою, емоційними амбіціями суб'єктів, загостренням корпоративних чи особистих інтересів; крім того, у так званому «помилковому» конфлікті майже всі учасники фактично імітують свої дії та ролі.

Суб'єктивна сторона конфлікту представлена множиною психологічних елементів, які виявляються в будь-якій діяльності людини. Це аналітичні дії та процес прийняття рішень, емоції та пам'ять, соціальні настанови і ціннісні механізми та ін. Але поведінка та дії у конфлікті — досить специфічний різновид індивідуальної, групової чи масової активності, що потребує особливої функціональної орієнтації суб'єктивних процесів. Більш того, поведінка конфліктуючих суб'єктів завжди спрямовується конфліктною свідомістю. Остання виникає як особливий стан суспільної чи особистісної свідомості, специфіка якого полягає в усвідомленні протидіючими суб'єктами несумісної протилежності своїх інтересів, цілей, ідеалів чи цінностей та перетворенні їх на мотивацію конфліктної боротьби.

Що ж являє собою конфліктна поведінка? Вона складається із протилежно спрямованих дій (протидій) учасників конфлікту, які наочно відображують емоційні, вольові, розумові процеси, приховані від зовнішньої сфери в думках опонентів. Це специфічний вид індивідуальної, групової чи масової активності, яку вирізняють особливі функціональні орієнтації. Отже, конфліктна поведінка — це передування взаємних реакцій, спрямованих на реалізацію інтересів кожної сторони та обмеження інтересів опонента.

Конфліктна поведінка має свої принципи, стратегії, тактики (прийоми і засоби); її поділяють на типи і різновиди за характером, ресурсами, складністю тощо.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5