Суб'єктивна сторона злочину

2.2. Вина у формі необережності

Другою формою вини є необережність. Порівняно з умисними злочинами необережні, виходячи з особи злочинця, вважаються менш небезпечними, але за своїми суспільно небезпечними наслідками не тільки не поступаються нічим умисним злочинам, а й можуть перевищувати їх: достатньо пригадати Чорнобильську трагедію, загибель шахтарів на шахтах Донбасу, катастрофу з літаком на аеродромі під Львовом.

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість (luxuria) і злочинну недбалість (negligentia). Згідно з частиною 2 статті 25 КК України необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення. Згідно із частиною 3 статті 25 КК України необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити. Необережні злочини сконструйовані як злочини з матеріальним складом, але деякі склади формальних злочинів, передбачені в КК України, можуть вчинятися як умисно, так і через необережність: порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів [9, 320], розголошення державної таємниці, й отже, форму вини тут треба встановлювати відносно конкретного діяння.

При злочинній самовпевненості інтелектуальний момент цього виду необережності полягає в тому, що особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Цим інтелектуальний момент злочинної самовпевненості споріднюється з другою ознакою інтелектуального моменту прямого і непрямого умислів. Але характер передбачення в них різний. При злочинній самовпевненості йдеться про передбачення тільки можливості настання наслідків. У контексті наведеного формулювання Закону це означає, що на відміну від умислу, де передбачення наслідків має конкретний характер, при злочинній самовпевненості це передбачення має абстрактний характер. Скажімо, водій автомобіля, виїжджаючи у забороненому місці на зустрічну смугу руху, розуміє, що він може зіткнутися з транспортним засобом, що рухається назустріч, і заподіяти фізичну шкоду комусь із підлеглих. Однак, не бачачи на цій смузі зустрічного транспорту, вважає, що з ним цього не станеться.

Вольовий момент злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа розраховує на відвернення наслідків, тобто, базуючись на конкретних реальних обставинах, вважає, що вона зможе попередити їх настання. Таке попередження може вбачатися в об'єктивних (в момент виїзду на зустрічну смугу руху транспортних засобів там не було) або суб'єктивних (високий досвід водія) чинниках. Отже, особа самовпевнено вважає, що критичної ситуації для настання суспільно небезпечних наслідків не виникне, а якщо вона виникне, то наслідки будуть відвернені.

Але таке сподівання виявляється легковажним, бо внаслідок вчиненого діяння настають суспільно небезпечні наслідки, відвернути які особа з різних причин виявилася нездатною. В цьому й полягає злочинність її самовпевненості.

Якщо порівняти вольовий момент злочинної самовпевненості з вольовим моментом непрямого умислу, то в першому випадку йдеться про конкретні розрахунки, які, на думку особи, відвернуть наслідки, а в другому - особа свідомо припускає настання наслідків, не плануючи і не здійснюючи зусиль щодо їх відвернення, або безпідставно сподіваючись, що вони не настануть [10, 54].

При злочинній недбалості інтелектуальний момент докорінно відрізняється від ознак інтелектуального моменту обох видів умислу й злочинної самовпевненості. При злочинній недбалості особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, ні як неминучих, ні як реально або навіть як абстрактно можливих. Тобто особа не усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння. Непередбачення суспільно небезпечних наслідків являє собою особливу форму психічного ставлення до них. Це свідчить про зневажливе ставлення особи до вимог Закону, приписів інших нормативних актів, правил співіснування, інтересів інших осіб. Здебільшого особа «розпустила» себе, звикнувши до певних «дрібних» порушень вказаних вимог, не аналізуючи своїх дій і можливих наслідків, діє без необхідної обачливості й обережності. Саме це й призводить у багатьох випадках до того, що можливість настання суспільно небезпечних наслідків не охоплюється свідомістю особи.

Щодо вольового моменту злочинної недбалості, то в ньому вирізняється два критерії. Вони полягають в тому, що особа повинна була (об'єктивний критерій) і могла (суб'єктивний критерій) передбачити настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, а отже, не вчиняти його. Наявність обох критеріїв необхідна.

Об'єктивний критерій має, як правило, нормативний характер або характер вимог обачливої й сумлінної (bonae fidei) поведінки в побуті. Саме дотримання вказаних вимог дало б можливість виключити поведінку, яка призвела до суспільно небезпечних наслідків. Відсутність обов'язку виконувати певні вимоги виключає кримінальну відповідальність.

Суб'єктивний критерій означає, що людина, щодо якої вирішується питання про кримінальну відповідальність, у конкретній ситуації із врахуванням її фахової підготовки, розумових і фізичних можливостей та інших обставин, що склалися на відповідний момент, мала можливість передбачити наслідки своєї дії чи бездіяльності.

Здебільшого за наявності об'єктивного критерію є й суб'єктивний критерій злочинної недбалості. Але можливі випадки, коли особа (через хворобу, перенавантаження) не могла передбачити суспільно небезпечні наслідки від своєї дії чи бездіяльності [11, 117].

Відсутність суб'єктивного критерію виключає кримінальну відповідальність, бо в діянні відсутня ознака вини. Інше рішення питання було б порушенням принципу суб'єктивного ставлення за вину.

Ситуація, за якої суспільно небезпечні наслідки знаходяться у причинному зв'язку з діянням особи, але вказана особа не повинна була і (або) не могла їх передбачити, зветься випадком (casus). Наявність казусу означає відсутність вини, а отже, й кримінальної відповідальності.

2.3. Змішана (подвійна) форма вини

Кримінальне право знає дві форми вини: умисел і необережність. Отже, можемо сказати, що злочини можуть бути вчинені умисно (крадіжка), через необережність (службова недбалість), або як умисно, так і через необережність (вбивство).

Водночас ряд злочинів з матеріальним складом сконструйовано таким чином, що окремі ознаки об'єктивної сторони складу злочину характеризуються різними формами вини. Таке сполучення в одному і тому ж складі злочину різних форм вини (умислу і необережності) в теорії кримінального права зветься змішаною (подвійною, складною) формою вини (culpa dolo exorta). Отже, йдеться не про якусь форму вини, якої законодавство не знає, а про сполучення існуючих форм, бо умисел і необережність поміж собою не змішуються, а існують самостійно, хоча і в одному злочині, характеризуючи ставлення винного до різних ознак об'єктивної сторони складу злочину: діянню і наслідку (або наслідкам).

Є два різновиди змішаної форми вини. У першому різновиді сутність змішаної вини полягає в тому, що у суб'єкта злочину наявне різне психічне ставлення винного до вчиненого ним суспільно небезпечного діяння і до його наслідків. Така ситуація може спостерігатись у злочинах, пов'язаних із порушенням певних спеціальних правил (охорони надр), що тягне за собою певні шкідливі наслідки або створює реальну загрозу завдання їх.

У таких злочинах психічне ставлення до діяння, яке не вважається злочином без настання наслідків, може бути як умисним, так і необережним, що ж до наслідків - тільки необережним.

За наявності умислу до порушення правил (діяння) і необережності до завданої шкоди мова має йти про змішану форму вини. За наявності необережності і до діяння і до наслідків - змішана форма вини відсутня.

У цілому за такого різновиду змішаної форми вини злочин вважається необережним [12, 125].

У другому різновиді змішаної форми вини йдеться про різне психічне ставлення до двох різнорідних і неоднакових за тяжкістю наслідків, які є результатом одного суспільно небезпечного діяння.

Психічне ставлення особи до діяння у злочинах цієї групи є тільки умисним, умислом характеризується й ставлення до першого, менш тяжкого наслідку. Ставлення до другого, більш тяжкого наслідку характеризується необережною виною. В цілому злочин розглядається як умисний.

Скажімо, у злочині - проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров'я, безплідність або смерть потерпілої [13, 134], діяння характеризується умисною формою вини, до першого наслідку - позбавлення вагітності - винна особа відноситься умисно, до настання тривалого розладу здоров'я, безплідності або смерті потерпілої - необережно. У злочині - умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, саме діяння й перший наслідок - тяжке тілесне ушкодження - характеризуються умисною формою вини, а ставлення злочинця до смерті потерпілого характеризується необережністю. Аналогічна ситуація при умисному знищенні або пошкодженні майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки та в інших аналогічних конструкціях.

Точне встановлення змішаної форми вини дає можливість для розмежування суміжних складів злочину, правильної кваліфікації вчиненого діяння, індивідуалізації покарання, своєчасного розгляду питання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, заміни невідбутої частини покарання більш м'яким.

Скажімо, наявність умислу на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження й необережності щодо смерті, що настала внаслідок цього, дає підстави кваліфікувати діяння за частиною 2 статті 121 КК України.

Якщо ж внаслідок тяжкої шкоди здоров'ю, завданої умисно, настала смерть потерпілого, яка також охоплювалася умислом винного, діяння характеризується єдиною формою вини й кваліфікується як умисне вбивство. І навпаки, якщо не встановлено спричинення умислу на спричинення тяжкої шкоди здоров'ю, яка потягла за собою смерть потерпілого, змішана вина відсутня. Мова може йти лише про вбивство через необережність.

РОЗДІЛ 3. Вина та її форми у кримінальному праві Франції та США

3.1. Франція

У кримінальному праві зарубіжних держав, як правило, виділяється декілька самостійних форм вини. При цьому у більшості випадків загальне нормативне визначення поняття вини відсутнє. Подібна ситуація спостерігається і у кримінальному праві Франції, де відсутнє загальне нормативне визначення поняття вини, а названо декілька окремих її форм. У зв'язку з цим постають питання:

1) який зміст вкладається в поняття вини за кримінальним правом Франції;

2) які форми вини виділяються в кримінальному праві Франції;

3) який конкретний зміст має кожна форма вини.

Зазначені питання у теорії кримінального права досліджували такі вчені, як І. Козочкін, П. Конт, Н. Крилова, Н. Кузнєцова, Г. Левасер, П. Местр дю Шамбон, М.-Л. Раса, А. Шаван, С. Яценко.

Чинний КК Франції не містить загального визначення поняття вини. У спеціальній юридичній літературі можна зустріти різні визначення вини і винуватості. Так, П. Конт та П. Местр дю Шамбон зазначають, що винуватість у широкому розумінні являє собою рівнодіючу всіх елементів злочинного діяння. М.-Л. Раса визначає вину як певний психологічний фактор злочинного діяння. У цілому ж, в доктринальних джерелах з кримінального права Франції конструкція вини будується на підставі поняття загальної (або мінімальної) вини, що характеризує будь-яке злочинне діяння.

Загальна вина - це психологічний «мінімум», без якого не може бути злочинного діяння. Вона передбачає наявність свідомості та волі при вчиненні певного акту поведінки. У спеціальній Постанові Касаційного суду Франції від 13 грудня 1956 року містилось положення про те, що «будь-яке злочинне діяння, навіть необережне, передбачає, що його виконавець діяв з свідомістю та волею» [14, 138].

З приводу форм вини у французькій кримінально-правовій доктрині склалось декілька напрямів та концепцій. В результаті такої різноманітності виникла певна неоднозначність у термінології. Узагальнюючи погляди французьких криміналістів, можна виділити наступні форми вини:

а) умисна вина або злочинний умисел;

б) неумисна вина або необережна вина;

в) презюмуюча вина або вина при порушеннях.

Крім цих основних форм, часто як самостійні французькі вчені-криміналісти виділяють так звані проміжні форми: невизначений умисел та евентуальний умисел.

Умисна форма вини. У цілому зазначена форма визначається як форма вини, за якої особа не лише усвідомлює незаконний характер своєї поведінки (загальна вина), а й бажає здійснити таку поведінку та досягнути шкідливих наслідків.

Найбільш повне визначення умисної форми вини наводиться у працях П. Конта та П. Местр дю Шамбона, на думку яких вона має місце тоді, коли виконавець у момент вчинення злочинного діяння діє добровільно, усвідомлює той факт, що його поведінка з необхідністю потягне незаконний результат, який описаний у кримінально-правовій нормі, і намагається досягти цього результату. При цьому автори піддають критиці позиції тих вчених-криміналістів, які визначають умисел через бажання досягти шкідливих наслідків. Вони вважають, що точніше говорити не про бажання, а про вольове намагання їх заподіяти. На підтвердження своєї думки автори наводять наступний приклад. Особа, бажаючи відвернути від себе підозри у вчиненні злочину, несправедливо звинувачує у його вчиненні іншу людину, знаючи при цьому, що остання не вчинила даного злочину, і тим самим здійснює неправдивий донос. У наведеному випадку, на думку авторів, особа, яка здійснила донос, можливо, і не бажає заподіяти шкоду іншій особі, у будь-якому разі прямо у цьому не зацікавлена, оскільки для неї головне не звинуватити конкретну особу у вчиненні злочину, а самій уникнути кримінальної відповідальності. Однак вона розуміючи, що її неправдиві заяви з необхідністю потягнуть за собою заподіяння шкоди невинуватій особі, все ж вчинює саме таким чином. Отже, підсумовують вчені, є всі підстави стверджувати, що така особа діяла умисно, оскільки, незважаючи на відсутність «активного» бажання, вона спрямовувала свою волю на досягнення забороненого в кримінально-правовій нормі результату.

За чинним КК Франції, злочини - це лише умисні діяння. Проступки можуть бути як умисними, так і необережними. При характеристиці умисних злочинів законодавець вживає терміни: «добровільно», «умисно» або вказує на певну мету вчинення правопорушення.

У теорії кримінального права Франції йдеться про різні «ступені» умисної вини, зокрема про передумисність і спеціальний умисел.

КК Франції визначає передумисність як такий умисел, що сформувався до вчинення злочину або проступку [15, 132-72]. Таким чином, злочинне діяння є не лише умисним, а умисел у даному випадку формується протягом певного періоду. Передумисність є конструктивною ознакою вбивства, кваліфікуючою ознакою застосування тортур, вчинення насильницьких дій, що потягли за собою заподіяння смерті з необережності.

В окремих випадках у диспозиції кримінально-правової норми вказується на вчинення злочинного діяння з певною метою. При цьому мета є обов'язковою ознакою діяння і підлягає доказуванню, її відсутність або взагалі виключає злочинність діяння, або виключає кримінальну відповідальність за злочин, передбачений конкретною кримінально-правовою нормою. Умисел, який поєднується з певною метою у кримінально-правовій літературі Франції, дістав назву спеціальний умисел.

Прикладом спеціального умислу є передбачена статтею 227-12 КК Франції відповідальність за схиляння батьків до відмови від своєї дитини, що вчинено з корисливою метою або визначеним у диспозиції способом. Французький законодавець вказує на спеціальну мету і в інших випадках. Наприклад, у статті 322-14 КК Франції встановлена кримінальна відповідальність за неправдиве повідомлення про стихійне лихо, здійснене з метою викликати непотрібне втручання рятувальників.

При необережній формі вини поведінка виконавця є свідомою і вольовою, але він не намагається досягти шкідливого результату.

Часто необережна форма вини визначається французькими криміналістами як певна протилежність умисній формі вини. Так, наприклад, П. Конт та П. Местр дю Шамбон зазначають, що «якщо умисел - це спрямованість волі, необережність - це воля не спрямована; якщо умисел - це воля, спрямована на незаконний результат, який виконавець усвідомлює, то необережність - це непередбачення результату, коли виконавець не обмірковує ризик його неочікуваного настання. Відповідно необережність полягає в ослабленні уважності; реалізуючи безперервно матеріальний елемент злочинного діяння, виконавець, як правило, вчинює так, як не вчинила б обачна людина».

Зазначені автори також відмічають, що необережність, як і умисел, сама по собі не є злочинною. Необережність, як форма вини, існує лише у зв'язку з шкідливим наслідком, що настав. Однак при умислі спрямованість волі на результат вже свідчить про злочинність наміру. У випадку необережності принципове значення має фактичне настання результату і причинний зв'язок між поведінкою і наслідками [16, 140].

Аналізуючи необережну форму вини, М.-Л. Раса відмічає, що вона визначається законодавцем з максимальними уточненнями. Дійсно, в КК Франції існує, наприклад, норма про кримінальну відповідальність за необережне вбивство, в якій вичерпно наведені різні варіанти поведінки винуватої особи, що діє «помилково, необачно, неуважно, недбало або не дотримуючись будь-якого обов'язку з безпеки чи обережності, що покладається Законом або регламентами» (абзац 1 статті 221-6 КК Франції).

Аналіз злочинних діянь, що передбачають необережну форму вини, дає підстави зробити висновок, що кримінальна відповідальність настає лише тоді, коли злочинне діяння, вчинене з необережності, потягло за собою тяжкі наслідки (смерть, тілесні ушкодження), або коли злочинне діяння вчинено спеціальним суб'єктом, на якого покладено обов'язок бути «особливо уважним», наприклад, особою, що охороняє таємницю національної оборони. Необережні злочинні діяння незалежно від шкоди, яку вони заподіяли, є, відповідно до КК Франції, проступками.

У спеціальній літературі з кримінального права Франції виділяється також третя форма вини - презюмуюча або вина при порушеннях.

Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу Франції будь-яке поліцейське порушення, навіть вчинене у стані рецидиву, може стати предметом спрощеного провадження [17, 524]. Прокуратура, обираючи процедуру спрощеного провадження, передає судді поліцейського трибуналу кримінальне досьє. Суддя приймає рішення у справі без судового розгляду шляхом винесення кримінального наказу, в якому зазначається про виправдання або засудження з призначенням штрафу.

Страницы: 1, 2, 3, 4