скачать рефераты

МЕНЮ

Національне та міжнародне право

Міжнародні організації

Часто вживаний вислів ”міжнародні організації” є не зовсім вдалим: йдеться про міждержавні організації.

Держави створюють міжнародні організації, щоб доручити їм завдання чи функції, які вони не можуть здійснити самостійно. Отже, за своєю будовою міжнародні організації перебувають на службі вищих інтересів або ширших, ніж інтереси держав, що є їх членами, регіональних чи загальних інтересів. Міжнародні організації до того ж є місцем протистояння та антагонізму між державами, що є їхніми членами.

Зараз існує близько 350 міжнародних організацій. Вони можуть бути дуже загальними (наприклад, як ООН) або, навпаки, дуже специфічними (наприклад, керувати науково-дослідною лабораторією).

Міжнародні організації наділені правами міжнародної юридичної особи, вони мають свою власну юридичну волю, відмінну від волі їхніх держав-членів. Правосуб'єктність організацій визнається за ними їхніми членами в їхніх власних законодавчих порядках. Додамо, що дискусія щодо юридичної особи міжнародної кожної конкретної організації не може бути вирішеною в принципі: кожен окремий випадок повинен стати об'єктом спеціального дослідження.

Недержавні юридичні особи

Категорія ”недержавні юридичні особи” є деякою мірою залишковою, оскільки вона складається з суб'єктів права інших, ніж держави, міжнародних організацій та фізичних осіб. Йдеться про юридичних осіб, незалежних від держави в тому, що стосується контролю та різновидів діяльності, навіть якщо їхній капітал чи його більшість належить державі. Цій категорії не вистачає цілісності з усіх точок зору і, зокрема, в юридичному плані. До того ж на сьогодні ці юридичні особи не регулюються якоюсь певною сукупністю відповідних точних міжнародних юридичних норм, які визначають їхній міжнародний статус та регламентують їхню діяльність. Загальні принципи, звичаї, рішення суду, аналіз теорії все ж існують у цій сфері.

Звичайно, всі недержавні особи не мають стосунку до міжнародного права. Лише ти з них, що займаються міжнародною діяльністю, можуть підлягати дії міжнародних норм.

Серед юридичних осіб, що беруть участь у міжнародному обміні (майно, капітали та послуги), є такі, в яких міжнародні операції становлять основу діяльності.

Саме починаючи з таких різнопланових ситуацій, виникають норми міжнародного права (або починають формуватися), щоб регулювати діяльність деяких недержавних юридичних осіб прибуткового характеру (транснаціональні компанії) та деяких недержавних юридичних осіб неприбуткового характеру (неурядові організації). Правовий режим юридичних осіб такого типу має певні спільні риси, але неприбуткові організації, які часто діють з гуманітарною метою, викликають менше недовіри, ніж транснаціональні компанії, які прагнуть отримати прибуток.

Транснаціональні компанії існують впродовж тривалого часу (можливо, з часів торговельних італійських республік), але дедалі зростаючу роль вони відіграють з часів другої світової війни (вони здійснюють зараз найбільшу частину міжнародної торгівлі, закордонних інвестицій та міжнародного обміну технологій). Економісти намагалися систематично вивчати їх у 70-ті роки, а юристи зацікавилися ними трохи пізніше. Втім міжнародне право у цій галузі знаходиться ще у зародковому стані.

Неурядові організації дуже невдало називаються, було б краще кваліфікувати їх ”транснаціональними організаціями неприбуткового характеру”. Ці неурядові організації можна визначити, застосовуючи ті ж самі терміни, що й до транснаціональних корпорацій, від яких вони відрізняються лише своїм характером, який насправді дуже важливий: вони не мають прибуткової мети. Група неприбуткових організацій, розміщених на територіях різних держав і юридично пов'язаних між собою таким чином, що вони підпорядковані спільній стратегії, викликає ті ж самі юридичні проблеми, що і транснаціональні корпорації.

Фізичні особи

У будь-якому правопорядку фізичні особи є головними суб'єктами права; інституції, юридичні особи, публічні чи приватні, створені самими фізичними особами для того, щоб краще організувати та впровадити в дію свої власні права. У будь-якому суспільстві фундаментальні права фізичних осіб є первинними та і вищими від прав юридичних осіб. Ці загальні зауваження застосовуються також і в міжнародному правопорядку. Проте держави набули такого значення у міжнародному суспільстві, що вони стали розглядатися як єдині суб'єкти міжнародного права.

В дійсності міжнародне право, загальне чи регіональне, має стосунок до фізичних осіб у багатьох аспектах. З одного боку, воно санкціонує у деяких випадках кримінальну відповідальність фізичних осіб; з іншого, воно обмежує повно владність держав стосовно іноземних осіб, які знаходяться на їх території та стосовно їх власних громадян, закріплюючи та захищаючи права людини. Таким чином, поступово формується міжнародний статус фізичних осіб, його чекає великий розвиток у майбутньому.

Герчикова И.Н. Международные экономические организации. М., Консалтбанкир, 2001.

Золотов А.Ф. Международные валютно-кредитные отношения: Курс лекций. К., МАУП, 2001.

Международное право / Под ред. Ю.М. Колосова и др. М., МО, 1993.

Международные валютно-кредитные и финансовые отношения / Под ред. Л.Н. Красавиной. М., Финансы и статистика, 1994.

Международные экономические организации: Справочник / Под ред. И.О. Фаризова. М., МГУ, 1982.

Международные экономические отношения: Учебник / Под ред. В.Е. Рыбалкина. М., Юнити, 2000.

Нешатаева Т.Н. Международные организации и право М., Дело, 1998.

Тускоз Ж. Міжнародне право. К., АртЕк, 1998.

МІЖНАРОДНЕ І НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ:

ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ

У питанні про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права за останнє десятиліття вітчизняна наука значною мірою переглянула свої позиції. У попередній (радянський) період виходили з самостійності цих двох правових систем, "кожна з яких покликана діяти у своїй сфері. Тому між ними нема будь-якої юридичної супідрядності" [1]. Стверджували також, що хоча міжнародні договори сприяють утворенню нових норм і юридичних актів, але при цьому не відбувається перетворення міжнародно-правових актів і норм у національно-правові [2]. Трохи раніше один з видатних представників української науки міжнародного права писав: "Міжнародне і внутрішнє право (кожне з них) мають свої особливі завдання, свої різні сфери застосування. Межу між ними доволі легко накреслити, якщо виходити з принципів суверенітету і незалежності держав, охороняти які покликане міжнародне право" [3]. Не таємниця, що позиція диктувалася політичними міркуваннями, прагненням захистити інтереси держави від зовнішнього втручання, для чого могло бути використане міжнародне право.

Перегляд став можливим на основі утвердження загальнолюдських цінностей, демократизації соціально-політичного життя суспільства, інтеграції в систему європейських правових інститутів [4]. З цього випливає, що проблема взаємовідношення міжнародного і внутрішньодержавного права має не тільки науковий інтерес, але й обґрунтовану практичну значимість. Ця значимість випливає з особливої соціальної цінності міжнародного права, яке втілює найбільш досяжну в нашу епоху ідею справедливості. Не випадково основоположні документи з прав людини, якими керуються всі демократичні держави, мають своїм джерелом міжнародне право. Переборюючи державний егоїзм, міжнародне право розробляє основи гуманізації збройних конфліктів, роззброєння, справедливого користування ресурсами нашої планети тощо. Розмежування міжнародного і внутрішньодержавного права може лише заподіяти непоправну шкоду будь-якій державі.

Слід підкреслити, що зарубіжна доктрина і практика давно різною мірою визнають пріоритет міжнародного права над внутрішнім законодавством. Одним з родоначальників цієї позиції був австрієць Ганс Кельзен і утворена ним віденська школа. Щоправда, Г. Кельзен спочатку виходив з допустимості примата або внутрішньодержавного права, або міжнародного -- залежно від умов і обставин. Але у подальшому віденська школа перейшла на позиції примата міжнародного права, керуючись одним з основних принципів права, у тому числі й міжнародного: pacta sunt servanda.

Тепер частково ця проблема вирішується Віденською конвенцією про право міжнародних договорів, відповідно до якої держави не мають права посилатися на внутрішнє законодавство для виправдання невиконання міжнародного договору. Проблема вирішується частково тому, що стосується лише міжнародних договорів. А міжнародне право складається не тільки з міжнародних договорів, але й зі звичаєвих норм, резолюцій міжнародних організацій, інших джерел. У кожній державі це питання вирішується по-різному.

Так, ст. 55 конституції Франції встановлює, що міжнародні договори й угоди, належним чином ратифіковані або прийняті, перевищують силу внутрішніх законів з моменту опублікування. Крім того, в преамбулі конституції проголошується, що Франція, "вірна своїм традиціям, бере до уваги положення міжнародного публічного права". Тим самим конституція визначає ставлення до міжнародних договорів і до інших джерел міжнародного права, визначаючи пріоритет перших і "беручи до уваги" останні. У ст. 10 конституції Італії встановлено, що "правовий порядок Італії узгоджується з загальновизнаними нормами міжнародного права". Це слід розуміти як угоди внутрішнього правопорядку з загальновизнаними нормами міжнародного права і верховенство міжнародних договорів над внутрішнім законодавством, оскільки Італія визнала для себе обов'язковою Віденську конвенцію про право міжнародних договорів. Відповідно до п. 1 ст. 96 конституції Іспанії "законно укладені й офіціально опубліковані в Іспанії міжнародні договори складають частину її внутрішнього законодавства". Далі в цій статті вказується, що зміна або припинення дії цих договорів може здійснитися у порядку, вказаному в договорах, або відповідно до загальних норм міжнародного права, тобто внутрішнім законодавством цього зробити не можна, що ставить міжнародний договір над законом Іспанії.

Значною мірою проблема співвідношення залежить від техніки включення норм міжнародного права у внутрішнє законодавство. Практика розрізняє два способи застосування міжнародних договорів у внутрішньому законодавстві. Перший з них називається дуалістичним, інший - - моністичним. При дуалістичному методі норма міжнародного договору заноситься у внутрішнє законодавство шляхом перетворювання її в норму внутрішнього права. Моністичний спосіб передбачає безпосереднє застосування норми міжнародного договору, без зміни її правового походження. У першому разі дійсність норми міжнародного права визначається внутрішнім законодавством (її співвідношенням, наприклад, з конституцією, конституційними та іншими законами держави), у другому -- норма міжнародного договору визнається дійсною, діє, припиняє свою дію відповідно до вимог міжнародного права, а не внутрішнього законодавства. Саме цей метод складає зміст наведеної норми конституції Іспанії. При моністичному способі договори набувають статусу внутрішнього законодавства у зв'язку з їхньою ратифікацією і тим самим вони автоматично інкорпоруються в нормативну систему держави. Лише для застосування стосовно фізичних осіб вони мають бути опубліковані в офіційному виданні. Цей метод застосовують, крім Іспанії, також у Португалії, Бельгії, Нідерландах, Швейцарії, Австрії, у більшості країн Латинської Америки, США і деяких африканських країнах. Законодавча влада бере участь у процесі імплементації норм міжнародного договору лише у виключних, особливо важливих і чітко визначених випадках. У всіх інших згода законодавчої влади передбачається й іноді парламент лише повідомляється про укладення договору.

При дуалістичному способі договір заноситься в національне законодавство за обов'язкової участі законодавчої влади, яка видає відповідний акт. Таким є порядок у Великобританії, Ірландії, інших країнах Співдружності, в скандинавських країнах (Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія, Швеція), до певної міри -- в Італії та ФРН. Двоступенева система складається з акту ратифікації та імплементуючого закону. При цьому іноді імплемен-туючий закон лише повторює зміст договору, без якого-небудь згадування джерела -- самого договору. У Нідерландах згода парламенту необхідна для всіх договорів, але лише для деяких -- прямої та визначеної форми, в інших парламент може виразити мовчазну згоду.

У ФРН, Італії, США, Фінляндії, Данії і деяких інших країнах ратифікований договір (у тому числі ратифікований за участю парламенту) набуває сили внутрішнього закону. Це веде до його верховенства щодо раніш укладених законів, але він може бути скасований (змінений) укладеним пізніше. Разом з тим для зменшення можливого конфлікту між договором і внутрішнім законом судова практика у ряді країн, зокрема ФРН й Італії, допускає відміну положень міжнародного договору в подальшому укладеним законом тільки за припущення, що при інкорпорації договору парламент мав намір порушити зобов'язання за договором, що, природно, завжди виключається.

У ряді країн міжнародний договір набуває верховенства над внутрішнім правом. Вперше цей принцип містився в конституції Іспанії 1931 p., a теперішня конституція 1978 р. відтворює його у п. 1 ст. 96 достатньо широко. У Франції цей самий принцип був привнесений судовою практикою, зокрема рішенням Касаційного суду в справі Жака Фабре, котрим визнається пріоритет Римського договору стосовно французького законодавства (це саме було підтверджено у 1989 р. в рішенні Державної Ради у справі Ніколо).

Хоча і рідко, але в ряді випадків визнається примат міжнародного договору над конституцією. Таке передбачено п. З ст. 50 Австрійського Федерального конституційного закону від 10 листопада 1920 р. і вимагає певної процесуальної форми [5]. Подібне зустрічається в конституції Нідерландів.

Проблема взаємовідносин рішень міжнародних організацій з внутрішньодержавним правом є відносно новою проблемою. Обов'язковість резолюцій міжнародних організацій належить до невеликої їхньої кількості: Рада Безпеки ООН, Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Всесвітня організація охорони здоров'я, Міжнародна організація праці (МОП). Обов'язковими є також акти Євросоюзу, хоча, безумовно, для членів Союзу. Природно, ряд актів із охорони навколишнього середовища, євростандартів та ін. додержується не тільки членами Союзу, але й державами, котрі здійснюють торгово-економічні зв'язки з ними. Ст. 189 Римського договору прямо передбачає пряму дію постанов Товариства. Ця позиція підтверджена у відомій праці Т.К. Хартлі "Основи права Європейського Товариства" [6].

Міжнародно-правова практика України до початку дев'яностих років йшла у руслі загальноприйнятих у СРСР поглядів. Корінні зміни в Україні здійснилися з проголошенням її незалежності. Вже в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. проголошувалось визнання пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права (ст. 10). У Законі України від 10 грудня 1991 р. "Про дії міжнародних договорів на території України" було встановлено, що укладені й належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори складають невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, котрий встановлено для норм національного законодавства. Ця сама норма отримала підтвердження в п. 1 ст. 17 Закону України від 22 грудня 1993 р. "Про міжнародні договори України". При цьому в п. 2 цієї статті встановлювалось, що якщо міжнародним договором України, "укладення якого відбулося у формі закону", встановлені інші правила, ніж ті, котрі передбачено внутрішнім законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Формування правової позиції України в цій галузі було завершено прийняттям 28 червня 1996 p. Конституції України. У ст. 9 це сформульовано таким чином: чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Із зіставлення перелічених і чинних трьох правових актів, у тому числі Основного Закону -- Конституції, можна дійти певних висновків:

а) Україна визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права;

б) якщо належно укладеним міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж ті, котрі встановлені законодавством України, то застосовуються норми міжнародного договору. Слід підкреслити, що це правило міститься в багатьох законах України, прийнятих в останні роки;

в) міжнародні договори, згода на обов'язковість котрих дана Верховною Радою України, стають частиною її внутрішнього ("національного") законодавства.

Таким чином, в Україні визнається пріоритет загальновизнаних (основних) норм (принципів) міжнародного права, а також пріоритет норм міжнародного договору, якщо цей договір "укладений у формі закону". Треба визнати деяку невизначеність або неточність формулювань у Декларації про державний суверенітет і у Законі "Про міжнародні договори України". Швидше за все це було викликано недосвідченістю законодавця в перші місяці та роки незалежності, оскільки в міжнародному праві йдеться про основні принципи міжнародного права. Крім того, міжнародний договір не може бути укладений у "формі закону". У такій формі може бути визнана обов'язковість для України міжнародного договору, тобто вона виражається у формі прийняття закону про його ратифікацію. Але при всьому цьому виникають деякі неясності. Визнання пріоритету основних принципів міжнародного права вимагає уточнення самих принципів -- їхньої кількості та змісту. Виходять з того, що основні принципи сформульовано й закріплено в Статуті ООН, а затим у Декларації про принципи міжнародного права щодо дружніх відносин між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятої у 1970 p., де перелічені 7 принципів. У подальшому в документах Наради з безпеки і співробітництва в Європі до них додали ще 3. їх тепер 10. Але у міжнародно-правовій літературі не обмежуються цією кількістю. Польський міжнародник Лех Антонович у підручнику з міжнародного права, виданому у 1998 p., зізнався: "Нема повністю авторитетного, вичерпного і точного переліку основних принципів міжнародного права" [7]. Я. Броунлі вважає, що поряд з відомими загальновизнаними принципами існують ще декілька інших, у тому числі згода, взаємність, остаточність судово-арбітражних рішень і урегулювань, добросовісність, свобода морів та ін. [8]. Внаслідок цього перед Україною постають серйозні труднощі, оскільки неясно, які принципи і норми мають пріоритет перед внутрішнім законодавством нашої країни Вважається не менш складною й інша проблема. Визнання у ст. 9 Конституції норм міжнародного договору частиною національного законодавства означає, що норма міжнародного договору прирівняна до того акта внутрішнього права, котрим її введено у склад національного законодавства. Отже, якщо її введено указом Президента, вона має юридичну силу указу Президента; якщо постановою уряду, -- юридичну силу урядової постанови. Вочевидь, що й у першому, й у другому разі вона не може суперечити закону України, котрий має вищу юридичну силу щодо всіх інших нормативних актів України, крім Конституції. Але з точки зору міжнародного права, зокрема Віденської конвенції про право міжнародних договорів, сила міжнародного договору не може бути залежною від способу введення його у внутрішнє законодавство. Якщо ж виходити зі змісту ст. 9 Конституції України, лише ратифіковані Верховною Радою договори стають частиною національного законодавства. А це суперечить принципу pacta sunt servanda.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7

Copyright © 2012 г.
При использовании материалов - ссылка на сайт обязательна.