Загальновизнані принципи та норми міжнародного права та їх відображення в кримінальному процесі України

Гарантованість доступу до правосуддя означає, по-перше, право потерпілого на звернення до правоохоронних органів за захистом своїх порушених прав, свобод, законних інтересів, честі, гідності і ділової репутації, а за необхідності оскаржити рішення відповідних посадових осіб про відмову в порушенні кримінальної справи чи про її необґрунтоване закриття, що надає реальну можливість судового захисту своїх інтересів; по-друге, право обвинуваченого постати без затягувань і затримки перед судом та захищатись у суді від необґрунтованого обвинувачення. [17]

Гарантованість доступу до правосудді включає гарантованість звернення до суду, гарантованість оскарження в суді дій чи рішень слідчого, органів дізнання, прокурора, а також рішень суду першої інстанції, гарантованість звернень до суду рідною мовою та можливості користуватись допомогою адвоката. В Постанові Пленуму Верховного Суду України №7 від 30.05.97 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» зазначається. «Враховуючи, що згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції України (254к/96-ВР) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі, суди не вправі з часу введення Конституції в дію відмовляти фізичним чи юридичним особам у прийнятті до судового розгляду заяв і звернень. Суди не вправі відмовити у судовому захисті прав та свобод людини і громадянина, у прийнятті скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб з підстав, не передбачених Конституцією чи законом». [15]

2.4 Забезпечення ознайомлення обвинувачуваного з обвинуваченням і допустимість судового розгляду справи тільки в рамках пред'явленого обвинувачення

Ознайомлення обвинуваченого з обвинуваченням є однією з гарантій захисту ним своїх прав та законних інтересів. Обвинувачений має право не тільки знати, в чому він обвинувачується, а й давати показання щодо пред'явленого йому обвинувачення. Суд може розглядати кримінальну справу тільки в межах пред'явленого обвинуваченому обвинувачення. В Європейській конвенції з прав людини, ратифікованій Україною Законом України від 17 липня 1997 року визначено, що кожна заарештована людина негайно сповіщається зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї (ст. 5); кожна людина, звинувачена у вчиненні кримінального злочину, має бути негайно і детально проінформована зрозумілою для неї мовою про характер і причину обвинувачення проти неї і мати достатньо часу й можливостей для підготовки свого захисту (ст. 6). [11]

Ці положення розкриваються в КПК України: в разі застосування запобіжного заходу підозрюваному до пред'явлення обвинувачення, обвинувачення такій особі повинно бути пред'явлено не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу, інакше запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148); копія обвинувального висновку і повістка про виклик до суду вручаються підсудному під розписку не пізніше як за три доби до дня розгляду справи в суді (ст. 254); розгляд справи в суді провадиться тільки щодо обвинувачених і лише по тому обвинуваченню, по якому їх віддано до суду (ст. 275). Під час судового розгляду до закінчення судового слідства прокурор вправі змінити пред'явлене особі обвинувачення.

Згідно зі ст. 277 КПК України зміна обвинувачення в суді не допускається, якщо цим будуть порушені правила про підсудність чи обов'язковість проведення попереднього слідства. У цьому випадку за наявності для того підстав прокурор заявляє клопотання про повернення справи на додаткове розслідування.

Переконавшись, що пред'явлене особі обвинувачення потрібно змінити, прокурор виносить постанову, в якій формулює нове обвинувачення та викладає мотиви прийнятого рішення. Прокурор оголошує постанову і вручає її копії підсудному, його захиснику і законному представнику, потерпілому, позивачу, відповідачу і їх представникам. Постанова долучається до справи.

Якщо в постанові прокурора ставиться питання про застосування кримінального закону, який передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин, чи про зменшення обсягу обвинувачення, суд роз'яснює потерпілому та його представникові їх право підтримувати обвинувачення у раніше пред'явленому обсязі. [18]

У разі зміни обвинувачення суд роз'яснює підсудному, що той буде захищатись в судовому засіданні від нового обвинувачення, після чого відкладає розгляд справи не менше ніж на три доби для надання підсудному, його захиснику і законному представникові можливості підготуватись до захисту проти нового обвинувачення. За клопотанням підсудного цей строк може бути скорочений. Після закінчення цього строку розгляд справи продовжується.

При цьому потрібно зауважити, що Основні принципи незалежності судових органів (1985 р.) встановлюють, що даний принцип наділяє суди правом і обов'язком забезпечувати справедливість судового розгляду та повагу прав сторін (п. 6). Крім того п. 10 зазначеного документа безпосередньо передбачає, що судді повинні мати високі моральні якості й здібності, а також відповідну підготовку і кваліфікацію в галузі права. Аналогічне положення було пізніше закріплене і у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи щодо незалежності, ефективності і ролі суддів (1994 р.) п. 2 с) якої передбачає, що всі рішення стосовно професійної кар'єри суддів повинні ґрунтуватися на об'єктивних критеріях, а відбір та кар'єра суддів - на основі заслуг, беручи до уваги кваліфікацію, чесність, здібності та вміння. [8]

2.5 Заборона катувань та жорстокого поводження

Усі форми катувань та інших видів жорстокого поводження є однозначно забороненими згідно з міжнародними правозахисними законами. Така заборона передбачена численними угодами та іншими інструментами, а також є частиною міжнародного звичайного права, яке застосовується до усіх держав, незалежно від того, чи є вони учасницями конкретних угод, які передбачають таку заборону. Катування та жорстоке поводження забороняються у будь-який час та за будь-яких обставин. Жодних винятків не існує, а держави не можуть відмовитися від своїх зобов'язань навіть у надзвичайних ситуаціях або з будь-яких інших причин.

Стаття 5 Загальної декларації прав людини, яка була ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 році, символізує одностайну згоду між країнами стосовно того, що жодна людина не може бути піддана катуванням або жорстокому поводженню. З 1948 року було ухвалено цілу низку міжнародних та регіональних законодавчих актів з питань прав людини включаючи заборону катування. Серед них юридично обов'язкові угоди та конвенції, а також декларації та інші документи, які хоча й не є юридично обов'язковими, проте мають величезну вагу завдяки тому, що їх було прийнято Генеральною Асамблеєю та іншими органами ООН, і демонструють згоду між державами щодо дотримання стандартів, викладених в них. Стаття 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (МПГПП), прийнятого у 1966 році, забороняє застосування катувань та жорстоке поводження. МПГПП заснував орган незалежних експертів - Комітет з прав людини, який має здійснювати контроль за додержанням державами цих положень. Стаття 3 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (ЄКПЛ), яка була прийнята в 1950 році, забороняє застосування катувань та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження. ЄКПЛ дозволяє окремим особам подавати офіційні скарги до Європейського суду з прав людини, якщо були порушені їхні права. Суд приймає рішення, які є обов'язковими до виконання, і може давати розпорядження державам щодо надання потерпілим компенсації.

Окрім загальних правозахисних актів, в яких проголошується заборона катувань, існує також низка документів та механізмів, що стосуються саме катування та жорстокого поводження. Деякі з них були ухвалені та удосконалені під тиском громадськості через такі організації, як «Міжнародна Амністія». У 1972 році Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Декларація про захист від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, а в 1984-му ухвалена Конвенція проти катувань та інших жорстоких або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання (Конвенція проти катувань), у якій викладено заходи, яких мають вжити держави, щоб запобігти застосуванню катувань та жорстокого поводження з боку державних посадових осіб, і яка є юридично обов'язковою для тих країн, що ратифікували цю Конвенцію. Конвенція засновує Комітет проти катувань (КПК) - орган незалежних експертів, який має спостерігати за додержанням цих положень державами-учасницями Конвенції. У 1985 році Комісія ООН з прав людини призначила Спеціального доповідача з питань застосування катувань - експерта, який, згідно зі своїм мандатом, має право встановлювати контакт з урядом будь-якої країни, незалежно від того, чи є вона учасницею окремих угод, і навіть у виняткових випадках втручатися у справи.

Як на європейському, так і на міжнародному рівнях існують угоди щодо заснування моніторингових органів, завданням яких є відвідання місць позбавлення волі. Європейська конвенція про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню, ухвалена в 1987 році, засновує комітет, до якого залучаються експерти з країн-учасниць цієї Конвенції - Європейський комітет з питань запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню та покаранню (КЗК). До повноважень цього Комітету входить відвідання місць ув'язнення з метою захисту затриманих від катувань та жорстокого поводження. З метою координації своєї роботи КЗК опублікував збірку стандартів, яка охоплює основні питання, що вивчаються під час візитів до місць позбавлення волі у державах-учасницях [2; 3; 5]. Зокрема, співробітниками комітету здійснено чотири візити до України, метою яких, окрім інших питань, було дослідження виявлених фактів катування та жорстокого поводження із затриманими під час утримання їх в міліції. Звіти про ці візити містять докладні рекомендації, на які посилається ця доповідь. У 2002 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань. Він ще не набув чинності, але, подібно до Європейської Конвенції про запобігання катуванням, встановлює механізми для відвідання місць утримання під вартою в державах-учасницях Конвенції, а також містить вимогу щодо заснування власних національних органів для реалізації цих механізмів з метою запобігання катуванням та жорстокому поводженню. [5]

На додаток до документів, що стосуються безпосередньо катування та жорстокого поводження, є також два ключових міжнародних документи, які визначають стандарти утримання під вартою взагалі. В них наводяться важливі запобіжні заходи проти застосування катувань та жорстокого поводження: прийнятий ООН Звід принципів захисту осіб, підданих затриманню або позбавленню волі у будь-якій формі (Звід принципів ООН) та Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими (Мінімальні стандартні правила ООН).

Україна є країною-учасницею всіх вищезгаданих угод, за винятком Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань, отже, має зобов'язання додержуватися їх положень. А виходячи із національного законодавства нашої країни, ми можемо відмити, що в ст. 127 КК передбачений такий злочин, як катування, який тягне за собою кримінальну відповідальність.

2.6 Справедливості

Справедливий закон втілює в собі ідею рівної для всіх свободи, свободи робити все, що не ущемляє свободи інших і не заподіює шкоди, свободи робити все, що не заборонено законом. Справедливий закон забороняє лише те, що завдає шкода і нічого не наказує чесним людям.

Справедливість, втілюючи в собі ідею рівності громадян перед законом і судом, немислима без свободи і законності. Закон виступає мірою, єдиним для всіх масштабом свободи. При цьому свобода окремої особи співвідноситься із свободою інших людей, а право виступає регулятором можливостей реалізації свободи кожного. Встановлювані заборони й обмеження мають бути доцільними з точки зору гарантії свободи, а значить справедливими. Зміст права полягає в тому, щоб свободу всіх ввести у розумні справедливі межі, реалізувати справедливість, дотримуючись принципу рівності людей перед законом і судом. [17]

Справедливість має на увазі відповідність між правами й обов'язками людини, діянням та шаною, яка визначається крізь призму рівності і свободи.

Справедливість - один з найважливіших принципів правової держави як у законодавчій, так і в безпосередньо кримінально-процесуальній діяльності. У кримінальному процесі реалізація принципу справедливості полягає в обов'язку правоохоронних органів установити об'єктивну істину у справі, забезпечити законні права та інтереси учасників процесу, правильно кваліфікувати дії обвинуваченого, не допускаючи упередженого, необ'єктивного підходу до розв'язання справи, забезпечити учасникам процесу різні можливості в дослідженні доказів і захисті своїх прав, неухильно додержуватись закону, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий покаранню, що відповідає його діянню, і жоден невинний не був притягнутий до відповідальності.

У п. 3.2 Положення про органи попереднього слідства в системі Міністерства внутрішніх справ України (наказ МВС України №745 від 25.11. 1992 р.) безпосередньо зазначається, що «попереднє слідство ведеться на принципах справедливості, гуманізму, рівноправності громадян перед законом. Правосуддя - справедливий суд». [16]

Суд зобов'язаний вжити заходів для всебічного дослідження обставин справи і винести законний, обґрунтований і справедливий вирок. Відповідно до ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права кожний має право при розгляді будь-якого злочину «на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і неупередженим судом, утвореним на основі закону». [2]

Справедливість означає відповідність вживаних до підсудного заходів примусу і покарання тяжкості вчиненого ним злочину і його особистості.

У своїй сукупності всі принципи кримінального процесу утворюють струнку і гармонійну систему не суперечних одна одній основних визначальних засад, в якій кожен принцип має своє значення й органічно та нерозривно пов'язаний як зі всією системою, так і зі всіма іншими принципами.

2.7 Принципи законності і здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і судом

Ст. 16 Здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і судом. Правосуддя в кримінальних справах здійснюється на засадах рівності громадян перед законом і судом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Рівноправність громадян України (ст32 Конституції). Рівність громадян означає, що при порушенні, розслідуванні і судовому розгляді кримінальних справ до всіх застосовується одне й теж кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство, ніхто не при цьому ніяких переваг і не піддається ніяким обмеженням у правах. Заходи, які застосовуються в межах закону і призначені для захисту прав і особливого статусу жінок (насамперед вагітних жінок і матерів, які годують немовлят), а також дітей, підлітків, старих, хворих чи інвалідів, не розглядаються як дискримінаційні (принцип 5 Зводу принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув'язненню в будь-якій формі, затвердженого Генеральною Асамблеєю ООН 9/12/1988). [6] Під рівністю громадян перед судом слід розуміти те, що всі кримінальні справи розглядаються і вирішуються судами., які входять до системи загальних судів України. При цьому громадяни не мають ніяких переваг і не піддаються ніяким обмеженням, не передбаченим законом. Наявність правил про підсудність кримінальних справ не суперечить принципу рівності громадян перед законом і судом, оскільки вони не дістають ніяких привілеїв (наприклад, коли справа розглядається по першій інстанції обласним, а не районним судом). Хоча в ст16 говориться про рівність громадян перед судом, але фактично вони рівні (в межах, передбачених цією статтею) також перед слідчими органами та прокурором. Як виняток з принципу рівності громадян перед законом можна розглядати правила про недоторканність Президента України, кандидатів у Президенти, депутатів, кандидатів у депутати, суддів. Такий виняток необхідний для забезпечення успішного виконання зазначеними особами їх функцій незалежно від незаконних впливів. [18]

Висновок

Інтеграція України до світового співтовариства - головний чинник, що визначає тенденції подальшого розвитку національного права.

Утвердження загальних принципів права в широкому розумінні цього поняття та визнання пріоритету міжнародних договорів зумовлює необхідність приведення національного кримінально-процесуального законодавства у відповідність із тими договорами, які визнані Україною.

Розглядаючи питання імплементації міжнародно-правових норм в законодавство України, слід зазначити, що відповідно до ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України.

Реалізуючи це положення Основного Закону України, законодавець у ч. 2 ст. 17 Закону від 22 грудня 1993 р. №3767-XII «Про міжнародні договори України» визначив, що в разі, коли таким договором, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Однак відповідно до ч. 2 ст. 9 Конституції укладення міжнародних договорів, які суперечать положенням останньої, можливе лише після внесення до неї відповідних змін. Отже, Конституція посідає головне місце в системі права України. Що ж до міжнародних договорів, то вони мають пріоритет перед нормами національного права у разі, коли однакові правовідносини по-різному регулюються в цих джерелах права.

Застосування в Україні визнаного нею міжнародного договору є складним процесом, який вимагає приведення у відповідність із цим договором національного законодавства. Тому наявність та відображення в кримінальному процесі України загальновизнаних принципів міжнародного права ще є тільки початком у складному шляху України до законодавства європейського стандарту.

Список використаної літератури

1. Загальна декларація прав людини прийнята та проголошена Генеральною Асамблеєю ООН від 10.12.1948 р. // www.un.org/ru/

2. Міжнародний пакт про громадянскі та політичні права прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН від 16.12.1950 р. // www.un.org/ru/

3. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод від 1950 р., зі змінами від 13.05.2004 р. // www.zakon.rada.gov.ua

4. Кодекс поведінки службових осіб по підтримці правопорядку від 1979 р. // www.un.org/ru/

5. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання від 1984 р., в ред. від 13.11.1998 р. // www.un.org/ru/

6. Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув'язненню в який би то не було формі від 9.12.1988 р. // www.un.org/ru/

7. Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою, затвердженій Резолюцією Генеральної Асамблеї 00Н №40/34 від 29 листопада 1985 року // www.un.org/ru/

8. Основні принципи незалежності судових органів від 1985 р. // Права людини і професійні стандарти для юристів. - Амстердам-Київ: Укр.-Америк. бюро захисту прав людини, 1996. - С. 28-31.

9. Основні положення про роль адвокатів від 1990 р. // www.un.org/ru/

10. Конституція України від 28.06.1996 р. - Х. - «Ксилон», 2009 р.

11. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р. - Х. - «Одіссей», 2009 р.

12. Кримінальний кодекс України від 1.09.2001 р. - Х. - «Одіссей», 2009 р

13. Постанова Пленумa Верховного Суду України від 25 квітня 2003 р. №4 «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства» // www.scourt.gov.ua

14. Постанова Пленума Верховного Суду України №7 від 28.09.90 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» // www.scourt.gov.ua

15. Постанова Пленуму Верховного Суду України №7 від 30.05.97 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» // www.scourt.gov.ua

16. Положення про органи попереднього слідства в системі Міністерства внутрішніх справ України (наказ МВС України №745 від 25.11. 1992 р.) //www.mvs.gov.ua

17. Маляренко В.Т. Реформування Кримінального процесу України в контексті Європейських стандартів. Теорія, історія і практика». - К - 2004 р., с. 115-194

18. Маляренко В.Т. навчальний посібник «Кримінальний процес України: Стан та перспективи розвитку» - К - 2004 р., с. 41-49

Страницы: 1, 2