Система цивільного права України

Розглядаючи заставні відносини, слід звернути особливу вагу на предмет застави, оскільки він відіграє одну з ключових ролей у визначенні сфери її застосу-вання. У загальній формі предмет застави визначений у ч. 2 ст. 4 Закону України "Про заставу", де йдеться про те, що предметом застави може бути майно, яке відповідно до українського законодавства заставодавець може відчужувати та на яке може бути звернуто стягнення. Отже можна сказати, що не самі речі, а їхня вартість є основою застави. Частиною 4 ст. 4 Закону України "Про заставу" прямо передбачено, що предметом застави не можуть бути націо-нальні культурні та історичні цінності, що перебувають у дер-жавній власності і занесені або підлягають занесенню до Дер-жавного реєстру національного культурного надбання.

Види застави. В законі спеціальної статті про види за-стави немає. В той же час поняття про загальні підходи українського законодавця до поділу застави на окремі види можна отримати із структури Закону України "Про заставу". Проаналізувавши його, можна зробити висновок про те, що Закон як самостійні види застави виділяє: 1) іпотеку; 2) заста-ву товарів в обороті або у переробці; 3) заклад; 4) заставу май-нових прав; 5) заставу цінних паперів. Безумовно, що така класифікація видів не зовсім досконала і досить умовна, але вона практично здатна, оскільки дає можливість отримати уявлення про особливості правового регулювання зазначених видів застави.

Відповідно до ст. 30 Закону України "Про заставу" іпоте-кою визнається застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи. При цьому в ст. 31 предметом застави називається майно, що пов'язане із землею -- будинок, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, що віднесене законодавством до нерухо-мого. Предметом іпотеки може бути також земельна ділянка, що перебуває у власності громадянина, та багаторічні насад-ження.Крім того, в розділ "Іпотека" цього закону входить ст. 39 "Застава транспортних засобів та космічних об'єктів", у якій йдеться про те, що застава транспортних засобів і космічних об'єктів, які залишаються у володінні заставодавця, здій-снюється в порядку, передбаченому розділом ІІ Закону. Таким чином, із змісту цієї статті випливає, що транспортні засоби і космічні об'єкти, хоч і не визнаються нерухомістю, однак їх застава відбувається за правилами іпотеки.

Аналізуючи іпотеку нерухомого майна, відзначимо, що згідно із ст. 31 Закону України "Про заставу" предметом іпотеки може бути майно, пов'язане із землею (тобто нерухо-ме) -- будинок, споруда, квартира, підприємство (його струк-турні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, та інше майно, віднесене законодавством до нерухомого. В спою чергу за основним призначенням предметів нерухомості розрізняють: 1) іпотеку жилих будинків, квартир, дач, при-садибних будинків, гаражів; 2) іпотеку підприємств, будівель, споруд та інших виробничих об'єктів.

В цілому можна відмітити, що включення у сферу іпотеки можливості іпотеки підприємства, безумовно, явище пози-тивне. При цьому встановлено, що, якщо інше не передбаче-но законом або договором, іпотека підприємства поширю-ється на все його майно, в тому числі на основні фонди та оборотні засоби, а також інші цінності, які відображені в самостійному балансі підприємства. Отже можна зробити висновок, що відповідно до Закону України "Про заставу" під майновим комплексом підприємства (його структурного підрозділу) можна розуміти все майно підприємства, в тому числі його основні фонди і оборотні засоби, а також інші цінності, які відображені в балансі підприємства.

Відповідно до ст. 40 Закону України "Про заставу" вста-новлюється, що предметом застави товарів в обороті або в переробці може бути сировина, напівфабрикати, комплекту-ючі вироби, готова продукція. При цьому ст. 43 передбачає, що при відчуженні заставлених товарів заставодавець зобов'я-заний замінити їх іншими товарами такої самої або більшої вартості. Зменшення вартості замінених товарів допускається тільки у випадках, коли це здійснено за домовленістю сторін щодо погашення частки початкової заборгованості. Підкрес-лимо, що серед обов'язкових умов договору про заставу товарів в обороті або у переробці ст. 41 цього закону передба-чає необхідність визначення у договорі виду товару, інших його родових ознак, а також видів товарів, якими може бути замінений предмет застави.

Виходячи з цього, можна зробити такий висновок про предмет застави. По-перше, слід визначити загальну вартість предмета застави, яка може бути зменшена лише при змен-шенні основного зобов'язання. По-друге, заставодавцеві на-дано право в межах цієї загальної вартості змінювати нату-ральну форму застави, оскільки йдеться про заставу речей, визначених родовими ознаками, наприклад, коли договір кредиту забезпечується заставою в одну тонну цукру. Отже, не має значення, де вироблений цей цукор -- у Полтавській чи Вінницькій області. Однак виникає питання, чи можна у випадку, якщо предметом застави товару в обороті є коксова-не вугілля замінити його на буре, зберігаючи загальну вартість предмета? Іншими словами, в договорі варто також визначи-ти межі зміни складу і натуральної форми предмета застави.

Склад предмета договору застави в обороті і можливість його заміни на інші види товарів при укладенні договору мають бути застережені дуже детально. Така сама вимога стосується і договору застави в переробці, але тут слід мати на увазі, що в процесі переробки товару його кількісні та якісні характеристики змінюються. Цю особливість слід врахову-вати в договорі.

Отже, розглядаючи заставу товарів в обороті або перероб-ці, неможливо не звернути увагу на динамічність предмета за-стави, тобто необхідність врахування того, що сам по собі предмет застави перебуває не у статичному положенні, а у постійній зміні. Саме така динамічність предмета застави товарів в обороті чи переробці дає можливість спростувати висловлену в літературі думку, що цей вид застави харак-теризується тим, що при його використанні не додержується "таке важливе положення заставного права, як те, що застава зберігає силу при переході права власності від заставодавця до другої особи. Однак справа тут у тому, що при заставі товарів в обороті чи переробці застава зберігає свою силу і для нового власника, але йдеться не про власника окремої одиниці товару, а власника предмета застави в цілому.

Як правило, основним критерієм розподілу застави на самостійні види є володіння предметом застави. Якщо таким володільцем є заставодержатель, то така застава називається закладом.

Відповідно до ст. 44 Закону України "Про заставу" під за-кладом розуміють заставу рухомого майна, при якій майно, що становить предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя. Це визначення звертає на себе увагу тим, що обмежує предмет закладу тільки рухомим майном. Аналізуючи заклад, можна виділити дві його основні особливості. Перша з них полягає в тому, що при закладі відбувається передача предмета застави у володіння заставо-держателя. Однак передача предмета застави у володіння не завжди означає його буквальну передачу заставодержателю. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 44 згаданого закону за угодою між заставодержателем і заставодавцем предмет застави може бути залишений у заставодавця під замком та печаткою заста-водержателя (тверда застава). Отже індивідуально-визначена річ може бути залишена у заставодавця з накладенням знаків, які засвідчують заставу. Таким чином, по тому, де перебуває предмет застави виділяють звичайний заклад і твердий за-клад. Твердий заклад характеризується тим, що предмет за-стави залишається у заставодавця, однак встановлюються спеціальні позначення, що свідчать про те, що предмет за-ставлений. Відмінності між цими двома видами закладу поля-гають у тому, що до твердого закладу застосовуються всі правила звичайного закладу, якщо це не суперечить суті відносин заставодержателя із заставодавцем при такій заставі.

За змістом розділу V "Застава майнових прав" Закону України "Про заставу" предметом застави можуть бути тільки майнові права. Відповідно до ст. 49 цього закону заставода-вець може укласти договір застави як належних йому на мо-мент укладення договору прав вимоги за зобов'язаннями, у яких він виступає кредитором, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. При цьому слід мати на увазі положення ст. 4 названого закону про те, що предметом за-стави не можуть бути вимоги особистого характеру, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом. Необхідно взяти до уваги також, що майнові права можуть мати стро-ковий характер. При заставі прав, якщо інше не передбачено договором, на основі ст. 50 Закону України "Про заставу" заставодавець зобов'язаний; виконати дії, необхідні для забезпечення дій-сності .заставленого права; не поступатися заставленим пра-вом; не виконувати дій, що можуть призвести до припинення заставленого права або зменшення його вартості; захищати заставлене право від третіх осіб; надавати заставодержателеві відомості про зміни в заставленому праві, про його порушен-ня третіми особами та про домагання третіх осіб на це право. Якщо заставодавець не виконує цих вимог, заставодержатель має право вимагати у судовому порядку переведення застав-леного права на себе. Крім того, заставодержатель може всту-пати у справу як третя особа в судовому спорі, в якому розг-лядається позов про заставлене право, а також самостійно вживати всіх заходів, необхідних для захисту заставленого права проти порушень з боку третіх осіб.

Своєрідним видом застави прав є застава цінних паперів. На основі ст. 53 Закону України "Про заставу" застава вексе-ля чи іншого цінного папера, що передаються індосаментом, здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного папера. Застава цінного папера, який не може бути переданий шляхом індосаменту, здійсню-ється за угодою заставодержателя та особи, на ім'я якої було видано цінний папір. Зазначимо, що якщо законом чи дого-вором не передбачено інше, купонні листки на виплату відсотків дивідендів та інші доходи від зазначеного в цінному папері права є предметом договору застави, якщо вони пере-дані кредиторові заставного зобов'язання (ст. 54 Закону України "Про заставу").

Банки - одна з центральних ланок системи ринкових структур. Розвиток їхньої діяльності - необхідна умова реального створення ринкового механізму. Процес економічних перетворень почався з реформування банківської системи. Тривалий час банки були однією з «несущих конструкцій» адміністративно-командної системи управління економікою. Вступ у ринок значною мірою пов'язаний з реалізацією потенціалу кредитно-грошових відносин, тому однією з обов'язкових умов формування ринку є корінна перебудова грошового обігу і кредиту.

Комерційні банки - основна ланка кредитно-грошової системи країни, до которої входять кредитні установи, які здійснюють різноманітні банківські операції для своїх клієнтів на засадах комерційного розрахунку. Для цього вони використовують не тільки свій власний, але і залучений фінансовий капітал, у вигляді внесків, депозитів, міжбанківських кредитів і інших джерел. Причому притягнуті кошти, як правило, значно перевищують обсяг власного капіталу.

Банк - це організація, створена для залучення коштів і розміщення їх від свого імені на умовах зворотності, платності і терміновості.

Основне призначення банку - посередництво в переміщенні коштів від кредиторів до позичальників і від продавців до покупців.

Розглянемо ті зобов'язальні відносини банків, які регулюються цивільним правом.

1. Договір розрахунково-касового обслуговування.

Клієнти вправі самостійно вибирати банк для свого кредитно-розрахункового і касового обслуговування, вони можуть обслуговуватися по усіх видах банківських операцій в одному чи декількох банках. Для розрахункового обслуговування між банком і підприємством повинен бути укладений договір банківського рахунку. За цим договором банк зобов'язується відкрити клієнту розрахунковий рахунок, на который буде нараховувати кошти, які надїодять клієнту і з якого за дорученням клієнта будуть списуватися зазначені ним суми. Банк не вправі при цьому розпоряджатися коштами клієнта за своїм розсудом, він працює за дорученнями клієнта і відповідно до законодавства.

Для відкриття розрахункового рахунку треба написати в банк заяву і представити документи, що підтверджують законність створення підприємства і його реєстрацію в податковій інспекції і позабюджетних фондах (пенсійному, зайнятості і т.п.). Треба представити також зразки підписів всіх осіб, яким надане право першого і другого підпису по рахунку, а також зразок відбитка печатки. Звичайно це керівник (заступник керівника) і головний бухгалтер (заступник бухгалтера) підприємства. Якщо головного бухгалтера в штаті не передбачено, досить одного підпису керівника.

Рахунок підприємства може бути закритий за рішенням його власника чи власників, рішенням податкових органів, суду чи арбітражу. Відсутність операцій по рахунку не спричиняє його закриття.

Крім розрахункового рахунка, підприємство може відкрити в банку поточний і депозитний рахунки. Поточний звичайно відкривається для філій чи інших відособлених підрозділів підприємства. Він дозволяє проводити лише обмежене коло розрахункових операцій, пов'язаних звичайно з оплатою праці й адміністративно-господарськими витратами. Депозитні ж рахунки відкриваються тоді, коли у підприємства з'явилися вільні гроші і воно хоче на якийсь період віддати їх банку під договірний відсоток. Банк може використовувати, кошти, які маються на рахунках підприємства як кредитні ресурси, але зобов'язаний гарантувати їх наявність при пред'явленні підприємством вимог до рахунка.

Основним платіжним документом при розрахунку підприємств один з одним, є платіжне доручення підприємства-платника банку.

У ньому указуються всі банківські реквізити платника й одержувача коштів. В даний час це:

1. найменування підприємства в банку.

2. ідентифікаційний номер платника податків - ІНП.

3. номер розрахункового рахунка підприємства в банку.

4. найменування банку.

5. його місце розташування.

6. його кореспондентський рахунок.

7. його БІК - банківський ідентифікаційний код

Платіжне доручення підписується першим і другим підписом, якщо не передбачений тільки перший підпис. Помарки і підчищення в платіжних документах не допускаються.

Платіжне доручення дійсне протягом 10 днів з дня його виписки.

Прийняте від клієнта в операційний час, воно проводиться банком по балансу в цей же день. Банк-платник передає платіжне доручення в РКЦ того відділення ЦБ, яке обслуговує дану місцевість. Відтіля воно йде в РКЦ ЦБ місцевості, де знаходиться банк-одержувач, і передається йому. А банк, на підставі отриманого доручення, зараховує кошти на рахунок підприємства - одержувача платежу.

Відповідно до договору між постачальником і покупцем розрахунок можливий і платіжними вимогами-дорученнями. Тут підприємство спочатку відвантажує продукцію (виконує роботи, надає послуги), а потім через свій банк виставляє вимогу його оплати. Якщо покупець згодний з вимогою, він його акцептує, тобто погоджується на оплату. Якщо не погоджується, то повертає вимогу з указівкою причини незгоди. І хоча за необґрунтоване відмовлення від акцепту платник несе матеріальну відповідальність перед постачальником, на практиці це ще треба довести. Як бачимо, якщо немає чи грошей ні бажання платити, завжди можна відмовитися. Тому дана форма розрахунків, особливо останнім часом, використовується усе менше.

Частіше зустрічається така форма розрахунку як акредитив. Це, по суті, грошове зобов'язання банку, видаване ним з доручення клієнта і яке гарантує оплату відразу при виконанні умов акредитива (наприклад, відвантаження товару чи представлення акта про виконання робіт чи надання послуг). Акредитиви теж бувають різні (безвідкличні і відкличні, депоновані і гарантовані), однак у цілому вони сприймаються як більш надійна форма безготівкових розрахунків.

У безготівкових розрахунках можуть застосовуватися також рахункові чеки. При розрахунках чеками власник рахунка (чекодавець) дає нічим не обумовлене письмове доручення своєму банку про перерахування зазначеної в чеку суми з його рахунка на рахунок одержувача коштів (чекоутримувача). Рахунковий чек вручається продавцю для пред'явлення його в банк покупця для оплати в будь-який час. Це, по суті, є іменна пачка грошей, що, як і будь-які гроші, може бути підроблена. Тому застосовується, як правило, серед добре знаючих один одного партнерів.

При бажанні підприємства можуть розраховуватися один з одним шляхом заліку взаємних вимог при обміні, наприклад товарами однакової чи різної вартості. При цьому взаємні вимоги і зобов'язання погашаються, а платіж провадиться лише на різницю в ціні.

Оскільки кредитор вправі уступити свої вимоги іншій особі (наприклад, банку), то на договірних засадах підприємство і банк можуть здійснювати торгово-комісійні (факторингові) операції. При постачанні товару підприємство цілком може довірити банку за плату одержати належну суму з платника, що не бажає з якихось причин платити.

Установи банків можуть також проводити лізингові операції, тобто операції по покупці банками на прохання підприємств різних машин, устаткування, транспортних засобів й інших видів основних фондів і передачі їх в оренду цим підприємствам на визначений період за плату, яка включає в себе амортизацію і кредитну ставку. Після закінчення лізингової угоди підприємство може викупити предмет лізингу по залишковій вартості.

Згодом будуть розвиватися й інші форми розрахунків. Так, уже сьогодні ми бачимо швидке поширення розрахунків по кредитних картках.

Поняття, зміст і сторони договору банківського вкладу і банківського рахунка За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), яка прийняла, грошову суму (внесок) надійшла від іншої сторони (вкладника) чи для неї, зобов'язується повернути суму внеску і виплатити відсотки на неї на умовах і в порядку, передбачених договором. Законодавством передбачаються спеціальні вимоги, пропоновані до суб'єктів договору банківського вкладу. Право на залучення коштів у внески мають тільки ті банки й інші кредитні установи, яким таке право надане відповідним дозволом (ліцензією), виданим НБУ. При цьому необхідно враховувати, що навіть при наявності ліцензії не кожен банк має право на залучення коштів у внески. У ліцензії повинно бути чітко визначене таке повноваження банку (особливий вид ліцензії). За договором банківського рахунку банк зобов'язується приймати і зараховувати кошти, які поступають на рахунок, відкритий клієнту (власнику рахунка), виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунку і проведення інших операцій по рахунку. Сторонами договору банківського рахунку в якості клієнтів можуть виступати громадяни і юридичні особи, а як сторона, яка надає послуги клієнту по здійсненню розрахункового обслуговування, може виступати банк чи інша кредитна організація, що діє на підставі виданої ліцензії. Договір банківського рахунку є консенсуальним, двостороннім і, як правило відтаворювальним ("возмезднім").

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11