Інститут господарського договору за чинним законодавством України

2) укладені на ярмарках, біржах та публічних торгах. Укладення господарських договорів відбувається у конкурентний спосіб (на торгах) відрізняється від загального порядку укладення господарських договорів, передбаченого ст. 181 ГК. Норма аналогічного змісту міститься в ст. 650 ЦК, згідно з якою особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами цивільного законодавства. [11, с. 320]

3) Укладення примірних і типових договорів. Типові договори встановлюються: Кабінетом Міністрів України, державними органами та органами місцевого самоврядування. Умови визначені типовим договором є обов'язковими і не дотримання всіх істотних умов зазначених в ньому веде до недійсності договору, при цьому порядок умов не має визначального значення і можу буди довільні проте з дотриманням встановленої законом загальної форми. Примірний договір носить рекомендаційний характер і визначається лише для правильного ведення діловодства. [11, с. 319]

4) Укладання договорів за державним замовленням. Відповідно до Закону України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» державними замовниками є: Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та інші установи - головні розпорядники коштів державного бюджету. Суб'єкти господарювання інших форм власності вправі добровільно на конкурсних засадах укладати державні контракти, основою яких є державне замовлення. Державний контракт - це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення на підставі сформованого у встановленому порядку державного замовлення, умови якого визначаються відповідно до обсягів та складу останнього. ГК не встановлено відповідальності за ухилення від укладення державного контракту для тих суб'єктів господарювання, для яких прийняття державного замовлення до виконання є обов'язковим. Проте встановлюється відповідальність іншими законодавчими актами.

Оскільки за своєю природою державне замовлення є актом державного органу, виконавець державного замовлення може звернутися до господарського суду з позовом про визнання державного замовлення недійсним повністю або частково в порядку, передбаченому ГПК. [11, с. 317-318]

5) Укладання попереднього договору. Попередній договір укладається за правилами, визначеними гл. 53 ЦК. Спеціальним правилом щодо укладення попереднього договору є норма ч. З ст. 182 ГК щодо можливості укладання основного господарського договору в силу існуючого між сторонами попереднього договору за рішенням суду. При укладанні попереднього договору необхідно погодження всіх його істотних умов, до яких належать всі істотні умови основного договору, оскільки відсутність хоча б однієї з істотних умов майбутнього договору виключає можливість кваліфікувати відносини між сторонами як договірні. Угоди про наміри, протоколи про наміри тощо не є договорами і не породжують зобов'язання укласти в майбутньому основний договір. Але при тлумаченні документів, що мають таку назву, слід звертати увагу на їх зміст: за наявності істотних умов основного договору сама лише назва такого документа (угода про намір, протокол про намір) не впливає на визнання його попереднім договором. [11, с. 315-316]

Зміна або розірвання договору допускаються лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Особливість одностороннього розірвання договору або зміни його умов полягає у відсутності згоди контрагента.

У зв'язку з цим слід звернути увагу на те, що у випадку, коли одностороння зміна умов договору передбачена договором або законом:

1) відсутня необхідність додатково узгоджувати таку зміну з контрагентом;

2) сторона, наділена правом на односторонню зміну умов договору, може скористатися ним без звернення до суду.

Господарський кодекс не встановлює підстав для зміни або розірвання договору, через що необхідно враховувати загальні положення статей 651, 652 ЦК про підстави зміни або розірвання договору:

1) договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (ч. 2 ст. 651 ЦК)

2) у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах (ч. 1 ст. 652 ЦК). [13,с. 515-516]

Пропозиція щодо внесення змін до договору або його розірвання може виходити від будь-якої сторони і повинна бути викладена письмово.

Після одержання пропозиції про зміну або розірвання договору сторона може прийняти таку пропозицію або відхилити її. Сторона, яка виступила з такою пропозицією, повинна бути поінформована про результати її розгляду у двадцятиденний строк. Якщо пропозиція приймається іншою стороною, договір вважається зміненим або розірваним. Якщо сторони не досягай згоди щодо внесення змін до договору або його розірвання, заінтересована сторона може вимагати зміни або розірвання договору в судовому порядку занаявності достатніх підстав. До відсутності згоди однієї із сторін на внесення змін до договору або його розірвання прирівнюється і неодержання відповіді на пропозицію змінити або розірвати договір. [7, с. 355]

Зміна та розірвання сторонами договору вважаються такими, що відбулися, з моменту укладення відповідної угоди (вчинення правочину), якщо інше не визначено сторонами. Якщо ж підставою для зміни або розірвання договору є рішення суду, договір вважається зміненим або розірваним з моменту набрання рішенням суду законної сили. У судовому рішенні може бути визначений інший момент, з якого договір вважається зміненим або розірваним. Відповідно до ст. 84 ГПК в резолютивній частині судового рішення у спорі, що виник при зміні договору, зазначається рішення з кожної спірної умови договору. Рішення господарського суду у такій справи є юридичним фактом, з яким пов'язується настання правових наслідків, визначених ст. 653 ЦК. [4, 153-155]

4. Виконання господарського договору

Загальні положення про виконання зобов'язань, зокрема тих, що містяться у господарських договорах, містить гл. 48 ЦК України, а також гл. 22 ГК України.

Так, відповідно до ст. 193 ГК України (ст. 526 ЦК України) суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Іншими словами, належність виконання зобов'язань полягає у вимозі точного додержання сторонами всіх їх умов і означає виконання їх відповідно до встановлених вимог. Останні встановлюються законодавством, зокрема, щодо реального виконання зобов'язань належними сторонами, в повному обсязі, у встановлений строк (термін), у встановленому місці та у визначеній валюті.

Насамперед боржник повинен реально виконати зобов'язання. Частина 3 ст. 193 ГК України встановлює положення про те, що застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона (кредитор) відмовилася від прийняття виконання зобов'язання (див. ч. 6 ст. 193 ГК України). [4,157-158]

Згідно зі ст. 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Стаття 194 ГК України дозволяє покласти виконання господарського зобов'язання в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. Управнена сторона (кредитор) зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою - безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.

Також кредитору надається право, якщо інше не передбачено законом, передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень (ст. 195 ГК України).

За змістом ч. 4 ст. 193 ГК України (ст. 529 ЦК України) боржник повинен виконати зобов'язання у повному обсязі. Кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Стаття 530 ЦК України передбачає необхідність виконання господарського зобов'язання у встановлений строк (термін). Умова щодо строку (терміну) є істотною для господарського договору відповідно до ч. З ст. 180 ГК України. Боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Згідно зі ст. 197 ГК України (ст. 532 ЦК України) господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання. У разі якщо воно не визначене, зобов'язання повинно бути виконано:

1) за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна - за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

2) за грошовими зобов'язаннями - за місцем розташування управненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за новим місцем її розташування за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;

3) за іншими зобов'язаннями - за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом. [6, с. 286-288]

Особливі правила передбачені законодавством щодо виконання грошових зобов'язань. Так, згідно зі ст. 198 ГК України платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.

Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства, що не виключає використання грошового еквіваленту в іноземній валюті (ст.ст. 524, 533 ЦК України). Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Частина 7 ст. 193 ГК України не допускає односторонньої відмови від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмову від виконання або відстрочку виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконане належним чином. Додатково у ст. 236 одним з видів оперативно-господарських санкцій ГК України називає односторонню відмову від виконання свого зобов'язання управненою стороною із звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов'язання другою стороною. Подібне положення (більш загального характеру) міститься у ст. 525 ЦК України, яка підставою односторонньої відмови від зобов'язання та односторонньої зміни його умов додатково називає випадки, передбачені договором.

Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин. [3, 49-50]

Висновки

Договір являє собою одне із самих унікальних правових засобів, у рамках якого інтерес кожної сторони, у принципі, може бути задоволений лише за допомогою задоволення інтересу іншої сторони. Це і породжує загальний інтерес сторін в укладанні договору і його належному виконанні. Тому саме договір, заснований на взаємній зацікавленості сторін, здатний забезпечити таку організованість, порядок і стабільність в економічному обороті, яких неможливо домогтися за допомогою самих жорстких адміністративно-правових засобів.

Як бачимо, договір - це багатогранний правовий феномен, який одночасно є актом правовстановлення (у ньому виявляється автономія волі сторін щодо врегулювання їхніх взаємовідносин на власний розсуд у межах, дозволених законом, - індивідуальне правове регулювання, що здійснюється за допомогою мікронорм) та актом правореалізації (у таких її формах, як використання норм позитивного права і мікронорм, та виконання імперативних норм). Отже, обов'язковим елементом договірної конструкції є акт згоди (правовий акт - акт-дія) - узгоджені прояви волі його учасників, що здатні викликати правові наслідки у вигляді встановлення, зміни або припинення їхніх прав та обов'язків (додатковий договір може змінювати або припиняти окремі права та обов'язки сторін, передбачені у раніше укладеному договорі) у межах, окреслених законом, завдяки чому між ними утворюється правовий зв'язок. Акт згоди своїм змістовим навантаженням охоплює як угоду (згоду сторін між собою), так і згоду на виконання висунутих законодавцем імперативних вимог.

Підсумовуючи викладене, зробимо висновок, що загальноправова конструкція договору в найбільш узагальненому вигляді утворюється з таких системотворних елементів:

1) акта згоди (сумісно здійснені волевиявлення двох або більше суб'єктів, якими встановлюються необхідні правові результати;

2) змісту згоди (сукупності прав та обов'язків, зовнішньою формою вираження яких є договірні умови);

3) суб'єктів, які досягли згоди (сторін договору);

4) мети, заради якої досягнуто згоду (форми усвідомлення інтересів, що реалізуються за допомогою договору).

Що ж стосується об'єкта договору, то він набуває якості самостійного сутнісного елемента тільки в договірних конструкціях, де домінує майновий компонент. У договорах, де превалює організаційний компонент (або майновий узагалі відсутній), «об'єкт договору» як певний корисний результат, що не має безпосереднього цінового вираження, поглинається поняттям «договірна мета» (запланована ціль). Так, колективний договір укладається на основі чинного законодавства, з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин та узгодження інтересів працівників, власників та уповноважених ними органів. При цьому саме нормування означених відносин, узгодження інтересів їх учасників є тим корисним результатом, який водночас є об'єктом (благом, із приводу отримання якого сторони вступили у договірні відносини) та метою коллективного договору.

Усі галузі права, де знаходить застосування юридична конструкція індивідуального договору, додають до неї певні особливості, однак, її міжгалузева сутність залишається незмінною: договір - це здійснений у відповідній формі, у межах, окреслених законом, акт згоди сторін, спрямований на регламентацію їхньої поведінки (в окремих випадках - поведінки інших учасників суспільних відносин) шляхом встановлення їхніх прав та обов'язків для досягнення певної мети.

Сутнісні елементи договірної конструкції наповнюються своїм специфічним змістовим навантаженням залежно від того, яку сферу впорядковує договір. Інакше кажучи, загальноправова договірна конструкція набуває специфічного характеру у межах окремо взятої галузі права. Зв'язок договору зі сферою його застосування, з іншими галузевими правовими засобами, які упорядковують цю сферу, забезпечує еластичність, гнучкість договірній конструкції, що є однією з найголовніших умов її успішної адаптації до основних тенденцій розвитку суспільних відносин, які охоплено регулювальним впливом тієї чи іншої галузі права. Подальша деталізація можлива, якщо в межах загального предмета галузевого регулювання виокремлюються специфічні «ділянки» (суспільні відносини), які вимагають подальшої спеціалізації правового регулювання.

Розподіл договорів на окремі види має не тільки теоретичне, але і важливе практичне значення. Він дозволяє учасникам господарського обороту досить легко виявляти і використовувати у своїй діяльності найбільш істотні властивості договорів, застосовувати на практиці такий договір, що у найбільшій мірі відповідає їх потребам. Оскільки договори є різновидом угод, на них поширюється і розподіл угод на різні види.

Договори науковці поділяють на доктринальному та законодавчому рівнях. На доктринальному їх поділяють за наступними критеріями: залежно від характеру розподілу прав і обов'язків між учасниками всі договори, залежно від моменту, з якого угоди вважаються укладеними, за співвідношенням виникаючих з угоди прав і обов'язків сторін, залежно від характеру породжуваних договором юридичних наслідків, залежно від підстави укладання, за способом оферти й визначення змісту, залежно від кола осіб, які можуть вимагати виконання договору, за змістом істотних умов, залежно від періодів виконання своїх обов'язків.

Нормативна класифікація господарських договорів здійснюється за предметною ознакою, тобто залежно від видів майнових відносин, котрі є предметом відповідних договорів. Їх систему дає Цивільний кодекс як основне джерело господарських договорів.

Господарський договір, як й будь-який інший, виконує в економіці ряд функцій. Функції господарського договору - це передбачені чи санкціоновані законом регулятивні властивості його як юридичного акта, завдяки яким врегульовуються відповідні господарські відносини.

господарський договір за загальним правилом, відповідно до якого він повинен бути укладений у письмовій формі і підписаний уповноваженими на те особами. Стаття 181 ГК України дає можливість сторонам вибирати один із видів письмової форми, а саме:

1) повну письмову форму, під якою розуміється як єдиний документ, так і комплект документів, що об'єднуються одним змістом договору. У випадках, передбачених законодавством(ст. 60 Повітряного кодексу, ст. 134 Кодексу торговельного мореплавства України, статті 17, 23 Статуту залізниць тощо) застосовується спеціальна (стандартна) письмова форма

2) спрощену письмову форму у випадках, коли договір укладається шляхом обміну документами, що здійснюється поштою, телеграфом, телефонним, електронним та іншим зв'язком, або якщо договір укладається шляхом прийняття замовлення до виконання. При укладенні договору допускається використання сучасних засобів зв'язку, в тому числі електронних.

Нотаріальне посвідчення господарських договорів є обов'язковим лише у випадках, зазначених у законодавстві, або за домовленістю між сторонами. Також деякі підлягають державній реєстрації.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5