Державний суверенітет як важлива ознака держави

Державний суверенітет як важлива ознака держави

2

ЗМІСТ:

Вступ........................................................................................................................3

Розділ І. Історичні витоки, поняття та зміст державного

суверенітету...........................................................................................................5

Розділ ІІ. Суттєві ознаки та види державного суверенітету......................18

Розділ ІІІ. Юридичні засади державного суверенітету...............................25

Висновок..............................................................................................................34

Список використаної літератури....................................................................36

Вступ.

Курсова робота присвячена темі „Державний суверенітет як важлива ознака держави”. Актуальність вивчення даної теми важко переоцінити так, як державна влада за своєю суттю є соціальним інститутом і вираженням цього соціального інституту є її суверенітет, без якого вона не може існувати взагалі.

Поняття державного суверенітету можна визначити як незалежність державної влади від всякої іншої влади усередині країни і поза нею, виражена в її винятковому, монопольному праві самостійно і вільно вирішувати усі свої справи.

Україна, обравши для себе шлях розвитку та становлення дійсно суверенної і незалежної держави, неухильно орієнтуючись на визнані світовою спільнотою демократичні та гуманістичні за своїм змістом і спрямованістю міжнародні стандарти, продовжує формувати державі інституції, місцеве самоврядування, систему національного права.

Значення суверенітету як важливої ознаки держави полягає у тому, що суверенітет містить ха-рактеристику взаємовідносин державної влади з іншими суб'єктами влади як усередині країни, так і за межами державних кордонів.

Слід зазначити, що питання про суверенітет як ознаку держави у юридичній літературі є досить спірним, впродовж всього історичного розвитку держави поряд з нею перебував суверенітет, без суверенітету держави як такої не існує. Тому як у далекому минулому, так і в наші дні вчені (політики, філософи, історики, правознавці) намагалися обґрунтувати існування суверенітету, дослідити причини і умови його виникнення і існування, його витоки, розвиток і форми прояву.

При роботі над даною темою мною були використані наукові праці таких авторів як: Кравчук М.В. (Теорія держави та права. Проблеми теорії держави та права: та Теорія держави і права (опірні конспекти)), Венгеров А.Б. (Теория государства и права), В.В. Копєйчиков (Загальна теорія держави та права), М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, О.В. Петришин (Загальна теорія держави і права: Підручник для студ. юр. спеціальностей ВНЗ), В.Ф. Погорікло (Конституційне право України), О.Ф. Фрицький (Конституційне право України. Підручник), Рабинович П.М. (Загальна теорія держави та права), Скакун О.Ф. (Теорія держави і права), Хропанюк В.Н. (Теория государства и права. Учебное пособие для высших учебных заведений), Шульга А.М. (Теорія держави та права. Навчальний посібник для підготовки до державного іспиту),

При роботі над даною темою мною також були використані матеріали періодичних видань у яких вміщені наукові публікації таких авторів як Антонович М. - Демократичний розвиток держави: здобутки і проблеми // Право України. 2003. № 12, Назаренко Є. До питання про конституційну реформу державної влади України//Право України, 1998 № 10, та монографія Юрія Тодики на тему: „Конституция Украины - основа стабильности конституционного строя и реформирования общества”// Симферополь.: Таврия, 1997 - 105 с.

Дана література дала мені можливість дослідити у найбільш повному обсязі тему „Державний суверенітет як важлива ознака держави”, побачити проблеми розуміння юридичною наукою значення суверенітету для держави, можливість зробити висновки з теми. Цікавою є монографія Ю.Тодики, який проводить аналіз суверенітету у взаємозв'язку з конституційними положеннями. Також багато дала мені наукова стаття Є.Назаренко, у якій проаналізовано суверенітет як ознаку державної влади та його вплив на громадянське суспільство.

Структурно тема „Державний суверенітет як важлива ознака держави” складається з таких розділів: розділ І - Історичні витоки, поняття та зміст державного суверенітету; розділ ІІ - Суттєві ознаки та види державного суверенітету; розділ ІІІ - Юридичні засади державного суверенітету.

Розділ І. Історичні витоки, поняття та зміст державного суверенітету.

Слід вказати, що суверенітет як ознака держави має свою багатовікову історію. Як зазначає М.В. Кравчук біля витоків принципу суверенітету стоїть Мак'явеллі; але його аж ніяк не можна вважати теоретиком верховної влади (на що заслуговують усі без винятку його наступники, адже, заводячи мову про політику, вони неодмінно матимуть на увазі суверенітет) - він зробив її можливою. Втім у його працях не використовується слово «суверенітет»; Мак'явеллі лише робить натяк на нього у знаменитому листі до свого друга, датованому груднем 1513 року. Тож біля витоків суверенітету спостерігається, так би мовити, парадоксальна відсут-ність його концепції. До цього контрасту спричиняються самі писання Мак'явеллі; він пориває з традицією, і в цій прогалині, яка відокремлює старий порядок речей від нового, постає суверен і його підданці. Втім, у власне політичному аспекті мак'явеллівський контраст носить подвійний характер: він відкидає старий філософський погляд на проблему, і політика як така мислиться у ній як розрив із політичною традицією; інакше кажучи, мак'явеллівський погляд на політику полягає в розриві з усіма теперішніми поглядами на це явище, й уже одним фактом цього заперечення політика починає мислитись як діяльність, котра лежить в основі Нового порядку речей.

І в силу оцієї подвійної - як епістемологічної, так і практичної - негації, автор «Державця» (малої книги з величезною державотворчою потугою) відкриває світ новітньої політичної епохи, себто світ суверенітету. Отож, біля витоків держави, себто в світі, де були державці, народи і нації, стоїть головна ідея великого флорентійця: політика - це справа людей, і тільки людей, одначе, хоч як нелегко в цім зізнатися, у ній дуже мало людяного. Автор-упорядник Кравчук М.В. Теорія держави та права. Проблеми теорії держави та права: Навчальний посібник - 3-тє вид., змін. й доп. - Тернопіль: Карт-бланш, 2002 - С. 94

Ще одне джерело бере початок із Франції - це Жан Боден, освічений представник серед-нього класу. І флорентієць епохи Відродження й анжерський гуманіст прийшли до однієї й тієї ж ідеї: держава не може бути достатньо ефективною і справедливою, якщо її конституція виражатиме щось інше, ніж іманентний лад, котрий виступає як даність «умов людського існування». Політика - це людське явище і як така вона втілює людські накреслення. Й Мак'явеллі, й Боден утверджують те, що лежить в основі суверенітету, - абсолютну автономність політики. Принцип суверенітету - це в першу чергу принцип політичної автономії. Ось чому політика повинна мислитися сама в собі - адже вона виражає сама себе. В своїх межах республіка має власні правила і структури, свої внутрішні консти-тутивні закони. Вона є результатом людських пристрастей, а з цього випливає, що держава - це продукт взаємодії певних сил і ґрунтується лише на силі. Отож, Мак'явеллі й Боден, разом і взаємно доповнюючи один одного, осмислюють політику нової доби, політику, яка не може мати в своїй основі ні бога, ні природи, тому що вона є виключно людським явищем. Принцип суверенітету, яким його утвер-дили Мак'явеллі й Боден, - це новітній принцип світської політики.

Боден розробляє концептуальну структуру держави або ж республіки, ґрунтуючись на ідеї суверенітету світської потуги над усіма іншими потугами. Поява цієї теорії пов'язана з цілком конкрет-ними історичними обставинами - боротьбою королів проти зазіхань великих феодалів на самостійність у межах однієї дер-жави (феодали діяли за принципом «кожен барон суверен у своїй баронії») та спроб Папи Римського стати «над королями» і управ-ляти ними. Саме тоді і склалося вчення про суверенітет як суве-ренітет внутрішній і зовнішній. Ж.Мере Принцип суверенітету. Історія та основи новітньої влади. / перекла Л.Кононовича, Львів: Кальварія, 2003 - С. 26

Створення концепції суверенітету є історією поєднання двох складових - філософської та історичної. Таке поєднання не можна розглядати, як чисту випадковість. Навпаки, в силу цього стикування, котре так характерне для новітньої політики, принцип кується в буремних подіях, котрі від початку XVI сторіччя стрясають усю Європу, - і в філософських працях, які намагаються осмислити всю вагу цієї історичної матерії. В цьо-му розумінні суверенітет є майже систематичним зіткненням матерії (історичної) та форми (філософської думки). Немає одначе сумніву в тому, що було б марним (або й просто наївним) вважати, ніби в таке зіткнення, - котре становить собою зв'язок, - вступають і теорія, й практика і що важливим ми навіть корисним було б з'ясувати, чи практика обумов-люється теорією, а чи ця зумовленість розвивається у зворот-ному напрямку.

Політичне становлення концепції суверенітету розвивається в живій і час-то смертоносній історії, де діють люди з їхніми пристрастями і бажаннями, так що філософія цієї історії, - політичної історії, - сама виступає мірилом практики. З політичного погляду, новітня історія - це світ суверенітету, світ держави. І вся сукупність концепцій, котра будує цей світ у думках, - його можна розглядати як світ ідей, - таким чином становить собою частину цієї історії, а саме елемент історичної практики (її теоретичний момент). Рабинович П.М. Загальна теорія держави та права. - М., 1987. - С. 114-115

Т.Гоббс у праці «Про громадянина» запроваджує новий філософський жанр новітньої епохи - філософію держави. Ця праця є першою спробою скласти філософію принципу суверенітету; автор намагається філософським шляхом обґрунтувати принцип держави. Слід зазначити, що йдеться про небувалу досі спробу такого обґрунтування. Гоббс бере за основу проект Бодена: він запозичив у нього поняття суверенітету, одначе Боден і не пробував зробити філософське обґрунтування цієї концепції. Він заклав її юридичну основу, надав їй певної філософської повноти, але так і не обґрунтував.

Гоббс пішов відмінним шляхом: згідно з його концепцією, суверенітет не може належати виключно до царини юридичної філософії - необхідність суверена зумовлюється структурою самих явищ людського світу. Гоббс намагається запровадити те, що він іменує «політичною наукою», себто науку про політичні тіла, і котра ґрунтуватиметься на історичних даних.

Гоббс виступає як мислитель-основоположник цього політичного обґрунтування, і його праця запровадила, якщо можна так висловитися, мову і граматику політики, яку практикуватимуть аж до XIX сторіччя. Таким є значення гоббсівського відкриття філософії держави.

Праця Спінози «Політичний трактат», розпочатий 1675 року і незавершений через смерть (1677), становить собою антигоббсівський маніфест. Ця праця була написана після «Теолого-політичного трактату», й у ній він дійшов до висновків, у яких гостро і твердо - їх можна розгля-дати і як відповідь Гоббсові, і як його критику, - стверджує, що метою держави є свобода.

Спіноза розвиває свою політичну теорію, поклавши в її основу свободу, - на противагу англійсь-кій філософії, для котрої основний закон політики полягає в «громадянській покорі», яка досягається шляхом цілковитого заперечення природної свободи. Спіноза бере за основу буття як властивість, Гоббс відштовхується від індивіда як бажання. Спіноза розглядає свободу, яка витікає із самої властивості всякої природної істоти.

Спіноза вказує, що кінцевою метою запровадження політичного стану висту-пає не зверхність, не утиски людей, не підпорядкування гніту іншої людини. Подібна система спрямована лише на те, щоб звільнити індивіда від страху - аби кожен міг, наскільки це можливо, почувати себе в безпеці; інакше кажучи, аби він міг найбільшою мірою зберегти своє природне право на життя і діяльність (не завдаючи шкоди ні собі, ні ближньому). Отже, мета суспільної організації - свобода.

Трактат Локка відкриває поле для теорії нової конституційної держави: убезпечення власності відкриває дорогу парламентаризму, себто суверенітетові парламенту. Власники не повинні мати обов'язково ті ж самі інтереси, що й король, - отож, вони самі мають право голосу. Інакше кажучи, закон, суть котрого полягає в убезпеченні власницького устрою,
найліпшим чином може бути створений лише власниками. У конституційній державі, де король править лише під контролем парламенту, таким чином досягається наявність законодавчої влади (парламенту), котра не залежить від влади виконавчої (короля). Таким чином у царині суверенітету відбувається революція, однак вона торкається не його принципу, а форми,
в якій цей принцип втілюється на практиці - прикладом може бути англійська революція 1688 року. Ця історична подія клала початок, принаймні у Великій Британії, спільному існуванню в державі різних гілок влади.

Трактат Локка становить найкращий коментар до цієї найголовнішої революції, котра стоїть біля витоків новітньої демократичної традиції, - революції, котра вперше представила монархові текст, якому він змушений був підпо-рядкуватися задля збереження своєї влади, й це був Білль про права, датований 1689 роком. В цьому вирішаль-ному тексті містяться конституційні статті, основні положення котрих виглядають такими, наче їх написав своєю рукою сам Джон Локк, настільки детально розроблений зміст цих статей у його трактаті. «1. Посягання королівської влади на призупи-нення чи виконання законодавчих актів без погодження з парламентом є незаконне. 2. Посягання королівської влади на відміну чи виконання законодавчих актів, якщо воно узур-поване й виконується в останню чергу, є незаконним. 3. Будь-яке карбування монет на потреби Корони під приводом прерогативи королівської влади без погодження з парламентом є незаконним». Хропанюк В.Н. Теория государства и права. Учебное пособие для высших учебных заведений ( под ред. В.Г. Стрекозова): М.И.П.П. "Родина" ; 1993. - С. 97-98

Новітній конституціоналізм, відкритий Локком, знаходить своє обґрунтування в Монтеск'є. Як зазначає Ж. Мере, в Монтеск'є немає теорії «поділу влади». Автор жодного разу не вживає слово «поділ», аби окреслити концепцію відносин поміж гілками влади, й робить він це на тій підставі, що теорія про три гілки влади полягає в концепції суверенітету держави, і як «розподілу гілок влади». Саме оце слово «розподіл» Монтеск'є регулярно вживає для того, щоб створити теорію «політичної свободи». Як відомо, шляхом глибоких роздумів над конституцією Англії, котра стала джерелом революції 1688 року й породила Білль про права, автор праці «Дух закону», йдучи слід за Локком і його «Нарисом про громадянський уряд», закладає основи юридично-філософської традиції новітньої конституційної держави. Локк підготував ґрунт; Монтеск'є систематичним і послідовним чином створив на цьому ґрунті свою теорію.

Він ставить за мету обґрунтувати концепцію свободи не в її метафізичних основах, а в політичних умовах можливого. В цьому розумінні Монтеск'є не такий далекий від Спінози, як видається на перший погляд - адже Спіноза першим почав розглядати свободу, як основоположну мету держави. Об'єктом політики є свобода, вважає разом із ним Монтеск'є. Антонович М. Демократичний розвиток держави: здобутки і проблеми // Право України. 2003. № 12 - С. 14

Руссо в знаменитій Книзі III «Про депутатів або представників» цілком відкидає і спростовує теорію представництва. Руссо гнівно засуджує ідею окремого від народу законодавчого корпусу, котра так подобається Монтеск'є. Його критика носить радикальний характер і не залишає жодних перспектив для конституційного розв'язання проблеми, яким його бачить Монтеск'є, оскільки той нітрохи не ставить під сумнів традицію монархічного суверенітету. Отож, Руссо вщент громить концепцію суверенітету - хоч абсолютного, як у Гоббса, хоч ліберального, як у Монтеск'є, - у тому вигляді, в якому вона існувала до нього, себто втіленою в особі короля.

Отож, розв'язання проблеми у Руссо полягає в автентичній дефініції принципу суверенітету. Руссо бачить його в загальній волі, котра не може бути представлена, оскільки в цьому випадку вона руйнується, переходячи в приватне. Заперечення представництва (а отже, і розв'язання проблеми в парламентських інституціях, котре звідси витікає) становить необхідний наслідок дефініції принципу суверенітету як «загальної волі». І справді, загальна воля суперечить волі всіх, як деспотизм суперечить свободі - це те, чого не змогли зауважити ні Гоббс, ні Локк. Вона ніяк не може бути волею всіх із тієї простої причини, що вона є волею одного. І цією особою виступає народ. Народ - це колективне моральне «я», пише Руссо. Це моральне тіло - моральна єдність, котра, може хотіти і заявляє про те, чого вона хоче. Відомо, що Руссо називає словом «закон» декларацію загальної волі. Отож, ключем абсолютного протиставлення, котре здійснив Руссо, протиста-вивши принцип суверенітету ідеї представництва, буде строга послідовність, яка становить основу всієї аргументації «Угоди»: народ - загальна воля - закон. Упродовж усієї 15 глави (Книга III) прослідкується ідея, висловлена іще на початку праці, згідно з визначальною формулою, котра звучить так: «Отож, я стверджую, що суверенітет, будучи всього лиш виявом загальної волі, ніколи не може відчужуватися, й що суверен, котрий виступає усього лиш колективною істотою, може бути представлений лише самим собою - передаватися може влада,
а не воля». Якщо проблема «представництва» й існує в політиці, то вона, як вважає Руссо, може стосуватися лише реалізації суверенітету, а не того, що лежить в його основі і становить його суть, себто волі. Різниця, котра існує поміж волею і владою, носить абсолютно незмінний характер і формує суть верховної влади.

Отож, якщо «Угода» є радикальним засудженням усякого представ-ництва, то це тому що Руссо побачив, -- на прикладі Гоббса і Монтеск'є, -- що представництво неухильно руйнує первісну суверенну волю, себто волю народу. Венгеров А.Б. Теория государства и права, М., 1998. - С. 87-88

Революція «всесвітнього класу» була передовсім революцією проти принципу верховної влади народу, інакше кажучи, проти демократії. «Демократія, - писав Ленін у 1917 році, це Держава, яка визнає підпорядкування меншості більшості; інакше мовлячи, це організація для систематичного насильства одного класу над іншим, одної частини населення над іншою», і у Маркса є думка, згідно з якою загальне виборче право внаслідок свого застосування спричинилося б до відміни політичної держави і «громадянського» суспільства. Тема революційного усунення шляхом виборів - котра в 1843 році була філософічною, - в Леніна перетворилася в ліквідацію держави шляхом революції.

Політичний принцип вираження суверенітету народу шляхом загального виборчого права поступився місцем принципові колективного привласнення знарядь виробництва. Політична теорія свободи поступилася таким чином еконо-мічній теорії звільнення. Політика за тієї епохи була лише вторинною похідною економічного суспільства, яку остаточна революція звела нанівець. На перший план вийшла ліквідація політики, управління речами замінилося урядуванням людьми. «Кінцевою метою, - писав Ленін, - ми ставимо ліквідацію держави, себто будь-якого організованого й систематизованого насильства, будь-якого насильства над людьми взагалі... однак змагаючи до соціалізму, ми переконані, що в своєму розвитку він переросте в комунізм, а значить, зникне всяка необхідність у насильстві над людьми взагалі, необхідність у підпорядкуванні одної людини іншій, одної частини населення іншій його частині, тому що люди звикнуть дотримуватися елементарних умов життя в суспільстві без насильства і без підпорядку-вання».

Страницы: 1, 2, 3