Заохочення працівників як метод управління персоналом
Заохочення працівників як метод управління персоналом
Міністерство освіти і науки України
Кам`янець – Подільський національний університет ім. Івана Огієнка
Економічний факультет
Курсова робота
з дисципліни: «Економіка праці і соціально-трудові
відносини»
на тему: «Заохочення працівників як метод управління персоналом»
Кам`янець – Подільський
2010
ЗМІСТ
Вступ
Розділ І Теоретичні аспекти управління персоналом
1.1 Управління персоналом в сучасній ретроспективі
1.2 Методи управління персоналом
1.3 Стилі управління
1.4 Теорії управління персоналом
Розділ ІІ Практичне значення заохочення працівників як методу
управління
2.1 Поняття і види заохочення
2.2 Поняття мотивації як одного з видів заохочення
Розділ ІІІ Заходи підвищення ефективності заохочення персоналу як
методу управління персоналом
3.1 Нестандартна мотивація – як один із механізмів підвищення
ефективності діяльності персоналу
3.2 Як краще заохочувати працівників
Висновки і пропозиції
Список використаних джерел
ВСТУП
Актуальність
теми. В умовах
соціально-економічного розвитку, що склалися в Україні, неефективне
використання людських ресурсів, від діяльності яких значною мірою залежить
підйом вітчизняної економіки, підвищення добробуту та якості життя громадян,
призводить до зниження продуктивності праці, відсутності відповідного прибутку,
скорочення бюджету і ВВП. Ключовим фактором успіху у вирішенні даної проблеми є
мотивація високопродуктивної праці персоналу підприємства.
Проблему
здійснення мотиваційної діяльності на підприємствах розглядали у своїх роботах
такі вчені-економісти: А. Сміт, Ф. Тейлор, Г. Емерсон, Е. Мейо; всесвітньо
відомі автори теорій мотивації –
А. Маслоу, К. Альдерфер, Д. Мак-Клелланд, Ф. Герцберг, Д. Мак-Грегор, В. Оучи,
В. Врум, С. Адамс, а також зарубіжні та вітчизняні вчені –
А. Афонін, Д. Богиня, В. Гриньова, М. Дороніна, Г.
Дмитренко, А. Єгоршин, А. Колот, О. Новікова, В. Онікієнко, Г. Цехановецький.
Однак у процесі
інноваційно-структурної перебудови економіки України змінюються потреби,
цінності, мотиваційна природа людини. Недостатньо дослідженими є питання, що
стосуються управління мотиваційним процесом працівників, виявлення потреб
персоналу, які переважають у певний момент, ціннісних орієнтацій у сфері праці,
змін у структурі мотивів трудової діяльності з метою прогнозування їхнього
розвитку і впливу на виробничі результати. У зв'язку з цим невирішеними
залишаються проблеми визначення найбільш дієвих у даний період важелів впливу
на персонал, розробки і впровадження на вітчизняних підприємствах стимулюючих
систем, які встановлюють тісний зв'язок між оплатою праці робітника й
ефективністю його діяльності, кваліфікацією, діловими якостями, особистою
ініціативою та сприяють найбільш повному задоволенню його актуальних потреб і
дозволяють модифікувати поведінку в необхідному для підприємства напрямку, що
веде до досягнення високих виробничих результатів.
Мета
і завдання
дослідження. Метою курсової роботи є теоретичне обґрунтування
підходів до ефективного стимулювання працівників підприємств на основі
комплексної оцінки результатів їхньої праці. Поставлена мета вимагала вирішення
в ході виконання роботи наступних завдань:
визначення сутності
та змісту мотивації праці на основі аналізу й узагальнення існуючих
мотиваційних теорій, теоретичних і практичних підходів;
узагальнення
сучасних методів матеріального і нематеріального стиму-лювання
трудової активності як важливого фактора мотивації праці;
обгунтування
заохочення працівників як методу управління персоналом;
обґрунтування
матеріальних стимулів у системі факторів, що спонукають працівників до
результативної праці, їхніх можливостей стимулювати активізацію трудової
діяльності;
Об'єктом дослідження
є процес заохочення працівників як метод управління персоналом.
Предмет дослідження
– теоретичні
та методичні підходи з організації прийняття практичних рішень щодо заохочення
праці персоналу підприємства.
Методи
дослідження: глибокий аналіз літературних джерел по
даній темі, метод аналізу і синтезу, аналітичний метод і метод абстрагування.
Розділ І Теоретичні аспекти управління персоналом
1.1 Управління персоналом в сучасній ретроспективі
Менеджер по персоналу - професія молода. Як різновид діяльності
менеджера вона зародилася наприкінці минулого століття. Поява фахівців по
роботі з персоналом, що мають підготовку в області промислової соціології і
психології, означало справжню революцію в традиційних формах кадрової роботи.
Якщо до цього кадрова робота була функцією лінійних керівників різного рівня і
рангу, а також працівників (і керівників) кадрових служб, що займаються
облікової, контрольною і адміністраторською діяльністю, то виникнення
управлінської (штабної) функції, пов'язаної з забезпеченням належного рівня
кадрового потенціалу організації, істотно розширило діапазон задач і підвищило
значення цього напрямку менеджменту. Саме з появою управління персоналом як
спеціалізованої штабної діяльності в системі сучасного менеджменту пов'язане
становлення кадрового менеджменту, що поступово інтегрує і трансформує
сформовані форми кадрової роботи. Важливим етапом цього процесу стали
асиміляція ідей системного підходу, розробка різних моделей організації як
системи - не тільки функціонуючої, але і такої, що розвивається, - на основі
яких сформувався новий підхід у кадровому менеджменті - управління людськими
ресурсами.[6, с.290]
Становлення форм спільної творчої діяльності пов'язано з
трансформацією історично їй попередніх форм організації спільної діяльності:
спільно-послідовної, спільно-взаємодіючої, спільно-індивідуальної. Саме в такій
послідовності в ХХ ст., як показує досвід менеджменту різних організацій у
розвинутих країнах, відбувається розвиток основних форм спільної творчої
діяльності. Цей процес, якщо його розглядати в рамках організаційно-культурного
підходу, можна інтерпретувати як фази становлення партиципативної
організаційної культури, а ті трансформації, що перетерплювали бюрократична,
органічна і підприємницька культури, послідовно генерували парадигми кадрової
роботи в менеджменті капіталістичних країн.
Розкриємо логіку цього історичного процесу
організаційно-культурної еволюції. Технократичний підхід, що корениться у
філософії позитивізму, був перенесений (найбільш відома фігура в цьому підході
- Ф. Тейлор) у практику організації виробничих і трудових процесів у зв'язку з
різко зрослою потребою підвищення ефективності діяльності великомасштабних
виробничих систем, орієнтованих на випуск серійної масової продукції. Працівник
у подібного роду людино-машинних системах трактувався як "гвинтик", і
проблема оптимізації функціонування таких технологій зважувалася на шляхах
раціоналізації соціально-виробничих зв'язків і трудових процесів за рахунок
використання більш ефективних механізмів контролю і винагороди. Кінцева мета
раціоналізації - підвищити рівень експлуатації всіх елементів (у тому числі і
"людського матеріалу") цих систем.
Негативні соціальні наслідки подібного роду раціоналізації,
особливо в кризових ситуаціях (у першу черга, в умовах воєн), ріст
продуктивності праці за рахунок впровадження елементів його наукової
організації, стали очевидні уже в другій половині 20-х рр. і породили серію
соціальних експериментів (хоторнські дослідження Е. Мейо). Гуманізація трудових
відносин, залучення працівників в обговорення питань, що стосуються їх
виробничої діяльності, використання позитивних ефектів групової самоорганізації
- такі найважливіші принципи доктрини людських відносин. Її реалізація вперше
додала найманому працівнику статус (хоча і нерівноправного) партнера у
взаєминах с менеджером і хазяїном підприємства, коли необхідно було врегулювати
важливіші соціальні і трудові питання. Гарантією цього стилю взаємин могла
стати тільки колективістська солідарність трудящих, що знаходить
інституціональне вираження в діяльності професійних союзів. [1, с.241]
Колективістська по своїй природі ідеологія професіоналізму,
властива масовим професіям, до середини 50-х рр. стала гальмом на шляху
науково-технічного прогресу, оскільки широке впровадження технічних нововведень
витісняло масову малокваліфіковану працю.
Стимулювання індивідуального професійного розвитку за рахунок
включення механізмів особистої зацікавленості і персональної відповідальності -
така специфіка нового підходу в кадровому менеджменті, що одержав поширення в
розвинутих країнах у 60-70-і рр. ХХ ст.. Його застосування, у кінцевому
рахунку, було націлено на те, щоб підвищити підприємницьку активність усіх
працівників і зробити підприємство більш конкурентноздатним.
Однак орієнтація на споживчу мотивацію працівника, гіпертрофія
егоїстичної моралі вели до ерозії морально-психологічного клімату організації,
знижуючи в цілому ефективність її діяльності. Тому в якості протиотрути
природним виглядало повернення (у тієї чи інший формі) до колективістських
цінностей, що забезпечують здорову атмосферу в організаціях, де працівники,
поєднувані в тимчасові і постійні робочі групи, займаються спільною діяльністю.
В умовах глибокої структурної кризи 70-х рр. створення оптимальної, з погляду рішення,
як правило, неординарних проблем, форми організації для таких робочих груп
стало першорядною задачею. Соціальна і культурна творчість самих працівників,
їхня особиста участь у самоорганізації і самоврядуванні спільною діяльністю,
взаємний контроль, взаємодопомога і взаємозамінність, прояснення загальних
цінностей і цілей, що визначають поводження кожного члена команди, колективна
відповідальність за результати і високу ефективність роботи, усілякий розвиток
і використання індивідуального і групового потенціалів - такі доданки нового
підходу в кадровому менеджменті 80-90 р. ХХ ст., яке отримало назву team
management - командний менеджмент.
Таким чином, можна говорити про чотири основні парадигми в
кадровому менеджменті в ХХ ст. :
·
доктрина наукової організації праці;
·
доктрина людських відносин;
·
доктрина контрактації індивідуальної відповідальності;
·
доктрина командного менеджменту.
Причому остання парадигма являє собою органічний синтез
послідовних трансформацій, що історично передують партиципативній
організаційній культурі інших організаційних культур. І з цього погляду відсутність
у тій чи інший національній чи корпоративній організаційній культурі історично
попередніх і модернізованих елементів усіх трьох організаційних культур -
бюрократичної, органічної і підприємницької - робить дуже проблематичною
повноцінну реалізацію доктрини командного менеджменту в силу недостатньо
ефективної організації діяльності, неадекватного морально-психологічного
настрою чи (і) низького рівня професіоналізму. Ця детермінованість ступенем
зрілості національної і корпоративної організаційної культури застосування
передових способів кадрового менеджменту в управлінні персоналом пояснює,
зокрема, неможливість штучного перенесення навіть найефективнішого інструментарію
кадрової роботи в практику вітчизняних кадрових служб.
1.2
Методи управління персоналом
Механізм управління являє собою систему органів управління,
засобів і методів, спрямованих на задоволення потреби підприємства в робочій
силі необхідної кількості, якості й до визначеного часу. Цілі управління
досягаються шляхом реалізації визначених принципів і методів.
Принципи, що тлумачаться в теорії управління як стійкі
правила свідомої діяльності людей у процесі управління, обумовлені дією
об’єктивних законів. Методи виступають як способи реалізації принципів.
Метод управління —
це сукупність (система) управлінських прийомів, що сприяють забезпеченню
високої ефективності діяльності організації. За допомогою правильного вибору
методу управління забезпечується чітка організація процесу управління та усієї
виробничо-економічної діяльності.[7,
с.40]
Серед методів, використовуваних в управлінні персоналом, є
загальні, широко застосовувані в управлінні іншими об’єктами (виробництвом,
народним господарством у цілому): адміністративні, економічні,
соціально-психологічні — і велика кількість конкретних, часткових методів.
Економічні методи —
це ціла система мотивів і стимулів, що спонукують усіх працівників плідно
трудитися на загальне благо. Тобто це система прийомів і способів впливу на
виконавців за допомогою конкретного порівняння витрат і результатів
(матеріальне стимулювання і санкції, фінансування і кредитування, зарплата,
собівартість, прибуток, ціна).
Адміністративні методи управління це методи прямого впливу, що носять директивний,
обов’язковий характер. Вони засновані на дисципліні, відповідальності, владі,
примусі. Адміністративні методи, для яких характерним є прямий централізований
вплив суб’єкта на об’єкт управління, включають: організаційно-стабілізуючі
(закони, статути, правила, інструкції, положення тощо), розпорядницькі (накази,
розпорядження), дисциплінарні (догани, реалізація форм відповідальності).
Організаційне нормування включає норми і нормативи витрат
ресурсів в процесі діяльності фірми.
Управління виробництвом здійснюється й на основі правових
норм, котрі стосуються організаційних, майнових, трудових та інших відносин у
процесі виробництва.
Соціально-психологічні методи управління. Оскільки учасниками процесу управління є люди, то
соціально-психологічні методи управління тісно пов’язані з іншими методами
управління. За допомогою цих методів активізуються цивільні і патріотичні
почуття, регулюються ціннісні орієнтації людей через мотивацію, норми
поведінки, створення соціально-психологічного клімату, моральне стимулювання,
соціальне планування і соціальну політику на підприємстві (в організації). До
цих методів відносяться моральне заохочення, соціальне планування, переконання,
особистий приклад, регулювання міжособистісних і міжгрупових відносин,
створення і підтримка морального клімату в колективі.
Мотивація виконавця.
Мотиваційне управління концентрується на впливі на стан мотивації (ступеня
ідентифікації співробітника з фірмою, формуванні його мотивів); почутті його
власного достоїнства (поваги як особистості, повідомлення про його значення для
фірми, чекання результатів від його діяльності); приведенні мотивів у дії
(обговорюються особисті інтереси й можливості співробітника); посиленні
мотивів; оцінці роботи й атестація (перегляд зарплати, ріст, додаткові вигоди);
задоволенні потреб; забезпеченні процесу мотивації.
В свої роботі керівник дуже повільно використовує найбільш
значущі економічні важелі управління: зарплата робітникам залежить від лише
тарифних ставок, від стажу працівника, від його посади, але дуже мало — від
саме його праці, її ефективності та результативності. Існуюча система премій
призначена для того, щоб скорегувати дуже малі тарифні ставки, а не для
заохочення працівників.
Мало уваги приділяє керівник й соціально-психологічним
методам управління, віддав їх здійснення своєму заступнику, котрий має
здібності до вирішення цього питання.
Не більше уваги він надає й мотивації робітників, бо, чесно
кажучи, сам на має її: матеріальний добробут його власної родини здійснюється в
кількох магазинах, що належать його дружині, а сам він не раз зазнавався своїм
робітникам, що його робота є для нього своєрідним хобі чи навіть засобом „чімсь
зайняти себе у житті”.
Остається визначити, що він більш схильний до використання
адміністративних методів, але знов ж таки з допомогою свого заступника: саме
останній з його розпорядження складає накази, посадові інструкції, сітковий
графік тощо.
1.3 Стилі управління
Стиль управління - Це
типова манера і спосіб поведінки менеджера. Стилі можуть класифікуватися за
різних критеріїв:[3, с.177]
1. Критерій участі виконавців у управлінні.
Найбільше чітко тут розрізняють три стилі:
—
авторитарний (одноосібно
менеджер вирішує і наказує — співпрацівники виконують),
—
співпричетний (співробітники
беруть участь тією чи іншою мірою в прийнятті рішень),
—
автономний (менеджер відіграє
стримуючу роль — співробітники вирішують самі, звичайно більшістю).
Авторитарний стиль управління має різновиду:
—
диктаторський стиль (менеджер
усі вирішує сам, співробітники виконують під погрозою санкцій),
—
автократичний (менеджер має у
своєму розпорядженні великий апарат влади),
—
бюрократичний (авторитет
менеджера спочиває на формальних ієрархічних положеннях системи),
—
патріархальний (менеджер має
авторитет „глави родини”, співробітники необмежено йому довіряють),
—
прихильний (менеджер
використовує свої неповторні особисті якості і має високий авторитет,
співробітники тому стежать за його рішеннями).
Співпричетний стиль теж має варіанти:
—
комунікаційний стиль (менеджер
утрудняється в ухваленні рішення й інформує співробітників, останні задають
питання, висловлюють свої думки, однак зрештою повинні йти вказівкам
менеджера),
—
консультативний стиль
управління (те ж саме, але рішення приймаються спільно та колегіально),
—
спільне рішення (менеджер
висуває проблему, вказує обмеження, співробітники самі приймають рішення,
менеджер зберігає право вето).
З даної класифікації стиль управління належить до
співпричетного з акцентом на комунікаційному його варіанті: більш-менш
принципові питання обговорюються ним з тими особами, хто має відношення до них,
він вислухує різні думки, але рішення приймає сам. [5, с.122]
2. Класифікація стилів управління за переважним критерієм
функцій управління:
— управління через інновацію (розробка інновації — як
керівне завдання);
—
управління за допомогою
завдання мети (на кожнім ієрархічному рівні задають мети, мається напрям в
методі її досягнення, обмежений кошторисом і контролем). Переваги: воля
реалізації, здійснення особистих цілей, відповідальність за результат.
Недоліки: тверда система планування, інтенсивний контроль, відсутність
причетності співробітників, витрати на контроль;
—
управління через узгодження
мети (це змішана форма управління через завдання мети і через причетність
співробітників. Співробітники беруть участь у встановленні цілей). Переваги:
узгодження цілей — краща умова їхнього досягнення, орієнтування на мету, а не
на спосіб, здійснення особистих цілей у роботі, загальний контроль,
відповідальність, причетність. Недоліки: тверда система планування, витрати
часу на узгодження, протиріччя з ієрархічною системою, інтенсифікація контролю;
—
управління через правила
рішення;
Страницы: 1, 2, 3
|