Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике

Тим часом об'єднані фашистські війська підійшли до Мадрида.
Республіканський уряд знову звернувся до Москви з проханням прийняти на зберігання частину свого золотого запасу з тим, щоб за цей рахунок направити в Іспанію радянську зброю. 17 жовтня 1936 р. Радянський Союз дав згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 т перевезли до Одеси.

Крім цього, Радянський Союз відкрив іспанському урядові кредит у 85 млн крб., населення СРСР зібрало 56 млн крб. у фонд допомоги іспанському народу. До березня 1936 р. Радянський Союз встиг поставити республіканському уряду до 500 тис. т зброї, боєприпасів та інших матеріалів. Декілька радянських пароплавів з борошном і продовольством німецькі та італійські підводні човни потопили в Середземному морі. Тисячі іспанських дітей, вивезені з Іспанії, на багато років знайшли собі притулок у Радянському Союзі.

На допомогу Іспанській республіці в складі «Інтернаціональної бригади» прибули 42 тис. добровольців з 54 країн (у тому числі понад 3 тис. радянських громадян, з яких кількасот чоловік там загинули). Але сили були нерівними. Німеччина та Італія в цілому відрядили до Іспанії за три роки війни близько 300 тис. своїх солдатів та офіцерів.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку.
25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італійський союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайському басейні, а також про тактику у війні проти
Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Італією
Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».

А рівно через місяць — 25 листопада 1936 р. — в Берліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відомий як «Антикомінтернівський пакт».
Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти
Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж саме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 років. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних договорів, які б суперечили духові даної угоди». Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччина влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгромили провокаторів.
«Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу реакцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія.
Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави
— Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли політичної єдності, яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирішальну роль у розв'язанні другої світової війни.

Тим часом іспанські заколотники зазнали поразки під Мадридом. Але
Італія та Німеччина посилили свою допомогу Франко. Німецька авіація бомбардувала іспанські міста.

Західні держави продовжували негласно підтримувати режим Франко. В
1937 р. лише одна Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн ф. ст.
Франція передала йому золотий фонд Іспанії. 27 лютого 1939 р. уряди Франції та Англії офіційно визнали фашистський режим в Іспанії. Французьким послом при Франко був призначений маршал А. Петен — майбутній глава капітулянтської Франції.

В березні 1939 р. «п'ята колона» в Мадриді за підтримки англійської й французької агентури здійснила переворот. Мадрид був захоплений фашистами, республіка роздавлена. 2 квітня 1939 р. вже й США офіційно визнали франкістський уряд.

Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії,
Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

31. Становлення блоку агресорів

У 1922р. в Італії до влади прийшли фашисти. У січні 1933 р. до державного керма Німеччини стала очолювана Гітлером фішистська націонал- соціалістична робітнича партія. Встановленню фашистських режимів сприяло те, що фашизм найбільше відповідав зовнішньополітичним амбіціям певних політичних кіл, які не погоджувались з реаліями, що склалися у світі після війни. На початку 30х рр. позиція Франції погіршилась. Стала відчутнішою загроза її безпеці з боку Німеччини. Вона починає переговори з СРСР щодо укладення франко-радянського пакту про ненапад, який укладено у 1932р. У
1935р. до складу Німеччини в результаті плебісциту увійшла Саарська область. У березні 1936р. німецькі війська вступили в Рейнську область.
Німеччина переозброїлась й була готова до агресивних дій. До середини 30х років Італія стала висувати вимоги щодо перегляду колоніальних володінь в
Африці. У жовтні 1935р. вона напала на Ефіопію. Навесні 1936р. ця війна завершилася: Ефіопія стала італійською колонією.

Це була перша фашистська агресія. Влітку 1936р. генерал Франко вчинив заколот проти уряду Народного фронту Іспанії. В країні почалась громадянська війна. Франко підтримали Італія й Німеччина. Протягом 1936-
1939рр було здійснено спільну італо-німецьку інтервенцію в Іспанії. Італо- німецька інтервенція й політика невтручання західних держав. Події в
Іспанії через те, що в них брали участь кілька держав, перетворилися на затяжинй регіональний конфлікт на європейському континенті. Він згубно позначився на усій системі МВ того часу.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку.
25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італійський союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайському басейні, а також про тактику у війні проти
Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Італією
Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».

А рівно через місяць - 25 листопада 1936 р. - в Берліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відомий як «Антикомінтернівський пакт».
Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти
Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж саме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 років. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо «агентів Комінтерну». А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних договорів, які б суперечили духові даної угоди». Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччина влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгромили провокаторів.
«Антикомінтернівський пакт» викликав бурхливу реакцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до «Антикомінтернівського пакту» приєдналася Італія.
Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави
- Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли політичної єдності (вісь Рим-Берлін-Токіо), яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирішальну роль у розв'язанні другої світової війни.

Спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії,
Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

32. Криза Вашингтонської системи (агресія Японії)

Після підписання з Німеччиною «Антикомінтернівського пакту» Японія почала новий етап своєї агресії в Китаї. В прийнятій ще в серпні 1936 р. в
Японії новій зовнішньополітичній програмі «Основні принципи національної політики» ставилися завдання «ліквідувати загрозу з півночі, з боку
Радянського Союзу», «зустріти у всеозброєнні Англію та Америку», поширити
«національне й економічне просування на південь, особливо в район країн південних морів». Зазначалося, що основна мета зовнішньої політики Японії -
«перетворити імперію номінально й фактично на стабілізуючу силу в Східній
Азії».

Спочатку японська вояччина, згідно з «меморандумом Танаки», вдерлася на територію Монгольської Народної Республіки (березень 1936 р.). Але радянський уряд 12 березня 1936 р. підписав із МНР протокол про взаємну допомогу на 10 років. Монгольські війська разом з Червоною Армією розгромили японських інтервентів. Це змусило Японію змінити напрямок своєї агресії.

7 липня 1937 р. японські агресори, спровокувавши інцидент в 10 км від
Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і за короткий час захопили Пекін, Тяньцзінь. Калган та ряд інших міст. Вони збиралися створити на окупованих територіях п'яти північних китайських провінцій маріонеткові режими (щось на зразок Маньчжоу-Го, утвореного японцями в окупованій Маньчжурії 1 березня 1932 р. на чолі з маріонетковим імператором
Пу Ї). Через місяць японські війська висадилися біля Шанхая, захопили його й попрямували на захід, здобули Нанкін (тодішню столицю Китаю) та Ханькоу, захопили велику територію. Починаючи з 1939 р. й до 1944 р. Японія дещо припинила наступальні операції й організувала блокаду морського узбережжя
Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї. Становище Китаю в цих умовах значною мірою залежало від позицій великих держав.

США, додержуючись «доктрини Стімсона» (від 7 січня 1932 р.), «не визнавали» захватів Японії в Китаї. 16 липня 1937 р. державний секретар К.
Хелл направив звернення до 62 країн-учасниць пакту Бріана-Келлога, де вкрай обережно осуджував політику Японії, навіть не називав її агресором і не пропонував нічого конкретного для припинення цієї війни. Американський закон про нейтралітет забороняв експорт воєнних матеріалів до воюючих країн. Користуючись тим, що ні Японія, ні Китай не оголошували стану війни,
Ф. Рузвельт заявив, що на них дія цього закону не поширюється. Американські поставки в Японію в 1937 р. збільшилися майже в 3 рази порівняно з 1936 р. й продовжували зростати. Поставки ж у Китай через японську морську блокаду зменшилися. 5 жовтня 1937 р. у своїй промові в Чикаго Рузвельт закликав до створення «карантину» щодо японського агресора. Суперечності між США й
Японією ще більше загострилися після потоплення японською авіацією в грудні
1937 р. трьох американських танкерів. Проте в цілому політика США щодо
Японії залишалася незмінною.

Ліга Націй зайняла нерішучу позицію. У Брюссельській конференції учасників Вашингтонського «Договору 9-ти» в листопаді 1937 р. Японія відмовилася брати участь. Взяли участь СРСР і всього 19 держав. У прийнятій
24 листопада резолюції, за яку не голосувала Італія, Японія не називалася агресором. Тільки СРСР порушив питання про санкції проти неї. Як і раніше,
Ліга Націй пропонувала Японії й Китаю «припинити ворожі дії й продовжити переговори». Західні держави не бажали втручатися в японсько-китайську війну, фактично потурали Японії.

СРСР, осудивши агресію Японії, вдався до конкретних заходів. 21 серпня
1937 р. він підписав з Китаєм договір про ненапад на 5 років і значно збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн доя., а в 1939 р. — на 150 млн). У червні 1939 р. в Москві між обома державами був підписаний торговельний договір, який передбачав посилення радянської допомоги Китаю. Радянський Союз направляв у Китай літаки, танки, гармати, боєприпаси, бензин і т. п. Радянські льотчики прикривали китайські міста від японської авіації, бомбардували японські військові об'єкти на
Тайвані, їхні кораблі на річці Янцзи.

В той час японська вояччина здійснила воєнні провокації проти
Радянського Союзу. В липні — серпні 1938 р. вона атакувала радянський кордон у районі озера Хасан. Це не був звичайний прикордонний інцидент — японці використовували важку артилерію. Радянські війська розгромили й відкинули агресорів з радянської території. Було підписано перемир'я.

Проте японські мілітаристи на цьому не зупинилися. 11 травня 1939 р. вони вдерлися на територію Монгольської Народної Республіки в районі річки
Халхін-Гол. Японська вояччина розраховувала з боями захопити не тільки
Монголію, а й частину радянської території. Однак 20 серпня радянські та монгольські війська перейшли в рішучий наступ і за 10 днів закінчили оточення та розгром японських інтервентів. І це за день до початку другої світової війни. 15 вересня 1939 р. Японія змушена була підписати з СРСР та
МНР угоду про припинення воєнних дій з 16 вересня.

Воєнна агресія Італії, Німеччини та Японії в 1935 - 1937 рр. остаточно розставила на протилежних позиціях два блоки держав у капіталістичному світі. Західна політика «невтручання», «умиротворення» мілітаристських держав, їх відмова від радянських пропозицій колективної відсічі агресорам неминуче вели до нової світової війни.

33. Поширення японської агресії в Китаї та розпад Вашингтонської системи.

7 липня 1937 р. японські агресори, спровокувавши інцидент в 10 км від
Пекіна, без оголошення війни вдерлися в Північний Китай і за короткий час захопили Пекін, Тяньцзінь, Калган та ряд інших міст. Вони збиралися створити на окупованих територіях п'яти північних китайських провінцій маріонеткові режими (щось на зразок Маньчжоу-Го, утвореного японцями в окупованій Маньчжурії 1 березня 1932 р. на чолі з маріонетковим імператором
Пу І). Через місяць японські війська висадилися біля Шанхая, захопили його й попрямували на захід, здобули Нанкін (тодішню столицю Китаю) та Ханькоу, захопили велику територію. Починаючи з 1939 р. й до 1944 р. Японія дещо припинила наступальні операції й організувала блокаду морського узбережжя
Китаю, намагаючись перекрити шляхи постачання йому зброї.

Становище Китаю в цих умовах значною мірою залежало від позицій великих держав. Яка ж була реакція великих держав на події в Китаї?

США, додержуючись «доктрини Стімсона» (від 7 січня 1932 р.), «не визнавали» захватів Японії в Китаї. 16 липня 1937 р. державний секретар К.
Хелл направив звернення до 62 країн — учасниць пакту Бріана—Келлога, де вкрай обережно осуджував політику Японії, навіть не називав її агресором і не пропонував нічого конкретного для припинення цієї війни. Американські поставки (в тому числі стратегічних матеріалів) в Японію в 1937 р. збільшилися майже в 3 рази порівняно з 1936 р. й продовжували зростати.
Поставки ж у Китай через японську морську блокаду зменшилися.

Ліга Націй зайняла нерішучу позицію. У Брюссельській конференції учасників Вашингтонського «Договору 9-ти» в листопаді 1937 р. Японія відмовилася брати участь. Зате взяли участь СРСР і всього 19 держав. У прийнятій 24 листопада резолюції, за яку не голосувала Італія, Японія не називалася агресором. Тільки СРСР порушив питання про санкції проти неї. Як і раніше, Ліга Націй пропонувала Японії й Китаю «припинити ворожі дії й продовжити переговори». Західні держави не бажали втручатися в японсько- китайську війну, фактично потурали Японії.

СРСР, осудивши агресію Японії, вдався до конкретних заходів. 21 серпня
1937 р. він підписав з Китаєм договір про ненапад на 5 років і значно збільшив йому воєнні поставки, а також надав позики (в 1938 р. — на 100 млн дол., а в 1939 р. — на 150 млн). У червні 1939 р. в Москві між обома державами був підписаний торговельний договір, який передбачав посилення радянської допомоги Китаю. Радянський Союз направляв у Китай літаки, танки, гармати, боєприпаси, бензин і т. п.

34. Аншлюз Австрії, його наслідки та позиція великих держав.

У другій половині 30-х років значно зросли військово-промислова могутність і вплив у Європі фашистської Німеччини. В 1938 р. вона виробляла
12 % світової промислової продукції й стала другою індустріальною державою в Європі після СРСР. З 1933 р. до 1939 р. її військові витрати зросли в 10 разів. У 1937 р. Німеччина мала 42 дивізії, в 1939 р. — вже 103 дивізії з 4 млн солдатів. Німецький уряд відкрито проголошував свої наміри розширяти агресію в Європі.

Все це створювало небезпечну ситуацію на континенті. Проте західні великі держави вперто відхиляли пропозиції Радянського Союзу про створення системи колективної безпеки. Навіть на прямі загрози Берліна західні держави відповідали політикою «невтручання» й «умиротворення», сподіваючись, що німецька агресія буде спрямована на Схід і не зачепить їхніх територій.
. У відповідності із зовнішньополітичними планами в європейських країнах відбулися зміни в їхньому керівництві. Гітлер у лютому 1938 р. замінив поміркованих керівників на більш рішучих нацистів — міністром закордонних справ став Й. Ріббентроп, головнокомандуючим — генерал Браухіч, начальником штабу — генерал Кейтель.

В Англії Н. Чемберлен призначив міністром закордонних справ замість А. їдена лорда Е. Галіфакса, який в листопаді 1937 р. був прийнятий Гітлером і в розмові з ним дав зрозуміти, що Англія не реагуватиме в разі загарбання
Німеччиною Австрії, Чехословаччини й Гданська. Англійським послом у Берліні став германофіл Н. Гендерсон, який у березні 1938 р. вів переговори безпосередньо з Гітлером, пропонуючи йому укласти дружній договір з
Англією. Він підкреслював, що йдеться не про якусь торговельну угоду, а про
«встановлення основи для справжньої й щирої дружби між двома країнами».

У Франції тоді уряд очолив замість Леона Блюма відвертий антикомуніст
К. Шотан, який у листопаді 1937 р. таємно приймав у Парижі фон Папена й планував запропонувати Гітлеру «разом заснувати європейську політику на нових і здорових засадах, — це була б всесвітньо-історична подія».

Державний департамент США відкликав з Берліна відомого антифашиста У.
Додда й призначив своїм послом профашистськи настроєного X. Вільсона. Через посла у Франції У. Булліта, який відвідав Берлін, Вашингтон повідомив, що не заперечуватиме проти зазіхань Німеччини щодо Австрії та Чехословаччини.
8 березня 1938 р. (за 4 дні до загарбання Австрії німцями) Берлін відвідав колишній президент США Г. Гувер, який у дружній розмові з Гітлером та
Герінгом запевняв їх у солідарності Вашингтона з планами Берліна.

Отже, загальна західна політика «умиротворення» фашистської Німеччини всіляко сприяла здійсненню агресивних планів Гітлера. Черговою жертвою фашистської агресії стала Австрія.

У лютому Гітлер викликав у Берлін австрійського канцлера К.Шушніга, поводився з ним брутально, вимагав свободи діяльності нацистів і призначення міністром внутрішніх справ Австрії нацистського лідера А. Зайсс-
Інкварта. Шушніг прийняв ультиматум, але ще зробив спробу навіть провести у своїй країні 13 березня 1938 р. плебісцит з питання незалежності. Проте за вимогою Берліна Шушніг мусив піти у відставку, замість нього 11 березня канцлером був призначений гітлерівський ставленик Зайсс-Інкварт. А наступного дня — 12 березня 1938 р. — опівдні за проханням нового канцлера
Німеччина без жодного пострілу ввела свої війська в Австрію. Було здійснено приєднання (аншлюс) Австрії до Німеччини.

Великі західні держави майже не відреагували на цю подію. Ще напередодні (11 березня) Галіфакс запевняв у Лондоні Ріббентропа, що Англія не втручатиметься в австрійське питання. Міністр фінансів Саймон пізніше заявив, що, мовляв, Англія взагалі ніколи не давала гарантій Австрії.
Державний секретар США К. Хелл повідомив, що це питання «не торкається
Сполучених Штатів».

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16