Правові відносини батьків та дітей

Разом з тим батьки не набувають прав на майно дітей. Роздільність майна батьків та дітей обумовлює їх особисту відповідальність по своїх боргах: батьки не відповідають по зобов'язаннях своїх дітей, незалежно від віку останніх, за винятком заподіяної шкоди неповнолітнім, коли його батьки зобов'язані відшкодувати заподіяну шкоду.

У неповнолітніх дітей може виникнути право власності на майно в результаті купівлі речей за власні кошти, отримання спадщини, дарування, а також створення його власною працею.

Батьки є законними представниками інтересів своїх неповнолітніх дітей, і одною з функцій такого представництва є управління їх майном. У зв'язку з цим батьки самостійно вирішують всі питання, пов'язані з володінням та розпорядженням майном неповнолітніх дітей, тобто фактично виконують права та обов'язки власників майна, діючи в інтересах дітей.

Однак вони не можуть передавати належне неповнолітнім дітям майно у дарунок іншим особам, навіть родичам дитини, заповідати майно дітей, відмовляючись від нього від імені дітей. Управління майном дітей здійснюється батьками без спеціального на те повноваження, але їх дії щодо володіння, користування та розпорядження майном дітей контролюються г органами опіки та піклування Ці ж органи розглядають спори між батьками щодо питань управління майном дітей.

Батьки управляють майном дітей до досягнення ними повноліття. Після цього діти особисто здійснюють всі права та обов'язки по відношенню до свого майна. Розпорядження батьками майном повнолітніх дітей можливе тільки за згодою останніх та за наявності доручення.

Крім роздільності власності батьків та дітей, у них може виникнути спільна часткова власність, наприклад, у зв'язку з отриманням спадщини за законом чи заповітом. Спільна власність батьків та дітей може існувати незалежно від віку дітей. Відносини з приводу цієї власності регулюються цивільним законодавством України. За новим законодавством України між батьками і дітьми та іншими членами сім'ї може виникати як спільна часткова, так і спільна сумісна власність (ст. 17 Закону України “Про власність”).

2.3. Загальна характеристика батьківських прав та обов'язків.

При вступі до шлюбу закон (ст.19 КпШС України) надає подружжю право залишати кожному з них дошлюбне прізвище. За їх взаємною згодою, вони мають право вибирати спільне прізвище, яке повинно бути прізвищем одного з них. Вибір іншого прізвища законодавцем не допускається. Кожний з подружжя не має будь-яких переваг у виборі спільного прізвища, питання про вибір прізвища вирішується ними спільно. В разі виникнення суперечок з приводу спільного прізвища орган РАГСу залишає подружжю їхні дошлюбні прізвища.

Шлюбно-сімейне законодавство України дозволяє приєднувати до свого прізвища прізвище чоловіка чи дружини, тобто йменуватися подвійним прізвищем.

Таким чином, при реєстрації шлюбу один з подружжя має право прийняти об'єднане прізвище, а другий -- залишити своє дошлюбне прізвище. При бажанні кожний з них може йменуватися подвійним прізвищем. Приєднувати до подвійного прізвища ще одне прізвище не дозволяється.

Питання про вибір прізвища вирішується особами, які вступають до шлюбу, тільки в момент реєстрації шлюбу.

Проведений в актових книгах запис про прізвище замінити неможливо.

У відповідності з Положенням про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвища, імені та по батькові, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993 року № 233, зміна прізвищ, імен та по батькові громадянами України допускається по досягненню ними 16-річного віку.

Зміна прізвища, імені, по батькові проводиться з дозволу органу реєстрації актів громадянського стану.

Дозвіл на зміну прізвища, імені, по батькові видається лише у тих випадках, коли для цього маються вагомі поважні причини (незвучність прізвища, імені, по батькові чи важкість їх вимови; бажання одного з подружжя носити спільне з іншим прізвище або повернути своє дошлюбне прізвище, якщо про це не було заявлено при реєстрації шлюбу чи при розлученні; бажання носити прізвище вітчима (мачухи), виховуючого заявника, або по батькові по імені вітчима, коли усиновлення не може бути оформлене, та таке інше).

Реєстрація зміни прізвища, імені, по батькові здійснюється органом РАГСу, який прийняв клопотання, згідно з дозволом про зміну прізвища, імені, по батькові, за наявності квитанції про сплату держмита.

Громадянин України, який постійно проживає за кордоном, клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові подає до дипломатичного представництва або консульської установи України за кордоном.

Зміна прізвища особою, яка перебуває у шлюбі, не тягне за собою зміну прізвища іншого подружжя. Зміна прізвища батьками або одним з них не тягне за собою зміну прізвища їх повнолітніх дітей. Прізвище неповнолітніх дітей змінюється в разі зміни прізвища обома батьками. Якщо прізвище змінив один з батьків, то питання про зміну прізвища неповнолітніх дітей вирішується за згодою батьків, а в разі відсутності згоди -- органом опіки та піклування.

При зміні імені батьком, по батькові його неповнолітніх дітей виправляється у відповідності із зміною імені батька. По батькові повнолітніх дітей змінюється тільки за їхнім клопотанням на загальних підставах.

Розгляд клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові має бути закінчений не пізніше тримісячного строку з дня подачі клопотання.

Зміна прізвища, імені, по батькові не допускається у таких випадках:

а) якщо заявник знаходиться під слідством, судом або в нього є судимість;

б) якщо проти зміни прізвища, імені, по батькові маються заперечення з боку органів внутрішніх справ.

До особистих прав подружжя відноситься право на спільне вирішення питань життя сім'ї, на вільний вибір занять, професій та місця проживання (статті 20, 21 КпШС України).

Всі питання сім'ї вирішуються подружжям спільно, на основі взаємної згоди, повної рівності та виходячи з інтересів сім'ї в цілому та інтересів неповнолітніх дітей особисто. Особлива увага повинна виявлятися до охорони та забезпечення інтересів вагітної жінки. При відсутності згоди у вирішенні деяких питань спільного життя кожний з подружжя або двоє разом мають право звернутися за роз'ясненням суперечки до органу опіки та піклування чи до суду.

Право подружжя вільно обирати заняття та професію закріплене статтею 49 Конституції України. У відповідності з цим правом кожен з подружжя, керуючись своїми нахилами та інтересами, самостійно вибирає для себе заняття чи професію. Заперечення або заборони іншого з подружжя, пов'язані з таким вибором, правового значення не мають.

Кожному з подружжя належить право вільного визначення свого місця проживання. А це означає, що зміна місця проживання одним з подружжя не тягне правового обов'язку іншого з подружжя слідувати за ним. Тому не може мати юридичної сили зобов'язання, яке дала громадянка Н. чоловіку: поїхати разом з ним до місця служби до Шацького району Волинської області.

До деяких інших особистих прав подружжя відноситься право давати згоду на усиновлення дитини, право на розірвання шлюбу, на виховання дітей.

При регулюванні відносин подружжя із приводу приналежного їм майна можуть застосовуватися два правових режими: законний і договірний. Законний правовий режим регулювання відносин подружжя із приводу їхнього майна застосовується в тих випадках, коли він не змінений шлюбним контрактом (див. коментар до ст.271 КпШС). Відповідно до законного правового режиму все майно подружжя можна розділити на загальне і роздільне.

У відповідності зі ст.22 КпШС майно, нажите подружжям під час шлюбу, є їх загальною спільною власністю.

У літературі немає єдиної точки зору про поняття загального майна подружжя. Одні автори вважають, що до складу загального майна чоловіків входять тільки речі. Подружжя мають на внесок іншого не право власності, а зобов'язальне право. Приведена точка зору також не відповідає змісту ч.2 п.9 Постанови Пленуму Верховного суду України від 12 червня 1998 р. “Про застосування судами деяких норм КпШС України”, де роз'яснено, що до складу спільного майна подружжя можуть входити не тільки речі, але і права, право на внески в кредитні установи, паї нагромадження в ЖБК, ДСК, гаражно-будівельних кооперативах, право на страхові суми, страхові відшкодування, грошові суми і майно, що належить дружинам по іншим зобов'язальним правовідносинам. Крім того, дружинам можуть спільно належати права по акціях і інших цінних паперах.

Для загального майна подружжя характерно також те, що не має значення на ім'я кого з подружжя придбано в період шлюбу майно. Тому що випливає зі змісту ч.З п.4 Постанови Пленуму Верховного суду України від 04.10.91 р. “Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на житловий будинок”, для виникнення права загальної власності подружжя на побудований житловий будинок не має значення, на ім'я кого з чоловіків оформлений житловий будинок. Відповідно до діючого законодавства дружинам на праві власності можуть належати не тільки предмети споживання, але і засобу виробництва (ст. 13 Закону України “Про власність”). У тих випадках, коли майно належить дружинам на праві спільної власності, виникає спільна сумісна власність подружжя.

Як випливає зі ст.22 КпШС, для виникнення спільного майна подружжя необхідно, щоб воно було придбано під час шлюбу. Ця ж вимога випливає зі ст. 16 Закону України “Про власність”. В осіб, що не перебувають в зареєстрованому шлюбі, також може виникнути право спільної сумісної власності на деякі речі, наприклад, при спільному створенні речі (будинку). Однак у цьому випадку немає презумпції рівності часток, не враховується принцип взаємної матеріальної підтримки. У Постанові Пленуму Верховного суду України від 12 червня 1998 р. “Про застосування судами деяких норм КпШС України” (п. 12 ч.1) сказано, що правила ст ст.22, 28, 29 КпШС не застосовуються до спорів про розділ майна осіб, що живуть однією родиною, але не одружені. Як випливає з ч.2 ст.13 КпШС, права й обов'язки подружжя породжує тільки зареєстрований шлюб. Однак для виникнення спільності майна подружжя недостатньо, щоб майно було придбано в період зареєстрованого шлюбу. Потрібно також, щоб подружжя спільно проживали, господарювали, тобто наявність спільної праці подружжя. Необхідність спільної праці подружжя для виникнення спільності їхнього майна випливає з ч.2 ст.28 КпШС, що передбачає, що суд може визнати майно, нажите кожним з подружжя під час їхнього роздільного проживання, при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. У даному випадку є один з елементів юридичного складу, необхідного для виникнення спільного майна подружжя -- зареєстрований шлюб, але відсутній інший факт -- спільна праця, тому що подружжя фактично припинило ведення спільного господарства. Таким чином, обов'язковими елементами юридичного складу, необхідного для виникнення спільності майна подружжя, є придбання майна під час зареєстрованого шлюбу й у результаті спільної праці. Сукупність елементів юридичного складу, необхідного для виникнення спільності майна подружжя, визначає і початковий момент виникнення спільності їхнього майна. З огляду на, що до складу загального майна чоловіків входять не тільки право власності, але і зобов'язальні права; при цьому можливі три рішення цього питання:

1) майно стає спільним, коли зароблено, тобто коли на нього виникло право;

2) коли майно отримане;

3) коли майно внесене одним з чоловіків у дім, у родину.

Початковим моментом виникнення спільності майна подружжя варто вважати момент, коли в одного з подружжя виникло на нього право.

Подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження спільним майном. При цьому подружжя користується рівними правами на майно й у тому випадку, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми чи по інших поважних причинах не мав самостійного заробітку. Дане положення відповідає принципу рівноправності подружжя, закріпленому в ст.51 Конституції й у ст.4 КпШС. Це положення ст.22 КпШС охороняє інтереси жінки, найчастіше інтереси жінки-матері, а також непрацездатного чоловіка. До поважних причин, по яких інший з подружжя не мав самостійного заробітку, можуть бути також віднесена непрацездатність дружини, навчання й ін. Приведене положення відповідає принципу взаємної матеріальної підтримки подружжя. Розглянемо аліментні відносини.Аліментами називається утримання, яке по закону одна особа (боржник) повинна надати іншій особі (кредитору), що знаходиться в сімейних правовідносинах за умови неповноліття останнього або непрацездатності чи нужденності. Те утримання, яке надається не в силу юридичного обов'язку, а на підставі моральних норм, не буде вважатись аліментами.

Аліментні зобов'язання виникають тільки в силу закону, тобто в зв'язку зі шлюбом, близьким родством, чи інших сімейних відносин; неповноліттям або непрацездатністю чи нужденністю.

Аліментне зобов'язання носить особистий характер і це обумовлюється тим положенням, що внаслідок смерті аліменнто-управомочної чи аліментнозобов'язаної особи аліментні зобов'язання припиняються. Права на аліменти не можуть бути передані якій-небудь іншій особі.

Аліментні правовідносини -- це довготривалі правовідносини, і тому в будь-який момент управомочна особа може вимагати їх стягнення, незалежно від того, який строк витік з моменту виникнення аліментного зобов'язання.

Згідно з ст.34 КпШС України аліменти одному з подружжя присуджуються з моменту пред'явлення позову на майбутній час.

Оскільки аліментні зобов'язання встановлені законом, то вони не можуть бути припинені за угодою сторін, а припиняються тільки тоді, коли відпадають умови, що є необхідною посилкою аліментного зобов'язання.

На підставі ч.І ст.32 КпШС України подружжя зобов'язані матеріально підтримувати один одного. Таке зобов'язання виникає у подружжя з моменту реєстрації шлюбу. При цьому не має значення, проживають подружжя разом чи окремо.

Обов'язок матеріального утримання виникає тільки у подружжя, шлюб яких був зареєстрований у встановленому законом порядку. Фактичне співжиття чоловіка та жінки не породжує між ними правових відносин чоловіка та дружини та не викликає юридичного обов'язку утримувати один одного.

Право вимагати матеріального утримання має непрацездатний з подружжя, який є нужденним.

Непрацездатним є один з подружжя, який досяг пенсійного віку (жінки -- 55 років, чоловіки -- 60 років), а також які є інвалідами І або II групи. Той з подружжя, який е непрацездатним, повинен одночасно потребувати матеріальної допомоги.

Нужденність одного з подружжя встановлюється за допомогою співставлення його доходів та потреб.

Сама по собі непрацездатність при відсутності ознаки нужденності, також як і нужденність одного з подружжя в разі його працездатності, недостатня для присудження матеріального утримання.

У законі особливо підкреслюється право на матеріальне утримання дружини під час вагітності та протягом 3-х років після народження дитини, якщо чоловік в спромозі його надавати, а дружина потребує допомоги.

У відповідності до закону батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги (стаття 80 КпШС України).

Обов'язок по утриманню своїх неповнолітніх дітей здійснюється батьками у більшості випадків добровільно. Якщо ж батьки ухиляються від цього обов'язку та не надають коштів на утримання дітей добровільно, такі кошти стягуються з них у судовому порядку у вигляді аліментів.

Обов'язок по утриманню дітей покладається на обох батьків. Коли діти проживають з матір'ю, позов про стягнення аліментів пред'являється до батька. На дітей, які виковуються батьком, аліменти стягуються з їх матері. Якщо дитина проживає у інших осіб (діда, бабусі, дядька, тітки та ін.), ці особи можуть стягувати аліменти з обох батьків.

У силу статті 92 КпШС України аліменти можуть виплачуватися у добровільному порядку особисто особою, яка зобов'язана сплачувати аліменти, або через власника чи уповноважений ним орган за місцем її роботи, одержання нею пенсії, стипендії.

Підставою для утримання та переводу аліментів в добровільному порядку є письмова заява громадянина, що подана за місцем роботи, яку бухгалтерія реєструє як виконавчий документ.

Особа, яка виявила бажання добровільно сплачувати аліменти, має право у будь-який час збільшити розмір або припинити виплату аліментів, подавши про це письмову заяву до бухгалтерії за місцем роботи, яка зобов'язана негайно повідомити стягувача аліментів про надходження від громадянина такої заяви.

Власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації щомісячно переводить аліменти особі, яка зазначена в заяві, в триденний строк з дня, встановленого для виплати заробітної плати.

Якщо громадянин, з якого утримуються аліменти за його заявою, змінює місце роботи, навчання або одержання пенсії, стягнення аліментів припиняється. Про це негайно повідомляється стягувач. Утримання аліментів може бути поновлено на підставі знову поданої громадянином заяви.

Такий добровільний порядок сплати аліментів не виключає права стягувача в будь-який час звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів.

При виїзді громадянина, який зобов'язаний сплачувати аліменти, за кордон на постійне місце проживання в держави, з якими Україна не має договорів про надання правової допомоги, стягнення аліментів провадиться в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Аліменти на неповнолітніх дітей з їх батьків стягуються в розмірі: на одну дитину -- одна чверть, на двох -- одна третина, на трьох -- не більше половини заробітку (прибутку) батьків, але не менше 1/2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на кожну дитину (стаття 82 КпШС України). Однак у окремих випадках встановлення розміру аліментів такому порядку викликає певні труднощі. Наприклад, письменники, композитори, художники та інші працівники творчих професій, як правило, не мають постійного заробітку і отримують авторський гонорар за створені ними твори. Тому стягнення з них аліментів у частковому відношенні носило б нерегулярний характер. Саме тому в силу статті 85 КпШС України аліменти за проханням особи, яка вимагає їх, можуть бути встановлені судом у твердій грошовій сумі, яка підлягає виплаті щомісячно.

Аліменти в твердій грошовій сумі стягуються і у тих випадках, коли діти знаходяться у кожного з батьків. У таких випадках аліменти стягуються на користь менш забезпеченого з батьків, в залежності від матеріального сімейного стану сторін у межах, встановлених для стягування аліментів.

У разі стягнення аліментів з батьків на непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, розмір аліментів визначається в частковому відношенні до заробітку (доходу), виходячи з матеріального та сімейного становища особи, з якої стягуються аліменти, та особи, яка одержує їх.

Висновки до розділу

Суттєвих змін у зазнало регулювання деяких питань, пов'язаних зі шлюбом. Шлюб визначено як зареєстрований у державних органах реєстрації актів цивільного стану сімейний союз жінки та чоловіка, і як необхідну його умову зазначено добровільну згоду на шлюб жінки і чоловіка. Щоб згода була справді добровільною, однією з необхідних умов укладення шлюбу у Кодексі вказано взаємну обізнаність осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, про стан здоров'я. Приховування тяжкої хвороби, хвороби, небезпечної для іншого з подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.

Розширено у проекті Кодексу і можливості для укладення шлюбу. За проектом, місцем укладення шлюбу може бути не лише місце проживання однієї з осіб, що одружуються, або місце проживання їхніх батьків, а й будь-яке інше місце в Україні за їхнім бажанням.

Залишено без змін одну з основних засад сімейного права - визнання у сімейних відносинах тільки шлюбу, зареєстрованого в державних органах реєстрації актів цивільного стану. Наявність між жінкою і чоловіком фактичних шлюбних відносин жодних сімейно-правових наслідків не породжує.

Вирішено у Кодексі по-новому питання визначення часу розірвання шлюбу. Шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розірвання шлюбу у відділі реєстрації актів цивільного стану, а в разі розірвання шлюбу судом - від дня набуття рішенням суду законної сили.

Введено поняття заручин. Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Заручини не створюють обов'язку вступу в шлюб, але особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов'язана відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля.

Цивілістична суть сімейних відносин зумовила розширення можливості їхнього регулювання самими учасниками, тобто розширення сфери застосування договору. Це стосується насамперед шлюбного договору, який може регулювати майнові відносини між подружжям, у тому числі і на майбутнє. Подружжя має право укласти шлюбний договір як до реєстрації шлюбу, так і під час перебування в шлюбі. Визначений ним у договорі правовий режим майна може не збігатися із загальними правилами, зазначеними у Кодексі. Сфера розпоряджання подружжям своїм майном завдяки шлюбному договору дуже розширюється - подружжя може визначити долю майна, що належить їм обом або кожному з них, а також на випадок смерті одного з подружжя. У цьому разі доля згаданого майна визначається згідно з цим розпорядженням, і воно підлягає виділенню із спадщини. Це - суттєва новела в цивільному законодавстві, що регулює сімейні відносини.

На зміну положенню статті 53 чинного Кодексу про шлюб та сім'ю, за яким встановлення батьківства судом можливе лише у разі доведення однієї з чотирьох обставин, визначених статтею, пропонується правило, за яким для встановлення батьківства будуть слугувати підставою різні докази, не обмежені певним переліком, встановленим законом. Це забезпечить кращі можливості для повного і всебічного визначення підстав для встановлення батьківства.

Знайшли місце у проекті Кодексу і нові відносини, які виникають між особами внаслідок штучної інсемінації та імплантації (штучного запліднення), врегульовано питання щодо походження дітей, батьки яких не перебувають у шлюбі.

Розділ 3. Судова практика

По найбільш розповсюджених і поширених питаннях застосування Кодексу про шлюб і сім'ю України були прийняті три постанови Пленуму Верховного Суду України:

15 червня 1973 р. Пленум Верховного Суду України прийняв Постанову “Про деякі питання, що виникли в судовій практиці про застосування Кодексу про шлюб і сім'ю України”, до якої в 1974, 1975, 1979, 1981, 1984, 1989, 1990 роках були внесені зміни.

У даній постанові зазначено, що вивчення судової практики в справах, пов'язаних із застосуванням КпШС, показує, що суди держави в основному правильно вирішують такі справи. Разом з тим у роботі судів по розгляду спорів, які випливають із шлюбно-сімейних відносин, мають місце і недоліки. А також по-різному вирішуються окремі питання. А саме: суди не завжди проводять належну підготовку справ до судового розгляду, не витребовують письмових висновків органів опіки і піклування при розв'язанні спорів про дітей, допускають помилки при розв'язанні спорів про поділ майна, стягнення аліментів і зменшення їх розміру. У даній постанові роз'яснюються аспекти застосування КпШС з певних питань.

Пленум роз'яснює, що є спільною сумісною власністю подружжя та особистою власністю кожного з них. Суди при поділі майна, відступаючи від начала рівності часток подружжя, в своїх рішеннях повинні зазначати, які саме інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу, при цьому враховані.

Пленум роз'яснює питання оспорювання батьківства та стягнення аліментів на дітей. У судовому порядку батьківство може бути оспорено як у випадку запису про батьківство, зробленого на підставі свідоцтва про шлюб, так і тоді, коли запис був зроблений на підставі спільної заяви батька і матері дитини, які не перебувають у шлюбі між собою. Щодо стягнення аліментів на дітей, суди повинні з'ясовувати дійсні причини пред'явлення позову і в певних випадках допускається зменшення розміру аліментів, коли частка заробітку позивача, що припадає на кожного з дітей, які живуть з ним, виявиться меншою, ніж аліменти, які він сплачує.

Відповідно до п.16 Постанови Пленуму, батьки можуть бути притягнуті до участі в додаткових витратах на утримання дітей, які викликані винятковими обставинами. Також, розглядаючи справи про сплату аліментів на неповнолітніх, які уклали шлюб, суди повинні мати на увазі, що укладання шлюбу неповнолітніми не позбавляє їх права на одержання утримання від батьків.

31 серпня 1979 року була прийнята Постанова Пленуму “Про судову практику в справах про розірвання шлюбу”, до якої в 1981, 1988, 1992 роках були внесені зміни.

Вивчення судової практики в справах про розірвання шлюбу свідчить, що часто суди недооцінюють виховного значення шлюбно-розлучних процесів, зокрема суди приймають позовні заяви, в яких не викладено обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги про розірвання шлюбу, не завжди враховують значення особистої присутності подружжя в судовому засіданні та інше.

І тому в даній Постанові роз'яснюється, що при подачі заяви на розірвання шлюбу потрібно вимагати від позивача повного викладення обставин, якими обґрунтовується позов, потрібно ретельно з'ясувати взаємини сторін, мотиви, з яких ставиться питання про розірвання шлюбу, і вжити заходи до примирення подружжя, зокрема, можливо відкладати розгляд справи строком до 6 місяців. Не виключається й скорочення встановленого судом строку, якщо про це просять сторони і на це є поважні причини.

25 березня 1988 року прийнята Постанова Пленуму “Про практику розгляду судами справ про розірвання шлюбу”, до якої в 1992 р. були внесені зміни. У даній постанові зазначається, що висновок суду Про задоволення позову про розірвання шлюбу має бути обґрунтований, перевірений на доказах, і у рішенні суду повинна міститися вказівка про час припинення шлюбних відносин.

Висновок до розділу.

Висновок

Сім'я є однією з найважливіших людських цінностей, тому питання врегулювання сімейних відносин, тобто відносин, які виникають у зв'язку з укладенням, існуванням і припиненням шлюбу, особистих і майнових відносин між подружжям, особистих і майнових відносин, які виникають між батьками і дітьми у зв'язку з народженням дитини, встановленням походження дитини, її вихованням і розвитком, особистих і майнових відносин, пов'язаних із родинними стосунками, усиновленням, опікою та піклуванням, мають таке велике значення і для суспільства загалом і для окремої людини.

Як провідний у проекті Кодексу визначено принцип, закріплений у статті 52 Конституції України, - діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.

У Кодексі багато уваги приділено обов'язкові батьків утримувати своїх малолітніх і неповнолітніх дітей. У проекті використано усі позитивні правові норми чинного законодавства право дітей на одержання утримання від батьків навіть розширено. Так, уведено обов'язок батьків утримувати своїх повнолітніх працездатних дітей до досягнення ними 23-річного віку, якщо вони у зв'язку з продовженням навчання потребують матеріальної допомоги.

Значного оновлення зазнав інститут усиновлення, врегульовано питання усиновлення дітей як громадянами України, так і іноземними громадянами на території України, встановлено, що усиновлення відбувається за рішенням суду.

Це, звичайно, далеко не повний перелік змін, що очікують на нас з початком наступного року, відмінностей дуже багато, як значних, так і менш вагомих. Потрібно додати те, що , в зв'язку з тим, що розроблявся разом з Цивільним кодексом, повністю відповідає положенням який також повинен вступити в дію 1 січня 2003 року на заміну діючому.

Сімейні правовідносини -- це наслідок застосування до конкретних відносин в сфері шлюбу і сім'ї норм шлюбно-сімейного законодавства.

Основу сімейних правовідносин складають немайнові особисті відносини. В сімейному праві особисті права не пов'язані з майновими, але вони займають основне місце в усій системі правовідносин.

Сімейні правовідносини виступають як тривалі. Ця особливість визначається метою правовідносин. Так, реєстрація шлюбу має на меті створення сім'ї, існування якої передбачається, в принципі, на весь період життя подружжя; батьківські правовідносини по вихованню і утриманню дітей.

Тривалий характер сімейних правовідносин в значній мірі визначається тим, що в їх основі лежать не обмежені часом суспільні відносини родства або інші близькі відносини між особами (усиновлення, шлюб).

На вимоги, що випливають із сімейних правовідносин, не поширюється позовна давність, за виключенням випадків, вказаних в законі. Ці обставини не можна обмежувати строком, вони по своїй природі призначені до тривалого існування. Сімейно-правові відносини часто виникають як безстрокові, так як подружні права і обов'язки продовжуються все життя (крім випадків розірвання шлюбу).

В той час є сімейні відносини, які обмежуються строком, але вони характеризуються певною продовженістю. Наприклад, батьківські права і обов'язки по вихованню дітей продовжуються до досягнення дитиною 18 років.

Однією з особливостей сімейних правовідносин є те, що суб'єктами цих відносин можуть бути тільки громадяни, а не юридичні особи.

Для сімейного права характерна відсутність чисто абсолютних правовідносин. По характеру захисту правовідносини можна поділити на три групи.

В першу групу повинні бути включені відносні права, але яким властивий абсолютний характер захисту від посягань зі сторони всіх інших осіб. Таким є право осіб на виховання дітей, а у випадку, якщо немає батьків, право інших законних представників. Воно вважається відносним тому, що звернено лише до дитини. Щодо інших осіб, це право носить абсолютний характер, якщо тільки батьки (інші законні представники) не зловживають цими правами. В той же час і сама особа, яку виховують, має відносне право на отримання виховання від чітко визначених осіб (батьків чи інших законних представників).

В принципі, це право дитини також має абсолютний характер захисту щодо всіх інших осіб, які не мають права на його виховання.

В другу групу входять абсолютні права з деякими ознаками відносних правовідносин. Маються на увазі права подружжя на їх спільне майно, які є абсолютними, коли справа стосується всіх інших осіб, але мають і відносний характер, коли вони розглядаються як сумісне право власників, з яким нерозривно пов'язані взаємні відносини подружжя, які здійснюють це право.

В третю групу входять відносні правовідносини, які не мають ознак абсолютної охорони. Тут повинні бути немайнові особисті права, які виникають у подружжя на основі шлюбу і обмежені лише щодо іншого з подружжя. В цю групу входять і аліментні зобов'язання.

Актуальність теми очевидна, адже сім'я- основна ланка нашого суспільства, і в залежності від того, якою вона буде, яким чином будуть складатися відносини між батьками та дітьми залежить міцність нашої країни. Законодавство щодо підстав виникнення та здійснення правовідносин між батьками дуже гуманне і регулює весь спектор питаннь.

Список літератури

Антокольська М.В. Курс лекцій по сімейному праву.-- М.: Юристь, 1995р.

Антокольська М.В. Сімейне право.-- М.: Юристъ, 1996р.

Афанасьєва Е.Г. У джерел людського життя: правові аспекти.-- М.: Інститут держави і права Російської Академії наук.-- 1994р.

Беспалов Ю. Судовий захист прав і інтересів дитини // Російська юстиція.-- 1996.-- № 12.-- С. 24--25.

Беспалов Ю. Захист прав неповнолітніх // Російська юстиція.-- 1997.-- № 1.-- С. 32--34.

Додонов В.Н., Румянцев О.Г. Енциклопедичний юридичний словник.-- М.: Инфра-М, 1996.-- С. 164, 234.

Драгунська Л. Кому передати на виховання дитину (Проти будь-яких стереотипів судових рішень) // Російська юстиція.-- 1996.-- № 10.-- С. 51--52.

Плєшнева Н.В. Сімейне право України, Київ, 2001 р.

НОРМАТИВНІ АКТИ І ДОКУМЕНТИ:

Конституція України, Київ, Юрінком Інтер, 1996 рік.

Цивільний кодекс України, Науково-практичний коментар, Харків, 2000 р.

Проект Цивільного кодексу, Київ,2001 р.

Проект Сімейного кодексу, Київ, 2001р.

Конвенція про права дитини. Прийнято і відкрита для підписання, ратифікації і приєднання резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 р. Набрала сили 2 вересня 1990 р. Ратифікована Верховною Радою СРСР 13 липня 1990 р. Набрала сили для СРСР 15 вересня 1990 р. // Відомості СРСР.-- 1990.-- № 45.-- Ст. 955.

Страницы: 1, 2, 3