Архітектура ХІХ-ХХ століть

Архітектура ХІХ-ХХ століть

АРХІТЕКТУРА ХІХ-ХХ СТОЛІТЬ

XIX століття для багатьох видів мистецтва став воістину золотим. Багатий видатними добутками живопису і музики, прози і поезії, він, однак, не зміг створити власного архітектурного стилю. Зодчество в багатьох країнах світу в цей час переживало дійсну кризу. Містобудівники лише поспішно повторювали колишні стилі, упадаючи те в псевдоготику, то в неоромантизм. Вони те «відроджували» Відродження, то наслідували бароко і рококо. Архітектура поступово стала арсеналом, яким дуже безсоромно користалися, не звертаючи уваги на історичні умови, при яких ті чи інші напрямки з'явилися. Проектувальникам здавалося, що для будівництва банківських будинків найбільш придатними будуть доричні й іонічні колони, що прикрашали раніш палаци й особняки багатих вельмож. Отже, вважали архітектори, і в сучасних умовах ці елементи будуть символізувати солідність і кредитоспроможність, без яких в епоху капіталізму не прожити. Дійшло до того, що і житлові будинок громадян стали виряджатися в одяги ренесансних вілл тосканської, римської і венеціанської знаті. Однак і серед проектувальників XIX сторіччя можна було знайти великих архітекторів, роботи яких по сміливості перевершували масові шаблонові забудови. До них можна віднести Земпера і Виолле ле Дюка.

Перед архітектурою XIX століття раптом устали такі складні задачі, що рішення деяких перейшло в XX сторіччя. По-перше, потрібно було будувати якнайбільше житла в містах і селах, адже з 1800 року відбувся різкий приріст населення. Скажемо, протягом 130 років населення тільки Сполучених Штатів Америки зросло з 5 до 123, Англії - з 9 до 45, Німеччини - з 24 до 66 мільйонів чоловік. У тих же країнах збільшилася частка міських жителів. По-друге, якщо раніш архітектори обмежувалися будівництвом церков, замків, ратуш і житлових будинків громадян, то тепер з'явилася необхідність в об'єктах, про які зодчі попередніх століть і не відали. Урбанізація вимагала зведення фабрик, заводів і адміністративних будинків, транспортних магістралей, аеропортів і вокзалів, шкіл і бібліотек, лікарень, виставочних залів і спортивних споруджень.

Здавалося б, поява нових будівельних матеріалів і конструкцій повинні були створити могутні стимули для пошуку мови нових форм. Але прагматизм нерідко брав верх, потому-то в житловому будівництві, що стало центральною проблемою архітектури XIX століття, заправляли справою спекулянти земельних ділянок і підприємці, а не зодчі. От і з'явилися у великих містах безрадісні дохідні будинки, де тулилися позбавлені природи, сонця і повітря нові пролетарі. Лише наприкінці сторіччя в Англії почався рух за місто-сад, коли Ебенецер Говард проголосив ідею розселення робітників та службовців у невеликих озеленених містечках.

Замість природних матеріалів - дерева і каменю - у світ будівельної індустрії наполегливо входили сталь і залізобетон, алюміній і скло. Робота з цими матеріалами зажадала не тільки архітектурних знань, але й інженерно-технічної підготовки. Мистецтво і техніка перестали суперечити один одному, і цей тандем прийшов з кінця XIX століття в століття XX.

Не можна сказати, що залізо як матеріал був абсолютно новим для будівельників. Його навчилися робити (нехай навіть і в невеликих кількостях) і застосовувати вже п'ять тисяч років тому, про що свідчать знахідки в Месопотамії і Єгипті. Природно, у ті часи виробництво заліза було настільки дорогим, що і не виникало питання про його використання в конструкціях будинків. Лише з початком виплавки чавуна, пудлінгового і ковкого заліза нові матеріали з XVIII століття знаходять усе більш і більш широке застосування при конструюванні мостів, деяких деталей будинків, наприклад зводів дахів, різних арок і т.п. У XIX столітті метал заміняє внутрішні несущі стіни, формоутворюють і зовнішні стіни. У 1851 році Джозеф П аксон зводить у Лондоні вперше в історії архітектурної практики Кристал-палас(мал. 158).

Сучасники були вражені - замість непроникних кам'яних стін внутрішній простір Кристала-паласу оточує ажурна конструкція зі скла і металу, крізь яку видніється небо з пливучими по ньому хмарами.

Нові будівельні матеріали помітно зжали терміни будівництва будинків. Скажемо, якби стіни такого по розмірах спорудження, як Кристал-палас, зводили з каменю, то на це пішли б роки, а може, і десятиліття. Лондонський же виставочний зал площею близько 72 000 м2 був побудований менше ніж за три з половиною місяця. Так що прав виявився Теофиль Готьє, коли писав у 1850 році: «Як тільки ми звернемося до нових матеріалів, якими постачає нас сучасна індустрія, виникне нова сучасна архітектура. Застосування заліза уможливить і викликає до життя безліч нових форм, подібних тим, які ми бачимо в будинках вокзалів, висячих мостах і в склепінних покриттях зимових садів».

І дійсно, новий матеріал змусив архітекторів змінювати свої естетичні представлення. Якщо для кам'яних будинків типове стовщення стін донизу, то для споруджень зі сталі можна створити несущі конструкції, перетини яких донизу не збільшуються, а, навпаки, зменшуються. Наприкінці XIX століття вищим досягненням архітектурної думки можна вважати зухвалий проект павільйону машинобудування з прольотом у 115 метрів на Всесвітній виставці 1889 року в Парижеві. Інженер Контамен і архітектор Фердинанд Дютер застосували конструкції у виді трьохшарнірних арок із шарнірами в замку і п'ятах арок.

Пам'ятником інженерної архітектури XIX сторіччя стала побудована Гюставом Ейфелем у тім же 1889 року вежа, що у значній мірі донині визначає міський вигляд Парижа.

Якщо технологія заліза розвивалася в результаті експлуатації мінеральних надр землі, то на технологію бетону (гідравлічного цементу) уплинув розвиток морського транспорту. Одним з перших споруджень, де використовувався «бетон», що складається з глини, піску, здрібненої залізної окалини і негашеного вапна, був маяк. У 1774 році Джон Смітон зробив з цієї суміші фундамент. Однак місце лідера в розробці нової технології поступово зайняла Франція. Періодом найбільш інтенсивного розвитку залізобетону в інших країнах Європи й в Америці можна вважати 1870-1890-і роки.

Еклектизм

До середини XIX століття в багатьох європейських країнах оформився і став панувати еклектизм. Як і в минулі сторіччя, у містах зберігалася фасадна забудова. І дуже часто монументальні будинки перевантажувалися несмачною ліпниною, без почуття естетичної виразності самої конструкції спорудження прикрашалися статуями. Пишність фасадів прямо-таки била в очі своєю розкішшю, що найчастіше не мала ніякого органічного зв'язку з навколишнім середовищем. Зневажливе відношення проектувальників до об'ємно-пластичного рішення будинків стало типовим для цього часу.

В французькій архітектурі XIX сторіччя еклектизм починає панувати в 60-80-і роки. Риси його можна побачити в пишному палаці Лоншан у Марселеві (1862-1869 роки, архітектор Г.-Ж. Эсперандье) і, особливо, у церкві Сакре Кер у Парижеві (почата в 1874 році; архітектор П. Абади). Проектувальник при оформленні храму несмачно змішав романський і візантійський стилі, наслідуючи Середньовіччю. Не зовсім було продумане місце установки церкви: неї розташували на високому Монмартрском пагорбі, що стало спотворювати характерний силует міста.

Панування еклектики зберігається у французькій архітектурі аж до початку XX століття. Риси її відрізняють будинок універсального магазина «Бон Маші» у Парижеві, побудованого в 1876 році інженером Гюставом Эйфелем і архітектором Буало. На фасаді магазина - безглузде накопичення вульгарної декоративної ліпнини, пілястр, арок і колон.

Еклектичністю відрізняється і будинок шоколадної фабрики в Нуазель-сюр-Марн, побудованої в 1871 році Жулем Сонье і прикрашеної навіщо-те в стилі рококо. До речі, у ці роки безглузде прикрашення індустріальних будинків здобувало усе більш гострий характер. Будівля Пти Пале в Парижеві (1900 рік) архітектора Шарля Жиро теж не обійшлося без еклектизму.

Приклади несмачного наслідування готиці. Відродженню, мавританському зодчеству й іншим архітектурним стилям минулого можна знайти й в інших країнах Європи. Еклектичністю відрізняються арена для бою биків (архітектор Эмилио Аюсо) у Мадриді, Королівський павільйон (1815-1821 роки) з цибулинними куполами, подковообразными арками і китайськими мотивами в інтер'єрах у Брайтоні. Палац правосуддя (1866-1883 роки, архітектор Ж. Пуларт) у Брюсселеві - грандиознейшее по розмірах спорудження Європи, у якому намішані всілякі архітектурні форми (мал. 159).

В Італії в Римі був побудований Палац юстиції зодчим Гульельмо Кальдерини, де можна побачити рустику, ордери класичного ренесансу й елементи романського стилю. В Австрії з'явився ансамбль помпезних будинків на Рингштрассе у Відні: оперний театр, побудований Зик-кардом фон Зиккардсбургом і Эдвардом ван дер Нюллем у 1861- 1869 роках у стилі французького ренесансу, і ратуша (архітектор Фрідріх Шмидт) з рисами нідерландської готики.

Неокласицизм

В архітектурі кінця XIX - початку XX століття з'явилося безумовне прагнення перебороти еклектизм і знайти нові форми, хоча зрозуміло, що, як писав австрійський архітектор Отто Вагнер у 1895 році, «кожен новий стиль поступово народжується з попередніх, коли нові конструкції, нові будівельні матеріали і нові задачі, що коштують перед людством, вимагають зміни застарілих форм». Таким виходом з несмаку еклектизму і спробою переосмислити стилі минулого можна назвати неокласицизм.

Неокласицизм (від «непро» - новий) - термін, прийнятий для позначення різних художніх явищ останньої третини XIX - XX століття, яким присуще звертання до традицій мистецтва античності, епохи чи Відродження класицизму (в архітектурі і музиці також і епохи барокко). У більш широкому змісті неокласицизм означає відродження будь-яких чи напрямків ідеалів мистецтва попередніх епох.

В архітектурі звичайно виділяють три періоди поширення неокласичних тенденцій. Перший починається близько 1910 року й у ряді країн продовжується до середини 1920-х років. У цей період логіка класичних форм, стриманість і лаконізм класичних пам'ятників протиставлялися безмежності художнього пошуку, що панував у ці роки, надлишку декоративності, що відрізняли багато стилів, наприклад такі, як модерн. При цьому в багатьох країнах архітектура цього напрямку використовувала деякі конструктивні прийоми, вироблені модерном, піддаючи їхньої визначеної раціоналізації.

Рисами неокласицизму відзначена архітектурна творчість таких майстрів, як О. Перре і Т. Гарнье у Франції.

Як уже говорилося вище, у XIX сторіччі з нових будівельних матеріалів застосовувалася тільки сталь. Наприкінці XIX - початку XX століття почав широко застосовуватися залізобетон, що складається з тонких круглих сталевих стрижнів товщиною від 8 до 32 міліметрів і бетону. Французу Огюсту Перре першому удалося створити типові для залізобетону архітектурні форми. Його конструкції дуже раціональні, наприклад жилою будинок на вулиці Франкліна в Парижеві {мал. 160) і гараж на вулиці Понтье. Перре мав не тільки талант архітектора, але і знання інженера.

Будучи одним з піонерів сучасного зодчества, О. Перре згодом захопився архітектурними представленнями, заснованими на класичних зразках. Кращими його неокласичними роботами можна назвати церква Нотр-Дам у Ле-Ранси, побудовану в 1922 році, і жилою будинок на вулиці Ренуара в Парижеві (1930 рік). У церкві чудово виглядає вівтарна апсида, де збірні бетонні елементи несущої стіни утворять орнамент у виді хреста {мал. /б/). При будівництві житлового будинку він широко використовував еркери, як і в більш ранньому будинку на вулиці Франкліна. Відому театральність будинку додають сильно винесені карнизи, криволінійні балконні огородження і ступінчастість у побудові обсягу.

Як і Перре, принципам класичної «елементаристської» композиції при проектуванні будинків і цілих міст випливав інший француз - Тоні Гарнье (1869-1948). Йому належить солідна праця - проект Промислового міста, уперше продемонстрованого в 1904 році. У цій роботі, що дала очевидний імпульс містобудівної думки, Гарнье підтверджує свою віру в індустріальну основу міст майбутнього. Якщо причепливо вивчати його праця, то можна чітко побачити, що Промислове місто являє собою своєрідну версію середземноморської Аркадії.

У Німеччині традиційно відносять до послідовників неокласицизму Петера Беренса. У його творчості тенденція до класичного розуміння форм помітна в побудованому в Берліні в 1910 році будинку заводу високовольтної апаратури фірми «АЭГ». Мотиви класичної архітектури тут видні в оформленні головного входу, розташованого між могутніми вежами сходових кліток, отчого заводський будинок перетворився в монумент. Ті ж тенденції проявилися й у будинку німецького посольства в Петербурзі (1912 рік). Урочистість його як би затверджувала офіційну риторику Третього рейха.

Австрійським неокласиком архітектури можна назвати професора Венскойакадемии мистецтв, керівника архітектурного відділення Отто Вагнера. Його ранні будівлі створювалися під помітним впливом Ренесансу і бароко. Тут брало верх, як в інших його сучасників і однодумців, пристрасть до орнаменту. З металевих деталей виникали візерунки, зроблені, як, наприклад, на будинку у Відні, під старовину. Центральний купол з овальними вікнами, волютами і картушами - у стилі бароко. Але під декоративними прикрасами вже почувається простий геометричний обсяг.

Одночасно з Вагнером у Відні працював інший представник австрійського неокласицизму - Адольф Лоос. Він перший зрозумів проблему, що зрештою дозволив Ле Корбюзье повним розвитком вільного планування. Висновок Лооса, був в сполученні правильності платонічного обсягу зі зручністю вільного простору, найбільше лірично був заявлений у його проекті вілли на Лидо у Венеції (1923 рік), що став платформою для канонічного зразка пуристичної вілли Ле Корбюзье в Гарше (1927 рік).

Є у Швеції будинок - стокгольмська Публічна бібліотека(1920- 1928 роки), що має неокласичний план з його осьовою «царськими сходами», атектонічним фасадом і фризом, дверима в єгипетському стилі. А в Ґетеборзі мається прибудова до ратуші (1934-1937 роки), у якій проектувальник не повторює класичні мотиви старого будинку, а знаходить рішення масштабного сполучення сучасних форм з існуючим будинком. Автор цих створінь - Энрик Гуннар Асплунд.

У російській архітектурі прагнення установити принципи класики проявилося в роботах И.А. Фоміна, И.В. Жолтовского, В.А. Щуко (до відомих добутків останнього відноситься комплекс будинків Державної бібліотеки в Москві; 1928-1938 роки). До стилізації класичних мотивів звернулися і багато представників російського модерну (наприклад, Ф. О. Шехтель).

Другий період неокласицизму в архітектурі захоплює в основному 1930-і роки. Його засоби широко використовувалися в архітектурі Італії (це був єдиний художній напрямок, що офіційно заохочувалося тут у 1930-х роках) і Німеччини для створення монументальних добутків з яскраво вираженою ідеологічною спрямованістю. Наприклад, по проекті німецького архітектора Пауля Людвіга Тресту в 1937 році в Мюнхені був побудований Будинок мистецтва. У ньому зодчий звертається до античності як вираженню домагань на владу: ряди тісно поставлених колон, голі стіни, гігантські пропорції. У Берліні вже інший архітектор, Альберт Шпейер, створює будинок Нової імперської канцелярії (1937-1938 роки), де переважає спартанський класицизм.

Третій період неокласицизму в архітектурі починається наприкінці 1950-х років. Він відноситься головним чином до розвитку архітектури США, що почали по офіційній програмі будівництво ряду будинків дипломатичних служб у декількох країнах (Індія, Греція). Для цих будівель характерне сполучення деяких композиційних прийомів класицизму з формами, диктуемыми сучасними конструкціями. Нерідко такі будинки мали виразні елементи, що асоціюються з місцевою архітектурною традицією. Найбільш значне спорудження напрямку неокласицизму в США - Линкольн-сентер у Нью-Йорку (1960-і роки, архітектори Ф. Джонсон, У. Харрисон, М. Абрамович, Э. Сааринен). Будинку центра утворять чітке і симетричне обрамлення прямокутної площі.

Модерн

Ще один напрямок, характерне для зодчества кінця XIX і початку XX століття - це модерн. Виникнення його зв'язане з підставою англійського руху «Мистецтва і ремесла» (1883 рік), вплив якого поширюється на Європу. Архітектори цього стилю по-новому визначали функціональні і формотворні принципи забудов. Вони висували на перше місце доцільність форми і художню виразність природних матеріалів.

Рух «Мистецтва і ремесла» досягло своєї вершини в архн^ тектуре і прикладному мистецтві в роботах шотландця Чарлза Реннн Макінтоша. Він проповідував в англійській архітектурі нову конетч руктивную естетику, чим наблизився до модерну XX століття. Найбільш відомими його роботами є будинок чайної Кенстон (1907- 1911 роки) і Художньо-промислової школи в Глазго (1897-і 1899 роки). Ц

Істотний внесок в архітектуру модерну вніс бельгійський зфч чий Хенри ван де Велде. Він один з основоположників бельгійської галузі стилю модерн, що носив найменування «арнуво» («нове мистецтво»). Його творчість відбиває всю складність періоду зміни епох і точно суперечливо.

Велде мав різнобічну обдарованість: він був не тільки архітектором і художником, але також літератором і музикантом, об’єднуючи в собі талант теоретика, практика і педагога. Велде навчався в Академії мистецтв в Антверпені (1880-1882 роки), а потім продовжив навчання в Парижеві в К. Дюрана.

У 1895-1896 роках Велде побудував власний особняк «Блумеиа : верф» у Еккле біля Брюсселя. Тут усі деталі ретельно проробивши в стилі модерн. Вілла тоді привернула загальну увагу. Плани і фасад будинку сконструйовані майстром відповідно до їх функцій. Але усупереч своєму ж протесту проти наслідування стилям епох Велде багато запозичав тут від вільного планування англійського котеджу.

Велде викладав в організованому їм же Вищому технічному училищі прикладних мистецтв (згодом знаменитому «Баухаузе»). Роботи, виконані в новому училищі, були представлені на виставці Веркбунда в Кельні в 1914 році. На цій виставці пролунала і знаменита мова художника, що донині вважається одним з найважливіших програмних документів архітектури стилю модерн. У виступі Велде були підведені підсумки розвитку напрямку «ар нуво», історію якого і завершила кельнська виставка.

Для цієї ж виставки в Кельні Велде побудував театр, застосувавши новаторські прийоми планування й устаткування сцени (мал. 162). Це також було популярною темою розробок багатьох представників сучасної школи. У даній роботі проявилася ще одна найважливіша тенденція: прагнення до єдності зовнішнього вигляду будинку, його інтер'єра й оформлення прилягаючої території. У цьому проекті, однак, як і раніше переважають мотиви стилю модерн, історія якого вже ішла в минуле.

Іншим найбільшим представником модерну є Антонио Гауди, великий іспанський архітектор, що переосмислив у дусі сучасного зодчества композицію готичного собору і принципи мистецтва модерн. Його роботи кінця 90-х років знаменують явне визволення від проходження якої б те ні було традиційній школі. З невичерпною фантазією використовував він можливості, закладені в мистецтві 1880-1890-х років. Приклад незвичайно самобутнього і самостійного трактування архітектурних правил стилю модерн - «Каса Бат-тло» (1906 рік), що є дійсним шедевром фантазійного перетворення цього стилю. У цьому й іншому проектах плавні лінії Га-вудь перетворив у просторово-безупинні пластичні образи, досягаючи найвищої виразності.

У стилі модерн виконаний ряд робіт австрійського архітектора Иозефа Ольбриха, наприклад «Весільна вежа» у Дармштадте( 1907-1908 роки) (мал. 163). Центр комплексу на пагорбі Матильды служить одночасно і домінантою, що визначає загальний вид міста. Вежа облицьована клиникером і ритмічно розчленована кутовими стрічковими вікнами. У будинку органічно використані будівельні матеріали різного кольору: червоний клиникер, світлий тесовий камінь, зелена оксидована мідь.

Страницы: 1, 2