Досудове слідство в зарубіжних країнах

2) шляхом допиту самого секретного інформатора без розкриття учасникам процесу його особистості.

Помітимо, що для змагального процесу обидва ці способи неприйнятні, оскільки перший з них порушує принцип безпосередності, а другий - принцип рівності сторін. Цим, зокрема, пояснюється обмеженість використання відомостей секретних джерел лише деякою категорією справ.

По закінченні попереднього розслідування при наявності „достатньої підозри” прокурор передає справу в суд. У німецькому кримінальному процесі прокурор наділений правом відмовитися від передачі справи в суд у певних випадках, наприклад, коли обвинувачуваний або його близькі самі серйозно постраждали від злочину [9, 127].

3. Досудове слідство в Англії та США:

а) стадія поліцейського (позасудового) розслідування;

Це перша стадія кримінального процесу, що включає в себе чотири етапи:

1) припинення здійснення злочину;

2) розслідування до арешту;

3) арешт;

4) реєстрацію арештованого й поліцейське розслідування після арешту.

Самі американські й англійські юристи не відносять дану стадію до кримінального процесу. Діяльність на ній має адміністративну природу й не відрізняється від оперативно-розшукового виробництва. Дійсно, попереднє розслідування в США й Англії можна назвати поліцейським, з огляду на наступні його риси [10, 81].

Суб'єктом його здійснення, в основному, є поліція. Атторнеї в США й Дирекція публічних переслідувань в Англії також вправі здійснювати розслідування, але дане право використовується ними лише по деяких справах. Суд на даній стадії відіграє епізодичну роль, пов'язану із застосуванням заходів процесуального примусу.

У зміст даної діяльності входять розвідувальні, пошукові дії. У їхньому числі використання спеціальних агентів і інформаторів, а також інші спеціальні засоби, необхідні для встановлення потенційних злочинців.

Поліцейське розслідування врегульоване відомчими нормативними актами (у США) і не процесуальними нормами. При цьому існує ряд кримінально-процесуальних заборон на деякі дії поліції, наприклад, правило „про виключення”, про яке буде сказано нижче.

Для початку розслідування не потрібно якого-небудь фактичного обґрунтування або формального акту порушення справи.

Підготовку матеріалів до судового розгляду, аналогічну поліцейському розслідуванню, вправі робити приватні особи: потерпілий і обвинувачуваний, які виступають сторонами. Наприклад, потерпілий вправі затримати особу по підозрі в здійсненні злочину. Важливо відзначити, що й поліція діє як сторона за рамками процесу, або „допомагаючи” потерпілому в його розслідуванні, або представляючи порушені інтереси держави. Цим пояснюється, чому обвинувач в Англії й США вважається адвокатом або довірителем держави [11, 90].

У результаті поліцейського розслідування поліцією не приймаються рішення по предмету кримінально-правової суперечки між обвинувачуваним і державою. На даній стадії відбувається лише відшукування, виявлення носіїв доказової інформації, які будуть згодом представлені в суд. От чому офіцери поліції не складають протоколів, а пишуть звіти. Ця інформація стане змістом доказів тільки в судовому засіданні, наприклад, після допиту офіцера або експерта як свідка обвинувачення.

Припинення злочинів і розслідування до арешту здійснюється шляхом наступних заходів (які по вищевказаних причинах не можна в повному розумінні слова назвати слідчими діями): огляду місця події, вилучення й наукового дослідження предметів і документів, особистого спостереження, опитування й особистого огляду громадян, обшуку (приміщень, ділянок місцевості, салонів автомобілів), прихованого спостереження, використання спеціальних служб, перехоплення повідомлень і інших форм контролю технічних засобів зв'язку. При цьому для всіх видів обшуку (крім обшуку салону автомобіля) і для контролю технічних засобів зв'язку необхідно судовий дозвіл.

Наступним етапом розслідування виступає арешт. Із приводу визначення його поняття немає єдиної думки серед юристів. Закон має на увазі під арештом взяття особи під варту з метою обвинувачення її в здійсненні злочину. Це звичайно містить у собі здійснення фізичного контролю офіцера поліції над підозрюваним для доставлення його до поліцейського відділення і його реєстрації як особи, що скоїла злочин. Однак по місдемінорам арештований не транспортується до відділення, а в нього береться зобов'язання про явку в суд. У письмовому зобов'язанні повинен бути зазначений інкримінований йому злочин. Безпосереднє взяття під варту здійснюється за рішенням суду, а якщо зроблений злочин відноситься до фелонії, то ініціатива належить поліції. Для проведення арешту офіцер повинен мати достатні підстави думати, що злочин мав місце й особа, яка підлягає арешту, і є правопорушник. При відсутності необхідності в негайній затримці підозрюваного офіцер може спочатку одержати судовий ордер (так званий arrest warrant), що видається магістратом при наявності достатніх підстав. Однак по більшості справ про фелонії офіцер діє без ордера. Поліцейський може зробити арешт, як тільки він переконається в наявності достатніх підстав. Такий арешт без судового ордера називається warrantless arrest. Одночасно з арештом офіцер має право оглянути арештованого, салон автомашини, його речі для виявлення будь-якої зброї, контрабанди або слідів злочину. Відразу після затримання арештований доставляється до поліцейського відділення, в'язниці або іншого спеціального місця. Неповнолітні арештовані доставляються до спеціального відділення для підлітків і піддаються кримінальному переслідуванню в особливому порядку. При розслідуванні після арешту в загальному порядку робиться реєстрація доставленого (bookіng). У журнал реєстрації приводів заносяться наступні дані арештованого: ім'я, час прибуття, вид правопорушення; також арештований фотографується й дактилоскопіюється. Під час знаходження у відділенні йому надається право зробити телефонний дзвінок і він інформується про підстави затримання. Потім арештований піддається ретельному обшуку й поміщається в ізолятор тимчасового тримання, де чекає свого представлення перед магістратом. Із цього моменту починається новий етап кримінального процесу - розслідування після арешту, у ході якого з'являється можливість зробити впізнання, вилучення зразків для порівняльного дослідження й допит підозрюваного [12, 97].

Особливої уваги заслуговує допустимість використання надалі у розслідуванні по справі отриманих поліцією відомостей, предметів і документів. Мова йде про визнання підозрюваного, результатів обшуку й впізнання. Дане питання в американському процесі одержало назву „правила про виключення”, що послужило прообразом для аналогічної норми в російському кримінально-процесуальному праві. Розглянемо його докладніше.

Правило про виключення. Обвинувальний вирок суду може бути заснований тільки на припустимих доказах, тому зі сфери судочинства виключаються всі дані, отримані з порушенням „належної правової процедури”. Нормативно дане положення закріплене, зокрема, ІV, V, VІ й XІ виправленнями до Конституції США. Відповідно до принципу „плодів отруєного дерева” всі наступні відомості, отримані на основі неприпустимого доказу (якщо вони не були виявлені без його допомоги), також виключаються з розгляду. Наприклад, неприпустимим буде допит свідка, що встановлений у результаті змушеного визнання обвинувачуваного. Якщо обшук був проведений незаконно, то вилучені предмети, їхній огляд, експертне дослідження, а також інші засновані на цих даних дії не матимуть юридичного значення.

За загальним правилом не допускаються в суді „показання по слуху” (похідні доказу). Однак з нього є безліч виключень, у тому числі для показань поліцейського про визнання затриманого в момент або після арешту, про результати обшуку або прослуховування переговорів.

Допустимість обшуку й прослуховування переговорів. Результати обшуку не можуть використовуватися в доведенні, якщо він проведений без судового ордера, у якому чітко вказується місце його проведення й предмети, що підлягають вилученню. Якщо при проведенні обшуку не присутні сторонні особи (поняті), то не складається протокол. Тому попередня вказівка в ордері підлягаючому вилученню предметів і наступний факт їхнього виявлення покликані гарантувати ту обставину, що вилучені речі дійсно перебували в підозрюваного. Результати обшуку вводяться в процес доведення за допомогою показань поліцейського в суді [13, 100].

Вимога про одержання ордеру має безліч виключень. Наприклад, не вимагає судового дозволу обшук в автомобілі, вилучення під час обшуку відкрито лежачих доказів, не зазначених в ордері, а також проведення обшуку у випадках, що не терплять зволікання. Крім того, навіть якщо обшук був проведений з порушеннями, у деяких випадках його результати можуть бути використані, наприклад, не проти тієї особи, у якої був проведений обшук, а проти іншого обвинувачуваного або в перехресному допиті.

Для використання пристроїв, що підслуховують, необхідна або наявність судового дозволу, або згода одного з учасників переговорів. Існують виключення й із цих правил, наприклад, у випадку застосування підслуховування без використання звукозапису або технічних засобів. Можливе прослуховування переговорів без одержання ордера також в „критичних ситуаціях” строком, що не перевищує 48 годин.

Допустимість впізнання. В американському процесі немає впізнання як слідчої дії. Практика виділяє чотири види ідентифікації особистості:

1) впізнання, при якому особі, що впізнає, пред'являється ряд об'єктів;

2) впізнання, проведене при очній ставці, може сполучатися з допитами;

3) впізнання, при якому особі, що впізнає, пред'являється єдина особа;

4) впізнання по фотографії. Воно може проводитися й по одному знімку.

Ключовим критерієм допустимості впізнання служить відсутність або наявність у процедурі обставин, що явно вказують особі, що впізнає, на об'єкт впізнання. Такі обставини в теорії кримінального процесу одержали назву „навідного запитання”. Однак навіть при наявності навідного запитання результати впізнання можуть мати доказове значення, якщо із процедури ідентифікації було виправдано обставини й результати не викликають сумнівів у вірогідності впізнання або було проведено наступне впізнання в суді [14, 103].

Привілей проти самозвинувачення й допустимість визнання обвинувачуваного. Цікавим є англійське походження, що має, правило привілею проти самозвинувачення, яке вважається одним з основних принципів кримінальної процедури. Коротко воно звучить так: ніхто не зобов'язаний свідчити проти себе. Походження даного правила пояснюється наступними причинами. Обвинувачуваний (підозрюваний, підсудний) має двоїсте положення в процесі. Він одночасно є стороною й джерелом доказової інформації. Якщо пошуковий процес бачить у ньому лише останнє (об'єкт дослідження, з якого необхідно витягти достовірні відомості навіть за допомогою катування), то змагальний визнає в обвинувачуваному суб'єкт суперечки, від якого залежить результат справи. Отже, дача показань з'являється не як його обов'язок, а як право, що йому попередньо роз'ясняється. При цьому обвинувачуваний виступає як сторона (коли він представляє пояснення - версію захисту) і як джерело доказів (коли він дає показання по предмету доведення) [15, 70].

Процесуальна реалізація привілею проти самозвинувачення в країнах загального права відрізняється від її реалізації в континентальному процесі. У російському кримінальному судочинстві обвинувачуваного ніколи не попереджують про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу свідомо неправдивих свідчень, а в Англії при згоді підсудного дати показання до нього застосовується процедура допиту свідка. Тоді він несе кримінальну відповідальність за дачу неправдивих свідчень і за відмову відповідати на питання суду. Таким чином, англосаксонське кримінально-процесуальне право не виділяє самостійного джерела доказів у вигляді показань підозрюваного або обвинувачуваного. Їхні показання відносяться до показань свідків.

Поліція діє як пред'явник кримінального позову, тому її дії спрямовані на одержання обвинувальних доказів, у тому числі й визнання обвинувачуваного. Так, поліцейські інструкції містять наступні рекомендації. Допит пропонується проводити таким чином, щоб винність особи передбачалася. У результаті його запитують про які-небудь деталі, наприклад, про те, чому він зробив це, а не про те, чи зробив він це взагалі. Пропонується використовувати тактику „доброго й злого” слідчого або провести фіктивне впізнання й викриття у вигаданих злочинах, щоб обвинувачуваний, уникаючи більш серйозних обвинувачень, зізнався в тому, що було насправді. З метою нейтралізації попередження про право зберігати мовчання поліцейському рекомендується заявити, що мовчання може бути звернене проти обвинувачуваного. Якщо обвинувачуваний вимагає адвоката, то офіцерові пропонується запропонувати йому не витрачати гроші на дорогі послуги захисту, апелювати, що він вважає себе невинним.

Визнання арештованого може бути використане для обґрунтування обвинувального вироку за допомогою показань про нього поліцейського в суді, якщо воно дано добровільно. Інакше кажучи, добровільність визнання визначає його допустимість [16, 75].

Знамените правило Міранди встановило належну правову процедуру одержання визнання. До будь-якого допиту особа повинна бути попереджена зрозумілими й недвозначними термінами про те, що вона має право зберігати мовчання, що будь-яке сказане нею слово може бути звернене проти неї й що вона має право на присутність адвоката (у тому числі безкоштовного). Це правило не поширюється на підозрюваних, якщо вони в момент допиту не перебували під арештом. Обвинувачуваний може відмовитися від реального здійснення цих прав, але повинен зробити це добровільно, розуміючи й усвідомлюючи свої дії. Якщо він будь-яким способом і на будь-якій стадії процесу вказує під час допиту на бажання порадитися зі своїм адвокатом перед відповідями, то допит повинен бути перерваний, оскільки присутність адвоката при допиті служить однією з гарантій добровільності визнання обвинувачуваного. Правила, що регулюють процедуру роз'яснення прав, не закріплені докладно в Конституції. Вони перебувають у компетенції Штатів і Конгресу. Загальноприйнято, що особа не може притерпіти які-небудь несприятливі наслідки через використання права на мовчання або на привілей проти самозвинувачення. У силу цього прокурор не може використати в суді факт мовчання підозрюваного.

Заява підозрюваного, отримана без дотримання правила Міранди, може бути використане в суді у випадку, якщо воно виправдувальне. У такий спосіб нейтралізується примусовість із боку поліції. За допомогою надання процесуальних переваг фактично нерівні сторони обвинувачення й захисту зрівнюються.

У цілому, важливо підкреслити невипадкове походження правила про виключення доказів саме в англосаксонському процесі. Його значення обумовлене тим, що попереднє розслідування не має строгої процесуальної регламентації. Погроза визнання доказів неприпустимими стримує поліцію від несанкціонованих дій. Особливо слід зазначити дві обставини: по-перше, розуміння не значимості доказів як процесуальної санкції для сторони, що порушила правила гри; по-друге, відмова від прагнення до об'єктивної істини як мети процесу. Вони пояснюють і можливість виключення з розгляду навіть не зухвалих сумнівів у своїй вірогідності даних, і необхідність обмежувального застосування даного правила. У противному випадку санкція незначності буде застосовуватися не до сторони, а до правосуддя. Цим пояснюється наявність цілого ряду виключень із даного правила. Варто також враховувати, що серед американських юристів правило про виключення є предметом гострої дискусії [17, 80].

Підбиваючи підсумок з поліцейського розслідування, можна відзначити наступне. Поліція більше виконує адміністративні функції, ніж процесуальні, оскільки останні починаються там, де є три учасники правовідносин: сторона обвинувачення, сторона захисту й суд. На вищеописаних етапах фактично діє одна поліція (підозрюваний не має якості сторони процесу, а суд лише контролює законність деяких поліцейських дій). Отже, поліцейське розслідування підлегле пошуковому методу регулювання. Однак на відміну від таких же пошукових дій органів попереднього розслідування в російському кримінальному процесі в результаті дій поліцейських не з'являються судові докази. Отримана поліцією інформація служить предметом судового розгляду. Тільки незалежний експерт визначає, чи довіряти показанням офіцерів чи ні.

У наступну стадію американського кримінального судочинства входять підготовчі до судового розгляду етапи, у яких місце поліції й підозрюваного займають обвинувачення й захист. Із цього моменту вступає в повну силу судовий метод правового регулювання й виникають тристоронні правовідносини.

б) досудове дослідження обставин справи обвинуваченням і захистом.

Дану стадію складають три етапи: ухвалення рішення про обвинувачення, подача обвинувального документа в суд і розгляд його суддею.

Якщо в справі арешт робився без судового ордера (при одержанні якого докази розглядаються й оцінюються магістратом), то в більшості штатів справа передається в атторнейську службу для ухвалення рішення про обвинувачення. Обвинувачем у справі може виступати й приватна особа або приватний адвокат, що особливо поширено в Англії. Характерною рисою процесу є практика, відповідно до якої атторней при висуванні обвинувачення має значну дискреційну владу. Він більше керується доцільністю, ніж нормами статутного права [18, 129].

Атторней направляє обвинувальний документ (проект постанови про залучення в якості обвинувачуваного) у суд для санкціонування арешту, що відбувся, магістратом, який перевіряє його законність і обґрунтованість без участі арештованого (у формі ex parte - привселюдно, офіційно, без змагання). У випадку визнання арешту й обвинувачення обґрунтованими арештований повинен без затримки особисто стати перед судом для пред'явлення обвинувачення. Даний етап виробництва в справі називається первісною явкою обвинувачуваного в суд.

Процедура первісної явки полягає в наступному. Суд встановлює особистість обвинувачуваного, інформує його про сутність обвинувачення. Суд ознайомлює обвинуваченого із належними йому права, у тому числі із правом зберігати мовчання й попереджає в тому, що все сказане ним у суді або в поліції може бути використане проти нього, правом на захист. По кожному арештованому суддя зобов'язаний розглянути питання про застосування застави. Застава є основним запобіжним заходом, оскільки обвинувачуваному (як суб'єктові процесу, стороні) необхідно збирати виправдувальні докази для свого захисту.

З моменту первісної явки арештованого в суд найчастіше й з'являється інший найважливіший учасник судочинства - захисник. Він може вступити в процес відразу після арешту. Якщо обвинувачуваний забажає мати приватного, а не державного захисника, то його призначення може затягтися до наступної стадії - попереднього слухання справи.

Процесуальне значення даного етапу полягає в тому, що суд затверджує обвинувальний документ після його перевірки за допомогою змагальної процедури. Суд висуває первісні обвинувачення підозрюваному, залучаючи його в якості обвинувачуваного. Саме суд, а не обвинувач, вислухавши доводи сторін, обирає запобіжний захід [19, 141].

Висновки

У світі існують два ведучих «національних» типи кримінального процесу: романо-германський і англосаксонський. Одним з основних розходжень між ними служить переважне значення в кримінально-процесуального права або законодавства, або судової практики. Однак існує відчутна тенденція зближення континентальних і острівний правових систем. Якщо в романо-германському праві зростає нормотворча роль судової практики, то в країнах загального права все більший розвиток одержує законодавство, а суд з органа правотворчості трансформується в орган правозастосовний.

З погляду «ідеальної» типології кримінальний процес у жодній з розглянутих країн не є в чистому виді пошуковим або змагальним, оскільки ці моделі неминуче змішуються. З позиції «історичної» типології всі сучасні кримінально-процесуальні системи в демократичному суспільстві відносяться до публічно-позовного змагального типу, у якому забезпечуються як приватні, так і суспільні інтереси. Пошуковому початку підлеглий початковий етап провадження в справі, а змагальність домінує в наступних стадіях. При цьому досудове провадження по кримінальних справах у Франції, Німеччині, Англії й США істотно відрізняється.

У Франції після пошукового дізнання робиться змагальне попереднє слідство. Судовий слідчий приймає справу до свого провадження й здійснює за участю сторін слідчі дії в межах висунутого прокурором обвинувачення.

У Німеччині попереднє слідство відсутнє. Однак у пошуковому розслідуванні рішення про застосування мір примусу й легалізації доказів приймає дільничний суддя - дізнавач. Він епізодично вступає в процес по клопотанню сторін і не приймає справу до свого провадження.

В Англії й США поліцейське розслідування взагалі не вважається кримінально-процесуальною діяльністю й робиться в адміністративному порядку. Діяльність поліції регулюється правилом про виключення доказів, отриманих з порушенням належної процедури. Юридично поліція й прокурор діють як сторона, що має матеріал для судового розгляду.

Перелік посилань

1. Модели уголовного процесса: Учебник / А.В. Смирнов. - СПб.: Питер, 2004. - С. 115.

2. Правосудие во Франции: Учебное пособие / С.В. Боботов. - М.: Инфра, 1998. - С. 97.

3. Уголовный процесс современных зарубежных государств: Учебное пособие / К.Б. Калиновский. - Петрозаводск: Карелия, 2006. - С. 118.

4. Курс уголовного судопроизводства зарубежных государств: Учебник / И.Я. Фойницкий. - СПб.: Питер, 2006. - С. 63.

5. Правосудие во Франции: Учебное пособие / С.В. Боботов. - М.: Инфра, 1998. - С. 123.

6. Курс уголовного судопроизводства зарубежных государств: Учебник / И.Я. Фойницкий. - СПб.: Питер, 2006. - С. 68.

7. Основы уголовного процесса Германии: Учебник / Б.А. Филимонов. - М.: Зерцало, 2006. - С. 16.

8. Уголовный процесс ФРГ: Учебник / Б.А. Филимонов. - М.: Зерцало, 2006. - С. 17.

9. Уголовный процесс современных зарубежных государств: Учебное пособие / К.Б. Калиновский. - Петрозаводск: Карелия, 2006. - С. 127.

10. Преступление и наказание в Англии, США, Франции, ФРГ, Японии: Учебное пособие / И.Д. Козочкин. - М.: Омега, 1992. - С. 81.

11. Правовые системы стран мира: Справочник / Ф.М. Решетников. - М.: Высшая школа, 1993. - С. 90.

12. Роль судебной практики в регулировании уголовно-правовых отношений в США: Учебник / Б.С. Никифоров. - М.: Высшая школа, 1994. - С. 97.

13. Английская судебная система: Учебник / Перевод с английского И.И. Иванова. - М.: Юристь, 2004. - С. 100.

14. Уголовная юстиция США: Учебник / Перевод с английского И.И. Иванова. - М.: Юристь, 2005. - С. 103.

15. Курс уголовного судопроизводства зарубежных государств: Учебник / И.Я. Фойницкий. - СПб.: Питер, 2006. - С. 70.

16. Курс уголовного судопроизводства зарубежных государств: Учебник / И.Я. Фойницкий. - СПб.: Питер, 2006. - С. 75.

17. Курс уголовного судопроизводства зарубежных государств: Учебник / И.Я. Фойницкий. - СПб.: Питер, 2006. - С. 80.

18. Уголовный процесс современных зарубежных государств: Учебное пособие / К.Б. Калиновский. - Петрозаводск: Карелия, 2006. - С. 129.

19. Уголовный процесс современных зарубежных государств: Учебное пособие / К.Б. Калиновский. - Петрозаводск: Карелия, 2006. - С. 141.

Список використаної літератури

1. Государственное право США: Учебник / А.Л. Мишин. - М.: Наука, 1976. - 232 с.

2. Уголовное право зарубежных стран: Учебник / Ф.М. Решетников. - М.: Наука, 1989. - 493 с.

3. Современное американское уголовное право: Учебник / Б.С. Никифоров. - М.: Высшая школа, 1990. - 310 с.

4. Преступление и наказание в Англии, США, Франции, ФРГ, Японии: Учебное пособие / И.Д. Козочкин. - М.: Омега, 1992. - 332 с.

5. Правовые системы стран мира: Справочник / Ф.М. Решетников. - М.: Высшая школа, 1993. - 277 с.

6. Роль судебной практики в регулировании уголовно-правовых отношений в США: Учебник / Б.С. Никифоров. - М.: Высшая школа, 1994. - 384 с.

7. Концепция правового государства и уголовное право: Учебное пособие / И.Д. Козочкин. - М.: Омега, 1996. - 476 с.

8. Правосудие во Франции: Учебное пособие / С.В. Боботов. - М.: Инфра, 1998. - 317 с.

9. Основные правовые системы современности: Учебное пособие / Перевод с французского В.А. Туманова. - М.: Международные отношения, 1998. - 374 с.

10. Уголовное право буржуазных стран: Общая часть: Сборник законодательных актов / А.Н. Игнатов. - М.: УДН, 2002. - 601 с.

11. Уголовное право зарубежных государств: Учебное пособие / И.Д. Козочкин. - М.: Омега, 2003. - 576 с.

12. Модели уголовного процесса: Учебник / А.В. Смирнов. - СПб.: Питер, 2004. - 269 с.

13. Английская судебная система: Учебник / Перевод с английского И.И. Иванова. - М.: Юристь, 2004. - 309 с.

14. Уголовная юстиция США: Учебник / Перевод с английского И.И. Иванова. - М.: Юристь, 2005. - 299 с.

15. Курс уголовного судопроизводства зарубежных государств: Учебник / И.Я. Фойницкий. - СПб.: Питер, 2006. - 280 с.

16. Основы уголовного процесса Германии: Учебник / Б.А. Филимонов. - М.: Зерцало, 2006. - 287 с.

17. Уголовный процесс ФРГ: Учебник / Б.А. Филимонов. - М.: Зерцало, 2006. - 293 с.

18. Уголовный процесс современных зарубежных государств: Учебное пособие / К.Б. Калиновский. - Петрозаводск: Карелия, 2006. - 300 с.

Страницы: 1, 2