Проблеми реалізації норм права

Правозастосовча діяльність дуже різноманітна, оскільки здійснюється вона на основі різних норм права і правозастосуванням займаються саме різні органи.

Тому правозастосування можна класифікувати за різними підставами. Наприклад, у підручнику В.В. Лазарєва і В.С. Липеня правозастосування класифікується за наступними ознаками:

· По суб'єкту здійснення правозастосування виділяють:

1) правозастосовчу діяльність вищих органів держави,

2) правозастосовчу діяльність місцевих органів.

· по галузях права, норми яких реалізуються, виділяють:

1) правозастосування норм цивільного права,

2) правозастосування норм кримінально права,

3) правозастосування норм сімейного права і так далі.

· по правових формах діяльності державного апарату:

1) застосування права в правотворчій діяльності,

2) застосування права в правозастосовчій діяльності,

3) застосування права в правоохоронній діяльності.

· по спрямованості діяльності правоохоронних органів виділяють:

1) застосування регулятивних норм права,

2) застосування правоохоронних норм права.

Застосування права як особлива форма реалізації відрізняється від дотримання, виконання і використання деякими характерними рисами.

По-перше, по своїй сутності застосування права виступає як організуюча владна діяльність держави, за допомогою якої упорядковується громадське життя шляхом установлення чітких кордонів початку взаємин між різними суб'єктами суспільних відносин, зосередження рішення визначених питань у руках компетентних органів.

Ця діяльність пов'язана з особливими прийомами вирішення життєвих ситуацій, вимагає професійних знань і навичок. З огляду на це, держава визначає спеціальних суб'єктів, наділяючи їх владними повноваженнями для здійснення подібної діяльності. До них відносяться: державні органи (суд, прокуратура, міліція і т.д.); посадові особи (Президент, голова адміністрації, прокурор, слідчий і т.д.); деякі громадські організації (товариські суди, профспілки), яким з метою активізації участі мас у керуванні суспільними справами в юридичній сфері передаються деякі державно-владні функції по застосуванню права. У даному випадку держава делегує частину своїх повноважень по вирішенню деяких питань індивідуального значення визначеним громадським організаціям (зокрема, профспілковим органам, споживчій кооперації), причому ці повноваження, видозмінюючись деякою мірою не втрачають своїх владних авторитарних якостей.

Громадяни не є суб'єктами правозастосування, оскільки держава не уповноважує їх на цю діяльність. Однак це не означає, що громадяни не беруть участь у правозастосовчій діяльності. Нерідко з їх ініціативи здійснюється застосування права (наприклад, заява громадянина про прийом на роботу чи призначенні пенсії і т.д.).

Така загальновизнана на сучасному етапі розвитку суспільства позиція у відомій мірі розходиться з тією, котра розвивалася вітчизняними і закордонними вченими раніше. Застосування права, писав, наприклад, Г. Ф. Шершеневич, є не що інше, як "підведення конкретних побутових відносин під абстрактні норми права". Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907г.). М.: Спарк, 1995.С. 79 Виходячи з цього робився висновок про те, що застосовуються норми права всіма, хто прагне погодити свої дії з вказівкою права, тому що для досягнення юридичного результату чи для відхилення від юридичних наслідків необхідно "зробити приміряння фактичного складу в даному чи передбачуваному випадку до норми права".

Однак навіть при такому, дуже широкому підході до визначення суб'єктів правозастосовчого процесу, в першу чергу, виділялися все-таки агенти державної влади, що "виконують задачу керування на підставі діючого права", а серед них - суди, у діяльності яких з найбільшою яскравістю розкривається процес застосування права.

Отже, застосувати норму права - це не просто здійснити, реалізувати її. Це владна діяльність компетентного органу, якому держава надала повноваження на самостійну, творчу реалізацію права.

Мета застосування права - задоволення не особистих потреб тих хто його застосовує, а потреб і інтересів усього суспільства. Тому правозастосовча діяльність має підвищену соціальну значимість в порівнянні з іншими формами реалізації права.

По-друге, застосування права здійснюється завжди в рамках конкретних правових відносин, що одержали в спеціальній літературі назву правозастосовчих відносин. Правове положення учасників у подібних правовідносинах різне. Активна і визначальна роль належить суб'єкту, що володіє в даному конкретному відношенні владними повноваженнями. Суб'єкт правозастосування - це наділений державою відповідною компетенцією активний учасник правозастосовчих відносин, якому належить ведуча роль у розвитку і русі цих відносин у напрямку вирішення конкретної життєвої ситуації за допомогою акту застосування права.

По-третє, у формі застосування права реалізуються не всі види правових норм. Таке виключення складають норми-принципи, норми-дефініції і ряд інших норм, що визначають загальні і соціально-політичні передумови, мету й основи правового регулювання. Так звані заборонні норми реалізуються шляхом стримування від заборонених вчинків. Про застосування права тут не може бути і мови. Правомочні норми і норми з позитивним обов'язком підлягають застосуванню в тих випадках, коли їхня реалізація може бути здійснена шляхом владного волевиявлення компетентного органу.

По-четверте, правозастосовча діяльність здійснюється в особливих, установлених процесуальним законом формах. Це сприяє зміцненню законності і правопорядку в суспільстві, забезпеченню захисту інтересів особистості.

Існує визначена процедура правозастосовчої діяльності судових, адміністративних, слідчих і інших державних органів і посадових осіб. Ступінь деталізації порядку правозастосовчої діяльності різних органів і посадових осіб не завжди однакова.

У судових органів, що розглядають цивільні чи кримінальні справи, чи в прокурорських органів, що займаються слідчою діяльністю, вона завжди дуже висока. Порядок діяльності цих органів регламентується нормами відповідних цивільно-процесуальної і кримінально-процесуальної галузей права.

Ступінь регламентації правозастосовчої діяльності інших державних органів, наприклад, адміністративних органів і посадових осіб, завжди набагато менше, ніж у судових і слідчих органів. Це можна спостерігати в повсякденній діяльності численних виконавчих органів державної влади, адміністрації підприємств і установ, що займаються питаннями прийому і звільнення, оформлення відпусток, пенсій, допомоги по безробіттю й іншими питанням правозастосовчої діяльності.

По-п'яте, застосування права як самостійна форма реалізації - складна, оскільки її здійснення виявляється в сполученні з іншими формами реалізації і у взаємному проникненні одна в одну.

По-шосте, застосування права - це не одноактна дія, а визначений процес, що має початок і закінчення та що складається з ряду послідовних стадій реалізації права.

По-сьоме, застосування права завжди супроводжується винесенням індивідуального правового акту (акту застосування права), що походить від суб'єкту правозастосування.

По-восьме, правозастосовча діяльність державних органів і посадових осіб завжди здійснюється відповідно до визначених, загальновизнаних у всіх країнах принципів. Серед них найважливіше значення мають принципи законності, соціальної справедливості, доцільності й обґрунтованості, що застосовуються в порядку правозастосування тих чи інших рішень.

Що означає в практичному плані кожнен з цих принципів і як вони погоджуються між собою?

Принцип законності означає чітке і неухильне виконання державними органами і посадовими особами закону в процесі правозастосовчої діяльності.

Застосування норм права, писав у зв'язку з цим Г. Ф. Шершеневич, "по точному їхньому змісту, незважаючи на результати застосування в тих чи інших конкретних випадках", є той принцип законності, що складає умову правового порядку.

Вимога дотримання закону в правозастосовчій діяльності - це слідування букві і духу закону, що застосовується; дія правозастосовчих органів і посадових осіб в рамках наданих їм повноважень; строге і неухильне дотримання встановленої процедури; прийняття в результаті правозастосовчої діяльності юридичних актів встановленої форми (указ, наказ, рішення, постанова і т.п.).

Принцип соціальної справедливості означає діяльність правозастосовчого органу і посадової особи в інтересах не яких-небудь громадян чи груп, а в інтересах усього суспільства. Зрозуміло, не можна не рахуватися з тим, що "норми права, що виникають в результаті класової боротьби", як відзначали Г. Ф. Шершеневич (і інші юристи дореволюційної Росії), "відбивають інтереси панівних класів сильніше, ніж інтереси інших класів" і що застосування норм права "агентами влади, судової й адміністративної", з погляду соціальної справедливості "ще більш схиляє дію законів у цьому напрямку", виділяє їх як акти, що обслуговують у першу чергу інтереси пануючих шарів. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907г.). М.: Спарк, 1995.С.81

Однак це зовсім не означає, що правозастосовчі органи і посадові особи, діючи в інтересах пануючих кіл, не повинні керуватися інтересами всього суспільства, дотримуватися принципу соціальної справедливості. У правовій державі це повинно бути неодмінною умовою їхньої діяльності.

Принцип доцільності в правозастосовчій діяльності означає врахування конкретних умов застосування того чи іншого нормативно-правового акту, прийняття до уваги специфіку сформованої ситуації в момент винесення рішення, вибір найбільш оптимального варіанту реалізації правових вимог у тих чи інших конкретних обставинах.

Принцип обґрунтованості правозастосовчої діяльності означає повне виявлення, ретельне вивчення і використання всіх матеріалів, що стосуються справи, ухвалення рішення тільки на основі достовірних, добре перевірених, не підлягаючих сумніву фактів. Даний принцип лежить в основі інших принципів. Порушення принципу обґрунтованості при прийнятті правозастосовчого акту є вагомою підставою для його скасування.

Принцип доцільності, з одного боку, і принципи законності і справедливості - з іншого, нерідко входять у протиріччя. Суть їх полягає в тому, що в процесі формування норм права, що є правилами загального характеру, неможливо врахувати всю розмаїтість конкретних випадків і обставин, що виникають у тих чи інших життєвих умовах в процесі їхнього застосування.

Розкриваючи зміст "різкої суперечливості" принципу справедливості і принципу доцільності, Г. Ф. Шершеневич писав, що один принцип "протестує проти норми з точки зору реальних індивідуальних інтересів" під впливом почуття, породжуваного конкретною дією норми, і в ім'я активної політики, що вимагає "узгодження з умовами даного моменту". Інший принцип відстоює норму з погляду абстрактних суспільних інтересів в ім'я розуму, здатного осягти численні індивідуальні інтереси "поза безпосереднім зіткненням з ними в конкретних умовах".

При відомій розбіжності принципів законності і доцільності виникає визначений "зазор", що дозволяє правозастосовчому органу самому вирішувати питання, з урахуванням конкретних обставин про вибір оптимального шляху застосування даної норми права, про сполучення принципу законності і принципу доцільності. У правозастосовчого органу, зокрема в суду, виникає можливість і необхідність визначати в кожному конкретному випадку, при розгляді кожної конкретної справи, як найбільш оптимально сполучити загальні вимоги норми права зі специфічними обставинами процесу її застосування.

Здійснюючи правозастосовчу діяльність, суд, а разом з ним і будь-який інший державний орган чи посадова особа не повинні виходити за рамки закону.

Необхідність застосування права у визначених сферах суспільних відносин диктується природою і характером цих відносин. Зокрема :

1. Коли правовідносини не можуть з'явитися без владного веління державного органу чи посадової особи (призов громадян на дійсну військову службу, призначення пенсії і т.д.)

2. Коли виникає суперечка про право і сторони самі не можуть прийти до погодженого рішення (поділ судом майна) чи існує перешкода для реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків

3. Коли потрібно офіційно установити наявність чи відсутність конкретних фактів і визнати їх юридично значимими. Тільки в судовому порядку, наприклад, можна визнати громадянина померлим чи безвісно відсутнім

4. Коли суспільні відносини в силу особливої соціальної чи особистої значимості повинні пройти контроль з боку відповідних органів держави з метою перевірки їх правильності і законності (реєстрація виборчої комісії кандидата в депутати, реєстрація автотранспорту в органах ДАІ і т.д.)

5. Коли вчинене правопорушення й особа притягається до юридичної відповідальності.

Виходячи з вищевикладеного, застосування права можна визначити як здійснювану в спеціально встановлених законом формах державно-владну, організуючу діяльність компетентних органів по реалізації норм права в конкретному випадку і винесенні індивідуально-правових актів (актів застосування права).

"Посприяти, примусити до реалізації правових норм, покласти відповідальність у випадку порушення правових норм і т.п. - така задача суб'єктів правозастосування"11 Лазарев В.В., Социально психологические аспекты применения права, Казань, 1982 г..

Але юридичне рішення конфлікту ще не означає його ліквідацію в соціальному плані. Наприклад, застосування права при призові на військову службу призовників-відказників може породити більш серйозний конфлікт між конкретною особою і державою. Тому перед суб'єктами правозастосування завжди повинна стояти мета не тільки відновити порушене суб'єктивне право, примусити особу до виконання соціально необхідної поведінки, але і ліквідувати причини й умови, що привели до конфлікту.

За допомогою правозастосовчої діяльності усуваються протиріччя не тільки у всіх сферах громадського життя, але й у самій правовій системі. Наприклад, при зіткненні компетентного органа з тією чи іншою проблемою в області застосування права, увага посадових осіб звертається на недосконалість законодавства в даному питанні, на досвід правозастосовчої діяльності звертають увагу законодавці при розробці нових і доробці діючих правових норм. Матеріали правозастосування говорять про визначені недоліки в роботі самих компетентних органів і показують шляхи їх усунення.

Застосування права - єдиний і разом з тим складний процес, що має свій початок і кінець. Він складається з декількох логічно пов'язаних стадій, в рамках кожної з який вирішуються конкретні організаційні і дослідницькі задачі по реалізації права.

У юридичній літературі немає єдності думок про кількість стадій правозастосування.

Найбільш типовими визнаються наступні:

1. Встановлення і дослідження фактичних обставин справи

2. Встановлення юридичної основи справи (вибір і аналіз норми права з погляду її дійсності, законності, дії в часі, у просторі і по колу осіб, аналіз змісту норми права)

3. Ухвалення рішення (видання індивідуального акту)

4. Доведення змісту прийнятого рішення до зацікавлених державних і суспільних органів і посадових осіб

Іноді виділяються і розглядаються лише три стадії правозастосовчої діяльності. А саме: встановлення й аналіз фактичного матеріалу, що стосується розглянутої справи; визначення і дослідження нормативно-правової основи даної справи; ухвалення рішення і доведення до зацікавлених осіб змісту прийнятого рішення.

Зрозуміло, справа полягає не в кількості виділених ступів чи стадій правозастосовчого процесу, а в їх суті і змісті. Вся правозастосовча діяльність як цільний, єдиний процес розбивається на ряд стадій не заради деякої самоцілі, а заради більш глибокого і різнобічного пізнання й вдосконалення правозастосовчого процесу.

Встановлення фактичних обставин справи - це життєві факти, явища дійсності, що утворюють фактичну основу застосування права. Серед фактичних обставин повинні бути виділені факти самого випадку, події, до якої застосовуються юридичні норми. У юридичній науці і практиці вони нерідко називаються Головним фактом (чи фактом, що підлягає доведенню). Це, наприклад, факт убивства, скоєного громадянином. Головний факт відноситься, як правило до юридичних фактів, притому до фактів правоутоврюючих чи правоприпиняючих.

Застосування закону повинне ґрунтуватися на повній, достовірний, належним чином юридично закріпленій й оціненій інформації, що розкриває обставини справи і реконструює подію, до якого застосовується закон. Встановлення фактичних обставин справи здійснюється за допомогою доказів. Докази - дані (відомості) про фактичні обставини. Доказами є саме відомості про факти, інформація про них, а не логічні аргументи, доводи в суперечці. Причому поняття доказу охоплює і самі факти і джерела відомостей про доказові факти - документи, акти, показання свідків.

Джерела відомостей про факти вимагають відомих процесуальних форм закріплення, посвідчення. Наприклад протокол про предмети, виявлені при обшуку, повинний бути підписаний понятими. Законом визначена також припустимість доказів. Наприклад неприпустимі такі докази, як відомості, отримані в результаті незаконного прослуховування телефонної розмови. З документів, джерел відомостей про факти, а так само з документів правозастосовчих органів (про прийняття справи до провадження, про призначення експертизи й ін.) і утворюється юридична справа як сукупність документів, зібраних разом і певним чином оформлених.

Особливості доведення пов'язані з такими категоріями, як презумпція і тягар доведення. Велике значення при доведенні по кримінальних та адміністративних справах має презумпція невинності тобто припущення про невинність будь-якої особи, причому і тоді, коли проти неї свідчить навіть безлічі фактів: особа повинна визнаватися невинною доти, поки її провина не буде доведена в порядку передбаченому законом і встановлена вироком суду.

Від презумпції невинності залежить розподіл Тягаря доведення, тобто обов'язків надання й обґрунтування доказів. У кримінальних і адміністративних справах цей тягар покладений на обвинувача. Обвинувачуваний же не зобов'язаний доводити свою невинність. Не буде доведена обвинувачем його вина і обвинувачуваний визнається невинним, відповідальність у відношенні його не настає.

Інша презумпція й інший розподіл тягаря доведення застосовується у цивільних справах. Тут тягар доведення нарівно розподілено між сторонами.

При встановленні фактичних обставин справи істотне значення має ще одна юридична категорія. Це Преюдиція, тобто юридичне вирішення наявності й істинності визначених фактів. Якщо суд або інший юрисдикційний орган вже встановив визначені факти тобто вже перевірив і оцінив їх у встановленому законом порядку, то вони визнаються преюдиційними такими, котрі при новому розгляді справи вважаються встановленими і не потребують нової перевірки й оцінки.

Страницы: 1, 2, 3, 4