Судова реформа в Росії та Білорусії

б) зміна статусу суддів;

У розвиток «Концепції судової реформи» 5 грудня 1991 року були внесені виправлення в Кримінальний кодекс РРФСР, прийняті Закони «Про введення судового контролю за законністю й обґрунтованістю взяття осіб під варту й продовження строків утримання під вартою» від 23 травня 1992 року і «Про статус суддів у Російській Федерації».

Закон «Про статус суддів у РФ» проголосив самостійність судової влади, її незалежність від законодавчої й виконавчої влади. Наділення суддів довічними повноваженнями, їхня незмінюваність (зміна суду або посади можлива тільки за згодою самого судді), особиста незалежність (допитати, заарештувати, обшукати суддю стало можливим тільки за згодою відповідного органа суддівського самоврядування - з'їзду й ради суддів, вищої кваліфікаційної колегії суддів), не підзвітність суддів нікому й підпорядкування їх тільки закону, обмежений перелік підстав і складний порядок позбавлення суддів повноважень, заборона суддям займатися політикою, високе грошове утримання і матеріально-побутові гарантії - все це дозволяло сподіватися на вихід судової системи із глибокої кризи, у якій вона виявилася до 1992 року.

Створені відповідно до закону органи суддівського самоврядування дозволяли давати відсіч не тільки поборникам «телефонного права», але й будь-якому тиску на суддів, брати участь у законотворчому процесі, підвищити соціальний престиж професії. Здавалося, що досягнутий певний перелом, що дозволяв реалізувати ідеї Концепції. Однак багато суддів сприйняли незалежність суду, як повну безвідповідальність і безкарність особисто для себе [7, 98].

Наслідки не стали на себе чекати. Залицяння при розгляді справ у судах стало традиційним. Цивільні справи порошаться в судах роками, обвинувачувані по кримінальних справах перебувають під вартою поза розумними строками. Якщо строк тримання під вартою на час попереднього слідства надмірно тривалий, але все-таки обмежений, то після закінчення попереднього слідства арештований може чекати суду як завгодно довго. Цим пояснюється, що лише третина арештованих значиться за слідчими, а інші - за судами.

У Москві міжмуніципальні суди не розглядають у встановлений термін майже 50 % кримінальних справ, а окремі суди - 80 %. В Астрахані, у Ленінському районному суді, одна кримінальна справа розглядалася 2,5 роки. Були задіяні четверо суддів, але жоден не вирішив справу в строк. Через неявку свідків і потерпілих вона відкладалася 15 разів. Весь цей час обвинувачуваний перебував у в'язниці. Нарешті був винесений обвинувальний вирок, хоча ніхто з осіб, викликаних у суд, так і не з'явився.

Будь-яку реформу можна задушити нестачею грошей. Виділюваних судам з федерального бюджету засобів не вистачає на освітлення й опалення приміщень, розсилання повісток з повідомленням про вручення, а часом - і на зарплату службовцям. Суди виживають, одержуючи подачки з місцевих бюджетів, що суперечить Конституції й впливає на позицію судів при розгляді позовів до місцевих органів влади. Закон «Про судову систему в Російській Федерації» оголосив про перехід від залишкового принципу фінансування до нормативного: суди повинні одержувати стільки грошей, скільки необхідно для роботи, виходячи з кількості розглянутих ними справ. Однак ця вимога в бюджеті на певні роки так і не була не реалізована.

Серйозну заклопотаність викликають матеріально-технічне забезпечення судів і їхня неукомплектованість кадрами. При цьому кількість справ, що вирішуються, і потік виконавчих документів продовжують збільшуватися. На одного суддю районного (міського) суду в 1994 році доводилося на місяць у середньому понад 7 кримінальні справи, більше 15 цивільних справ і 17 адміністративних. Сюди варто додати рутинну роботу, що звичайно віднімає масу часу, - підготовка справи до слухання, контроль за виконанням. Багато суддів через перевантаження йдуть із посади. З тих пір ситуація тільки погіршилася [8, 73].

Потрібно не тільки збільшити число суддів (у Росії один суддя доводиться на 10-12 тисяч чоловік) і їхніх помічників, але й спростити процедуру розгляду справ і винесення рішень, активніше практикувати заочні рішення, використовувати науково-технічні досягнення. Треба забезпечити суди приміщеннями. Багато районних судів туляться в будинках, які нерідко перебувають в аварійному стані.

Через те, що гостро не вистачає приміщень, цивільні справи нерідко слухаються в кабінеті судді, отчого губиться ефект правосуддя, порушується принцип гласності. Допитані судом і ще не допитані свідки можуть перебувати разом у коридорі й спілкуватися, що неприпустимо. Відповідно до Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) сторони вправі знайомитися з матеріалами, знімати копії, робити виписки. Але на практиці в наших судах вони далеко не завжди мають таку можливість. Їм просто ніде цим займатися (хіба що в кабінеті судді, якому в такому випадку прийдеться призупинити роботу із чергової справи).

Корінне поліпшення матеріально-технічного забезпечення судів вимагає бюджетних асигнувань. У суспільстві зріє розуміння того, що, незважаючи на бюджетну кризу, ці засоби необхідно вишукати за всяку ціну, тому що без створення умов, які відповідали б важливості й значимості діяльності суддів і судового апарата, не вдасться домогтися поваги до суду, кваліфікованого здійснення правосуддя, ефективності судочинства й реального виконання судових рішень [9, 116].

Тільки для суддів КС передбачені вікові обмеження (70 років), які експерти пропонують поширити на всіх суддів, інакше неможливо замінити суддю, що у силу похилого віку не справляється з обсягом покладеної на нього роботи. Судді зазнають більших труднощів в умовах кардинально мінливого законодавства. Їм складно пристосуватися до нововведень, абстрагуватися від установок командної системи й соціалістичних штампів мислення. Тому для підвищення ефективності судової системи потрібно, на думку автора курсової роботи, обновити суддівський корпус.

в) зміна процесуальних повноважень суддів;

Виправлення в Кримінально-процесуальний кодекс, які ввели судовий контроль над арештами, були прийняті після подолання запеклого опору прокуратури і депутатів. У первісному виді законопроект розвивав конституційні положення про встановлення судового порядку рішення питання про взяття під варту як запобіжного заходу. Прокурор не може бути об'єктивним при рішенні питання про позбавлення обвинувачуваного волі вже тому, що є представником обвинувальної влади. Як показує практика, обвинувачуваних до суду містять під варту не стільки для того, щоб ізолювати від суспільства небезпечних злочинців, скільки для тиску на обвинувачуваного, спроби будь-яким способом домогтися від нього визнання провини.

Саме тому в розвинених країнах ордер на арешт до судового розгляду видає суддя, а не прокурор. У Росії інакше, тому прихильникам судової реформи вдалося домогтися лише компромісу, відповідно до якого прокурор продовжує давати санкцію на взяття під варту й продовжувати строк тримання під вартою, а обвинувачуваний (його адвокат або законні представники) вправі оскаржити ці рішення судді, що повинен перевірити законність і обґрунтованість арешту (у Великобританії подібний закон був прийнятий в XVІІ столітті). При цьому представники прокуратури до останнього заперечували проти того, щоб суддя перевіряв також і обґрунтованість арешту. Вони прагнули звести справу до формальної перевірки законності. Розроблювачі законопроекту переконали депутатів відхилити відповідне виправлення [10, 125].

Яскравим прикладом чинності нового закону стала справа В. Мирзаянова, що опублікував у газеті «Московські новини» статтю про російську хімічну зброю. Слідчі органів державної безпеки вважали це розголошенням державної таємниці. Проти вченого була порушена кримінальна справа, із санкції заступника Генерального прокурора він був арештований і поміщений у слідчий ізолятор. Співкамерники розповіли йому про новий закон (побачень із адвокатом Мирзаянов був позбавлений) і пояснили, що скаргу судді краще передати через адміністрацію в'язниці. Розглянувши скаргу, суддя районного суду Москви звільнив Мирзаянова з-під варти. Згодом кримінальна справа була припинена.

Зі скаргами на незаконний або необґрунтований арешт звертається менше третини арештованих, судді звільняють з-під варти приблизно кожного п'ятого з них. Не можна сказати, що це мало, варто лише мати на увазі, що судді не часто вдадуться в питання обґрунтованості обвинувачення, більше того - нерідкі випадки, коли судді закривають ока на те, що слідчі не вчасно або зовсім не представляють доказів обґрунтованості обвинувачення. Причинами звільнення з-під варти є, як правило, стан здоров'я обвинувачуваного, наявність у нього утриманців. Дивуватися не доводиться, адже новий закон діє в старій системі.

Незважаючи на обмежений характер судового контролю, незабаром після прийняття закону засоби масової інформації заговорили про його негативні наслідки, судді обвинувачувалися в потуранні злочинцям, у тому, що вони випускають на волю «злодіїв у законі». Був організований «витік інформації» про те, що у МВС нібито існує список приблизно з 100 суддів, підозрюваних у зв'язках з організованою злочинністю, що звільняли небезпечних злочинців. Лише після офіційного виступу Голови Верховного Суду із МВС пішло спростування [11, 2].

Деякі співробітники прокуратури й міліції намагалися поставити під сумнів конституційні положення про судовий нагляд за попереднім слідством, називаючи їх помилковими й передчасними на даній стадії розвитку суспільства. Спеціальне дослідження показало, що лише в одиничних випадках особи, звільнені суддями, ховалися від слідства або впливали на свідків або потерпілих.

Через більш ніж як 6 років після прийняття Конституції РФ, незважаючи на закладене в ній положення про те, що арешт, взяття під варту й тримання під вартою допускаються тільки по судовому рішенню, санкцію на арешт як і раніше дає прокурор. Законодавці так і не внесли відповідні зміни в Кримінально-процесуальний кодекс.

Однією із цілей судової реформи було розширення повноважень судової влади за рахунок наділення судів функціями, які в Росії традиційно належали прокуратурі. Мова йде про право громадян оскаржити дії й рішення державних органів і чиновників. Союзний Закон «Про порядок оскарження в суді неправомірних дій органів державного керування, посадових осіб, що ущемляють права громадян», прийнятий наприкінці 1989 року, був обставлений такою кількістю обмежень, що відбивала інтереси державної й партійної бюрократії, які не задовольняли ні юристів, ні громадян. Практично застосовувати його було вкрай важко.

Російський Закон «Про оскарження в суді дій і рішень, що порушують права й свободи громадян» був прийнятий 27 квітня 1993 року. Відповідно до нього, на відміну від союзного закону, громадянин, чиї права порушені, міг звертатися безпосередньо в суд без попередньої подачі скарги «по команді» вищестоящої посадової особи. Кількість подібних позовів (про відмови в прописці, у дозволі на виїзд за рубіж, у забезпеченні різною інформацією) стабільно збільшувалася. Відразу ж, в 1993 році, їх було подано 8 тисяч, або в 4 рази більше, ніж двома роками раніше, а кількість задоволених позовів зросла з 67 до 75 % [12, 23].

г) суд присяжних;

Закон «Про внесення змін і доповнень у Закон РРФСР «Про судоустрій»», Кримінально-процесуальний кодекс РРФСР, Кримінальний кодекс РРФСР і Кодекс РРФСР про адміністративні правопорушення відродили в Росії суд присяжних - найважливішу гарантію захисту прав громадян і найдемократичнішу форму судочинства. У процесі дороблення закону був досягнутий компроміс: розгляд справ присяжними вводився лише для обласних (крайових) судів, до підсудності яких по першій інстанції відносяться справи про найбільш тяжкі злочини (вбивство, зґвалтування, розкрадання в особливо великих розмірах, злочини проти безпеки держави).

Відродження суду присяжних стало головною подією в реформі судової системи за 1992-1993 роки. Спочатку суд присяжних увели тільки в 9 регіонах (Московській, Рязанській, Саратовській, Іванівській, Уляновській і Ростовській областях, Ставропольському, Алтайському й Краснодарському краях), де попередньо була проведена більш підготовча робота.

Передбачалося, що передача права винесення вироку дванадцяти незалежним представникам народу приведе до появи змагальності процесу, послабить обвинувальний ухил, настільки характерний для радянської неоінквізиційної судової системи, і продемонструє громадськості, що правосуддя звільнилося від політичного впливу.

Відповідно до закону присяжним засідателем може стати будь-хто, хто досяг 25 років, несуджений, дієздатний громадянин з перерахованих регіонів Росії. Зі списків кандидатів у присяжні засідателі виключаються за їх заявою співробітники правоохоронних органів, судді, військовослужбовці, священнослужителі, керівники органів державної влади і їхні заступники, а також особи, що не володіють мовою судочинства, люди старше 70 років, інваліди або особи, що мають фізичні або психічні недоліки, що заважають їм зрозуміти, що відбувається в залі суду. Для всіх інших участь у процесах як присяжний засідатель протягом 10 календарних днів у році - цивільний обов'язок [13, 54].

Списки потенційних присяжних засідателів складає обласна (крайова) адміністрація. Після досить складної процедури відбору (на заключному етапі обвинувачення й захист вправі без вказівки причин відвести чотирьох кандидатів, що жадає від прокурора й адвоката знання основ психології) формується колегія присяжних засідателів із дванадцяти основних і двох запасних. Запасні присяжні протягом усього процесу беруть участь у розгляді справи й готові замінити основного присяжного, якщо той з якоїсь причини вибуває.

Властиво процесу передує важлива стадія попереднього слухання справи без участі присяжних засідателів, у ході якої суддя повинен визначити допустимість представлених прокурором доказів і виключити зі справи отримані з порушенням Закону. Різниця в цьому смислі між судом присяжних і загальним судом (за участю народних засідателів або суддею одноосібно) у тому, що в останньому докази, що підлягають виключенню зі справи (судді часто закривають очі на «малозначні» порушення закону), однаково доводять до відомості суддів і народних засідателів і психологічно не можуть не впливати на їхню свідомість. А присяжні нічого не знають про виключені докази.

Присяжні (і ніхто крім них) вирішують питання про винність. Навіть Касаційна палата Верховного Суду не вправі скасувати вердикт присяжних, якщо він винесений без порушення кримінально-процесуального закону. Народних засідателів (на відміну від присяжних) закон наділив всіма правами судді й зобов'язав разом з ним не тільки встановлювати факти, але й вирішувати питання права, у яких вони не орієнтуються. Коли ж народні засідателі, інтуїтивно почуваючи несправедливість, виражають незгоду з думкою судді (що буває вкрай рідко), у нього напоготові безпрограшний спосіб: він пропонує їм самим написати вирок, чого вони зробити не в змозі. Тому роль народних засідателів звелася до кивання головою в такт рішенню судді [14, 61].

Суддю, що фактично одноосібно вирішує справу, можна підкупити, залякати. У суді присяжних це безглуздо, оскільки результат справи залежить не від нього, а від дванадцяти народних представників, яких саме, заздалегідь невідомо, тому впливати на них значно складніше. Якщо все-таки така погроза існує, то Закон «Про судоустрій» ставить за обов'язок органам внутрішніх справ негайно за заявою присяжного засідателя або за власною ініціативою забезпечити безпеку присяжного й членів його родини, схоронність приналежного йому майна.

Немаловажно й те, що праця присяжних непогано оплачується: за час, проведений в суді, вони одержують половину зарплати судді або свій середній заробіток, якщо він вище, за рахунок засобів федерального бюджету.

Перший судовий процес за участю присяжних засідателів у пострадянській Росії відбувся в Саратові в грудні 1993 року і був досить показовим. Слідство звинувачувало братів Мартинових у навмисному вбивстві трьох чоловік, зробленому з корисливих спонукань і з особливою жорстокістю, а також у розбійному нападі, за що кримінальний закон передбачає покарання до 15 років позбавлення волі або страту. Але судовий розгляд виявив іншу картину: вбивство відбулося в ході обопільної бійки, причому Мартинови захищалися від потерпілих, які раніше були багаторазово засуджені за хуліганство. Обвинувачення в розбійному нападі відпали зовсім.

Одностайний вердикт присяжних - визнати Мартинових винними у вбивстві, зробленому при перевищенні меж необхідної оборони. Суддя призначив покарання: 1,5 років позбавлення волі першому й 1 рік - другому. Юристи, що стежили за процесом, зійшлися в думці: якби справа Мартинових слухалася в «звичайному» суді, висунуте слідством обвинувачення, швидше за все, одержало б підтвердження [15, 57].

Результати роботи судів присяжних в 9 регіонах Росії виявилися підбадьорюючими. Хоча процеси в середньому тривали близько 5 днів, що майже вдвічі більше середнього строку розгляду аналогічних справ у судах за участю народних засідателів, нові правила судочинства в значній мірі сприяли усуненню обвинувального ухилу й створенню дійсно змагального процесу. На початку 90-х років обласні (крайові) суди виправдували 0,5 % підсудних, а присяжні за 1994-1995 роки винесли близько 15 % виправдувальних вердиктів. По кожній четвертій справі присяжні визнавали підсудних винними в менш тяжких злочинах у порівнянні з тими, які фігурували в обвинувальних висновках, що підписувались слідчим і затверджувались прокурором, а по кожному другому визнавали засудженого заслуговуючим полегкості або особливої полегкості. Це ставило за обов'язок судді знизити покарання.

Цікаво, що критики суду присяжних, які під час проходження закону через парламент стверджували, начебто суди будуть в основному виправдовувати злочинців і направляти справи на додаткове розслідування, тепер могли б, посилаючись на наведені статистичні дані, дорікати присяжних у зайвій поблажливості, але чомусь цього не роблять. Видимо, прийшли до розуміння того, що розправний суд і належна правова процедура - далеко не те саме. Суд присяжних змушує суддів, прокурорів і адвокатів багато в чому переглянути свої погляди на професію.

Прокурор більше не може розраховувати на те, що суддя - його сподвижник по боротьбі зі злочинністю - «не помітить» погрішностей попереднього слідства (скільки зламаних людських доль стоїть за ними) і «зробить справу» за прокурора. Адвокатові не має смислу «домовлятися» із прокурором або суддею, а необхідно проявляти професійну майстерність. І сам суддя починає розуміти: слово «суд» бере свій початок не від «засудити», а від «розсудити» [16, 94].

Восени 1995 року у Держдуму був внесений законопроект, що поширював суд присяжних ще на 12 суб'єктів Федерації. Але уряд дав негативний висновок, посилаючись на недостачу грошей у бюджеті. За минулі з тих пір роки грошей так і не найшлося. Всупереч бажанню майже 20 суб'єктів Федерації ввести на своїй території суд присяжних географія його застосування не розширюється.

Зложилася парадоксальна ситуація: паралельно існують дві системи правосуддя - неоінквізиційна, прийнята в переважній більшості судів загальної юрисдикції, і змагальна, організована для декількох судів за участю присяжних засідателів. Змагальне судочинство, впливаючи на звичайний кримінальний процес (зокрема, створенням прецедентів правового рішення питання про допустимість доказів), погоди не робить. Воно поступово деградує в далекому середовищі, не стаючи правилом, залишаючись виключенням. Так і не реалізовані норми Конституції, що забезпечують громадянам захист від довільних арештів, які гарантують право обвинувачуваного стати перед судом присяжних, що проголошують принцип здійснення судочинства на основі змагальності й рівноправності сторін.

Страницы: 1, 2, 3, 4