Правова організація працевлаштування громадян

Правова організація працевлаштування громадян

1

Реферат на тему:

«ПРАВОВА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ

ГРОМАДЯН»

Київ 2007 р.

План

І. Вступ.

1. Поняття зайнятості населення. Правове регулювання

працевлаштування громадян України;

2. Методи використання і управління робочою силою:

3. Поняття та функції служби зайнятості України;

ІІ. Міжнародні правові акти про зайнятість.

1. Перший етап - Міжна-родна конференція праці;

2. Нормотворча діяльність МОП;

3. Міжнародні акти після Другої світової війни: «досягнення повної

зайнятості»;

4. 1968 р. - Хартію про професійне навчання;

ІІІ. Державні гарантії права на вибір виду зайнятості в Україні

1. Реєстрація та облік громадян, які звертаються за сприян-ням у працевлаштуванні;

2. Деякі гарантії для випускників вищих навчальних закладів;

3. Порядок забезпечення матеріальних та процесуальних гарантій

громадянам, які втратили роботу в колективних підприємствах,

громадянам, зареєстрованим у державній службі зайнятості як таким,

що шукають роботу та особам, які зареєстровані на загальних

підставах;

ІV. Поняття працевлаштування та його правові форми

1. Працевлаштування громадян, які самостійно прибули з іншого регіону;

2. Оплата праці осіб, зайнятих на оплачуваних громадських роботах;

3. Заходи щодо сприяння добровільному переселенню громадян і членів їх сімей з виді-ленням відповідних матеріальних ресурсів;

4. Оформлення працевлаштування;

V. Поняття безробітного і його правове становище

1. Виплата допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги;

2. Період професійного перенавчання;

3. Набуття статусу безробітного;

4. Поняття безробітного і його правове становище;

VI. Висновок

VII. Список використаної літератури

Вступ: Поняття зайнятості населення. Правове регулювання

працевлаштування громадян України

Вирішення соціальних та економічних проблем, які в су-часних умовах стоять перед Україною, значною мірою зале-жить від того, чи будуть забезпечена кожна працездатна лю-дина роботою, мобілізовані її можливості по підвищенню ак-тивності як працівника і господаря. Виконувана працівником робота повинна відповідати інди-відуальним якостям людини. У разі невідповідності роботи особистим нахилам працівника така невідповідність протягом якогось часу тамуватиметься зусиллями волі. Але перенапруженість організму обов'язково відіб'ється на настрої працівни-ка, продуктивності його праці. Трудова і особливо творча активність працівників залежить також від їх здібностей, нахилів та можливостей. Формулу тру-дової активності можна висловити як поєднання трьох чин-ників: потрібно, можу і хочу. За відсутності хоча б одного з чинників активна трудова діяльність не відбудеться, навіть при застосуванні до працівника різних заходів заохочення, закли-каючи його до сумлінності, до виконання обов'язку.

Авторитарні методи використання і управління робочою силою, що базувались на пануванні державної власності і зрівнялівці, порушили природну мотивацію і стимули до праці. Працівника зовсім не цікавили результати його праці, бо пла-тити йому попередньо встановлений розмір грошової суми, яка результатів праці не відбивала. Зате усі були забезпечені робо-тою. Вважалося, що роботи вистачить на всіх. Більш того, про-мислові підприємства постійно відчували потребу в робочих кадрах. І така потреба вважалась не недоліком економіки, а навпаки, перевагою, що створювала передумови розвитку і роз-квіту держави. Така офіційна державна політика в сфері зайнятості була близька і зрозуміла багатьом мільйонам трудящих, була осно-вою соціального оптимізму. Вона настільки створювала впев-неність у завтрашньому дні, що про нього сьогодні можна було й не думати.

Відсутність зацікавленості в праці вимагала від держави, яка володіла усіма засобами виробництва, пошуків різноманітних стимулів до праці, активізації трудової діяльності. З цією ме-тою проводилось соціалістичне змагання, працівників приму-шували брати соціалістичні зобов'язання, створювались пра-вові перешкоди у звільненні з роботи з ініціативи працівника, встановлювались негативні правові наслідки при частій зміні місця роботи.

Методологічною основою усіх вживаних державою заходів була марксистсько-ленінська теорія, згідно з якою працівник при соціалізмі є власником усіх засобів виробництва, і ставлен-ня до цих засобів як до власних створює особливий вид відно-син працівника з підприємством, яке виступало як роботода-вець. Вважалося, що це відносини співдружності і взаємодопо-моги. Якщо ж і виникали якісь конфлікти, то вони вважались наслідком недостатньої свідомості, бо соціальна база для ви-никнення конфліктів між співвласниками засобів виробництва була відсутня.

Відповідно до ст. 1 цього Закону зайнятість -- це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, і така, що приносить їм доход у грошовій або іншій формі. Зайнятість громадян, які проживають на території Ук-раїни, забезпечується державою шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення їх потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулюван-ня створення нових робочих місць і розвитку підприємництва. Громадяни вільно обирають види діяльності за умови, що вони не заборонені законодавством. Така діяльність може бути не пов'язаною з виконанням оплачуваної роботи. Вільно оби-раються також професія та місце роботи відповідно до своїх здібностей. Примушення до праці в будь-якій формі не допус-кається, за винятком випадків, що визначені законодавством. Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притяг-нення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності. Основні принципи державної політики зайнятості населен-ня проявляються у забезпеченні рівних можливостей усім гро-мадянам незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політич-них переконань, ставлення до релігії в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних по-треб; сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганні безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для роз-витку підприємництва, координації діяльності у сфері зайня-тості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості, співро-бітництві професійних спілок, асоціацій та спілок підприємців, власників підприємств або уповноважених ними органів у взає-модії з органами державної виконавчої влади в розробці, реа-лізації та контролі за виконанням заходів, спрямованих на за-безпечення зайнятості населення; міжнародному співробітництві у розв'язанні проблем зайнятості населення, включаючи пра-цю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні.

Служба зайнятості в Україні утворена Постановою Кабіне-ту Міністрів України від 21 грудня 1990 р. № 381 «Про створен-ня державної служби зайнятості України». Постановою Кабі-нету Міністрів України від 24 червня 1991 р. № 47 затверджено Положення про державну службу зайнятості. Цим Положен-ням державна служба зайнятості визнана централізованою струк-турою спеціальних органів, утворених для комплексного вирі-шення питань регулювання зайнятості населення, професійної орієнтації, працевлаштування і соціальної підтримки тимчасо-во непрацюючих громадян.

Державна служба зайнятості складається з Центру зайня-тості Міністерства праці та соціальної політики України, цент-ру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, район-них, міжрайонних, міських і районних у місті центрів зайнятості. До складу служби зайнятості входять також центри про-фесійної орієнтації, навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри тру-дової реабілітації населення.

Місцеві центри зайнятості та інші органи державної служ-би зайнятості підпорядковуються Міністерству праці України та відповідним органам місцевої державної адміністрації.

Громадяни мають право на безплатне сприяння державної служби зайнятості. За сприянням у працевлаштуванні можуть звертатися усі незайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом чи у вільний від навчання час. Порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку гро-мадян, які шукають роботу, і безробітних, виплата допомоги по безробіттю, а також умови надання матеріальної допомоги в період професійної підготовки та перепідготовки визначені Положенням, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 578. Правові норми про зайнятість населення поширюються на громадян України, іноземних громадян і осіб без громадян-ства, що постійно проживають в Україні, якщо інше не перед-бачено законодавством. Якщо міжнародним договором або уго-дою, укладеною Україною, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством про зайнятість, то застосову-ються правила міжнародних договорів і угод.

Зайнятість населення є проблемою не тільки національною, а й міжнародною.

Міжнародні правові акти про зайнятість

З самого початку створення МОП, вже на першій Міжна-родній конференції праці, що відбулася у Вашингтоні з 29 жов-тня 1919 по 27 січня 1920 р., розглядалися питання зайнятості. Цією конференцією було прийнято шість конвенцій, серед яких слід виділити Конвенцію № 2 про безробіття, в якій були розгля-нуті питання організації бірж праці, обліку робочих місць і вільної робочої сили, надання матеріальної допомоги безро-бітним тощо. Інші конвенції першої сесії Міжнародної кон-ференції праці були присвячені тривалості робочого часу, праці жінок, дітей, неповнолітніх. Конвенція № 2 була доповнена Рекомендацією № 1 про безробіття. Конвенція № 2 про без-робіття ратифікована постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р. На другій сесії Міжнародної конференції праці, що відбу-лася в Генуї з 15 червня по 10 липня 1920 р., було прийнято конвенції № 8 про допомогу по безробіттю у разі корабельної аварії та № 9 про працевлаштування моряків. Ці конвенції були доповнені Рекомендацією № 10 про страхування по безробіттю для моряків. На третій сесії Міжнародної конференції праці в Женеві в жовтні-листопаді 1921 р. була прийнята Рекомендація № 11 про відвернення безробіття в сільському господарстві.

Вже тільки цей короткий екскурс до перших років діяль-ності МОП свідчить про те, що ця організація після першої світової війни напередодні післявоєнної депресії, коли військова промисловість почала скорочуватись, кількість робочих місць зменшуватись, а демобілізація з армій збільшила кількість пра-цівників, які шукали роботу і не завжди знаходили, змушувала світове співтовариство шукати шляхи подолання проблеми за-безпечення роботою усіх бажаючих.

Наступний етап нормотворчої діяльності МОП щодо пи-тань зайнятості та безробіття був викликаний світовою еконо-мічною кризою 1929--1933 рр., коли безробіття в багатьох капі-талістичних країнах охопило від 20 до 30 відсотків працездат-ного населення. В СІЛА у ті роки налічувалося біля 12,8 млн. безробітних, в Німеччині -- понад 5,5 млн., в Англії -- більше 2 млн. чоловік. Конвенції і рекомендації МОП в 30-ті роки визначалися вже більшим ступенем покладення на держави відповідальності за організацію працевлаштування і страхування по безробіттю. Так, Конвенція 1933 р. № 34 про платні бюро зобов'язувала держави ліквідувати різні приватні установи і організації, що займались влаштуванням на роботу за винагороду. Ця конвен-ція була доповнена Рекомендацією № 42 про бюро зайнятості. На дев'ятнадцятій сесії Міжнародної конференції праці 4-25 червня 1935 р. була прийнята Рекомендація № 45 про безро-біття серед молоді. Двадцять п'ятою сесією Міжнародної кон-ференції праці 8-28 червня 1939 р. була прийнята Конвенція № 66 про вербування, працевлаштування і умови праці трудящих-мігрантів, доповнена Рекомендацією № 61 під такою ж назвою. В 1934 р. були прийняті Конвенція № 44 про допомогу осо-бам, які є безробітними з незалежних від них обставин, і Реко-мендація № 44 про страхування на випадок безробіття і про різні види надання допомоги безробітним. Конвенція з багать-ма застереженнями і винятками зобов'язала держави -- учас-ниці МОП створювати системи обов'язкового і добровільного страхування по безробіттю. Рекомендація дещо розширила коло осіб, які мають право на одержання допомоги по безробіттю, і встановила більш сприятливі умови для страхування.

Крім того, в нормотворчій діяльності МОП знайшли відоб-раження певний розвиток і регламентація професійного навчан-ня як один із засобів полегшення працевлаштування. До другої світової війни з цього питання було прийнято ряд рекомен-дацій, а саме: № 15 -- про розвиток технічного навчання в галузі сільського господарства (1921 р.); № 42 -- про бюро зай-нятості; № 57 про професійне навчання (1939 р.); № 60 -- про учнівство (1939 р.). Обмеженість міжнародних нормативних актів, прийнятих в цей період, з питань зайнятості полягає в тому, що в більшості з них навіть не ставилося завдання вирішення проблеми безро-біття в цілому, хоча вже намітилась тенденція покладення на державу відповідальності за організацію системи працевлашту-вання, страхування по безробіттю, професійне навчання. Перед закінченням другої світової війни підхід до пробле-ми трудової зайнятості почав змінюватись. В 1944 р. Філа-дельфійська декларація про мету і завдання МОП проголосила як основну мету організації «досягнення повної зайнятості». В 1945 р. завдання досягнення повної зайнятості було включе-но до Статуту МОП. В 1948 р. була прийнята Загальна деклара-ція прав людини, в якій проголошувалось, що «кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці і на захист від безробіття».

МОП знову звернулася до питань зайнятості. В 1948 р. була прийнята Конвенція № 88 про організацію служб зайнятості, яка остаточно встановила обов'язок держав створювати націо-нальні служби зайнятості під керівництвом держави. З реко-мендацій особливо необхідно відзначити Рекомендацію 1944 р. № 71 про урегулювання питань зайнятості в період переходу від війни до миру, якою була запропонована досить докладна програма заходів щодо забезпечення роботою великих мас лю-дей, котрі повинні були влитися на ринок праці в зв'язку із закінченням війни. У разі запровадження державою цієї програ-ми вона могла б певною мірою полегшити проблему пра-цевлаштування у післявоєнний час.

Тридцять першою сесією Міжнародної конференції праці 17 червня -- 10 липня 1948 р. в Сан-Франциско була прийнята Конвенція № 88 про організацію служби зайнятості, яка була доповнена Рекомендацією № 83 під такою ж назвою. Було прийнято також ряд рекомендацій: № 87 -- про про-фесійну орієнтацію (1949 р.); № 88 -- про професійне навчан-ня дорослих, включаючи інвалідів (1950 р.); № 99 -- про пере-кваліфікацію інвалідів (1955 р.). Сорок восьмою сесією Міжнародної конференції праці в 1964 р. була прийнята Конвенція № 122 про політику в області зайнятості. В ст. 1 цієї Конвенції зазначалося, що з метою «ліквідації безробіття і неповної зайнятості кожний Член Орга-нізації проголошує і здійснює як основну мету активну політи-ку, що спрямована на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості». Ця політика має за мету забезпечити, щоб: а) була робота для всіх, хто готовий приступити до роботи і шукає роботу; б) така робота була б можливо найбільш продук-тивною; в) існувала б свобода вибору зайнятості і найширші можливості для кожного трудящого одержати підготовку і ви-користати свої здібності для роботи, до якої він здатний, неза-лежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних по-глядів, іноземного походження або соціального становища.

Статтею 2 Конвенції проголошено, що кожний Член Орга-нізації визначає і щорічно переглядає в рамках координованої економічної і соціальної політики заходи, яких необхідно вжи-ти для досягнення мети, що вказана в ст. 1, а також здійснити необхідні кроки до застосування цих заходів, включаючи, коли це доцільно, розробку спеціальних програм.

Статтею 3 передбачалось, що при застосуванні Конвенції представники підприємців і трудящих залучаються до кон-сультацій в галузі політики зайнятості, з тим щоб повністю враху-вати їх досвід і думки та заручитися їх підтримкою, співробіт-ництвом у формуванні та реалізації такої політики.

Конвенція № 122 доповнюється Рекомендацією № 122 з цією ж назвою, яка пропонує досить докладний перелік загаль-них і спеціальних заходів щодо здійснення політики зайнятості, зокрема по стимулюванню безперервного економічного зрос-тання, усунення сезонних коливань зайнятості тощо.

Конвенція № 122 ратифікована Президією Верховної Ради УРСР 29 травня 1968 р. Конвенція 1958 р. № 111 про дискримінацію в галузі праці і зайнятості містить достатньо гнучкі і загальні положення, що стосуються дискримінації в галузі праці і занять, які б ґрунтувалися на відмінностях раси, кольору шкіри, статі, релігії, по-літичних поглядів, соціального походження і національної на-лежності. В Конвенції № 111 передбачається, що країни, які її ратифікували, а Україна ратифікувала цю Конвенцію ЗО червня 1961 р., проводять політику ліквідації дискримінації відповідно до умов і практики країни, скасовують або змінюють будь-які законодавчі або адміністративні положення, що не відповіда-ють цій політиці, і вживають позитивних заходів, які можуть сприяти в загальній практиці рівності можливостей і звернень.

У 1984 р. МОП прийняла Рекомендацію про політику в га-лузі зайнятості. Але, враховуючи розмах безробіття і неповної зайнятості, що зачепили різні країни незалежно від етапу їх економічного розвитку, зокрема проблеми молоді, значна час-тина якої перебуває у пошуках першої роботи, сімдесят п'ята сесія Міжнародної конференції праці у 1988 р. прийняла Кон-венцію № 168 про сприяння зайнятості і захист від безробіття. Стаття 2 цієї Конвенції передбачає, що кожна держава -- член МОП вживає відповідних заходів до координації своєї системи захисту від безробіття і своєї політики в сфері зайня-тості. Для цього вона намагається забезпечити, щоб її система захисту від безробіття, зокрема методи надання допомоги по безробіттю, сприяли створенню повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості і мали б такий характер, що підприємці були б зацікавленими пропонувати трудящим продуктивну зайнятість, а трудящі -- шукати таку зайнятість.

Страницы: 1, 2, 3