Звільнення від покарання

У чинному Законі питання про мету покарання вирішене в частині 2 статті 50 КК України, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Наведений текст свідчить про те, що Закон виходить із змішаних теорій, тому що називає метою покарання:

1) кару як відплату за вчинене;

2) виправлення засудженого;

3) попередження вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне попередження);

4) попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження).

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого і суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покарання, що, як уже говорилося, є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Проте для них характерні і деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання знаходить своє вираження не тільки в застосуванні покарання, але також у санкції статті і відповідній нормі Загальної частини, де передбачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні і реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобов'язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений злочин.

Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особливий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання. Забезпечення цієї мети - обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, тривалих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших покарань. Але мета кари досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Самий факт призначення покарання - це істотний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випадках справляє більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу). Саме призначення покарання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості і одночасно сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед суспільством. В одних випадках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети кари досить лише самого факту застосування цього покарання і його виконання; в інших (при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт) для цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення і обмеження його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

Мета виправлення припускає усунення суспільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під час і після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися положень кримінального Закону або, ще краще, прищепити, нехай навіть під страхом покарання, законослухняність, повагу до Закону. Досягнення такого результату прийнято називати юридичним виправленням. Це дуже важливий результат застосування покарання. Досягнення мети виправлення забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування, залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням, роз'ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характеру та іншою освітньою роботою з засудженим.

Мета спеціального попередження (спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини. Запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш - виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів з навколишнім світом, постійний контроль за поведінкою засудженого фізично позбавляють його можливості вчинення багатьох злочинів. Досягненню цієї мети сприяють і положення Закону, що посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує покарання - стаття 67 ККУ; більш суворі правила і межі призначення покарання - стаття 71 ККУ). При призначенні такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, засуджений позбавляється можливості знову вчинити злочин з використанням свого службового становища. Наприклад, завідувачка відділу крамниці, засуджена за зловживання службовим становищем [6, 364] до двох років обмеження волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з матеріальними цінностями, строком на три роки, фактично не зможе вчинити подібний злочин як мінімум протягом строку призначеного їй покарання.

Мета загального попередження (загальна превенція) припускає такий вплив покарання, що забезпечує попередження вчинення злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадських, релігійних настанов і переконань. Стосовно таких громадян кримінальне покарання теж впливає позитивно, підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості.

Досягнення мети загального попередження забезпечується самим оприлюдненням Законів, санкції яких попереджують про покарання кожного, хто порушить ці Закони, засудженням винного, призначенням покарання та його виконанням. Погроза невідворотності покарання і його реалізації є засобом залякування тих антигромадських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою такий вплив справляє невідворотність покарання, а не його суворість.

Спеціальне і загальне попередження, як і інші цілі покарання, тісно взаємозалежні. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.

РОЗДІЛ ІІ

Поняття і види звільнення від покарання та його відбування

Як уже зазначалось автором курсової роботи, призначення судом у Вироку особі, винній у вчиненні злочину, певного покарання і його відбування засудженим, є основною формою реалізації кримінальної відповідальності, закономірним підсумком існування кримінально-правових відносин.

Одначе, принципи гуманізму, економії кримінально-правового впливу в ряді випадків, спеціально регламентованих Законом, дають підстави для повного або часткового звільнення особи від покарання, коли стає зрозумілим, що цілі покарання досягнуті на момент його призначення або в певний період, коли відбута лише його частина. В цих випадках засуджена особа після визнання її винною у обвинувальному Вироку взагалі звільняється від відбування покарання або від його подальшого відбування.

Звільнення від покарання і його відбування здійснюється судом, рішення про звільнення від покарання і його відбування за амністією приймає Верховна Рада України, в порядку помилування - Президент України.

Отже, звільнення від покарання та його відбування - це акт відповідних органів державної влади, згідно з яким до особи, яка визнана винною і засуджена, покарання не застосовується, або особа, відбувши частину покарання, звільняється від його подальшого відбування.

Певною мірою звільнення від покарання схоже на звільнення від кримінальної відповідальності. Але між ними існує й суттєва різниця.

Так, загальним для обох видів звільнення є те, що і в першому і в другому випадках особа вчинила суспільно небезпечне діяння, яке містить всі ознаки складу злочину. Але при звільненні від кримінальної відповідальності йдеться, в основному, про злочини невеликої чи середньої тяжкості, а при звільненні від покарання - про злочини будь-якої тяжкості.

В обох видах звільнення рішення приймає суд (крім актів амністії та помилування). Але при звільненні від кримінальної відповідальності рішення суду приймається до винесення обвинувального Вироку, а при звільненні від покарання - суд виносить обвинувальний Вирок, не призначаючи покарання, або звільняє від його відбування засуджену особу чи особу, яка покарання вже відбуває.

Нарешті, звільнення від кримінальної відповідальності не тягне для особи стану судимості, тоді як звільнення від покарання здебільшого стану судимості не позбавляє.

Норми, які регулюють питання звільнення від покарання та його відбування, зосереджені в розділі XII Загальної частини КК України (статті 74-87 ККУ). Йдеться про такі види звільнення:

1. Звільнення від покарання у зв'язку із втратою особою суспільної небезпеки (частина 4 статті 74 ККУ);

2. Звільнення від відбування покарання з випробуванням (статті 75-78 ККУ);

3. Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (стаття 79 ККУ);

4. Звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінчення строків давності виконання обвинувального Вироку (стаття 80 ККУ);

5. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (стаття 81 ККУ);

6. Заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (стаття 82 ККУ);

7. Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (стаття 83 ККУ);

8. Звільнення від покарання за хворобою (стаття 84 ККУ);

9. Звільнення від покарання на підставі Закону України «Про амністію» (статті 85 та 86 ККУ);

10. Звільнення від покарання на підставі акту про помилування (статті 85 та 87 ККУ).

Спеціальним видом звільнення від покарання є вказані у частинах 2 і 3 статті 74 КК України випадки, коли новим Законом караність діяння усувається взагалі або міра покарання у новому Законі визначається більш м'якою. Тоді Закон має зворотну силу [7, 58].

Звільнення від покарання є юридичним фактом, який тягне за собою припинення кримінально-правових відносин (або перехід їх у стан судимості особи) у зв'язку з реалізацією суб'єктами цих правовідносин своїх прав і обов'язків.

Звільнення від покарання може бути як умовним (тобто таким, що може бути відмінено при порушенні особою певних вимог, які вона зобов'язана виконувати протягом встановленого їй іспитового строку), так і безумовним (тобто таким, при якому ніякі обставини, що виникли після звільнення, не можуть потягти перегляд цього рішення по суті).

До умовних звільнень відносяться:

1) звільнення від відбування покарання з випробуванням (стаття 75 ККУ);

2) звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (стаття 79 ККУ);

3) умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (стаття 81 ККУ);

4) звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (стаття 83 ККУ);

5) звільнення від покарання за хворобою (частини 1 і 2 статті 84 ККУ).

До безумовних звільнень відносяться:

1) звільнення від відбування покарання особи, яка втратила суспільну небезпеку (частина 4 статті 74 ККУ);

2) звільнення у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального Вироку (стаття 80 ККУ);

3) звільнення від більш тяжкого покарання шляхом заміни невідбутої частини його більш м'яким (стаття 82 ККУ);

4) звільнення від покарання за хворобою військовослужбовців (частина 3 статті 84 ККУ);

5) звільнення від покарання Законом України «Про амністію» (стаття 86 ККУ) і актом про помилування (стаття 87 ККУ).

Імперативними (обов'язковими) для суду є:

1) звільнення особи, засудженої за діяння, караність якого Законом усунена (частина 2 статті 74 ККУ);

2) зниження засудженому до максимальної межі покарання за новим, більш м'яким Законом (частина 3 статті 74 ККУ);

3) звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального Вироку (частина 1 статті 80 ККУ);

4) звільнення від покарання особи, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (частина 1 статті 84 ККУ);

5) звільнення від покарання за хворобою військовослужбовців (частина 3 статті 84 ККУ).

Інші види звільнень є дискретними (факультативними), рішення по яких приймається судом за своїм розсудом.

РОЗДІЛ ІІІ

Звільнення від покарання за хворобою та його відбування

Після вчинення злочину до постановлення Вироку або після його постановлення особа може захворіти на психічну або іншу тяжку (непсихічну) хворобу.

Питання про звільнення від покарання особи, яка після вчинення злочину і до постановлення Вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, вирішене в частині 3 статті 19 КК України.

Така особа не підлягає покаранню. Суд може застосувати до неї примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.

Інші ситуації, пов'язані із звільненням від покарання за хворобою вирішує стаття 84 КК України, незалежно від ступеню тяжкості вчиненого злочину, виду і строку призначеного за його вчинення покарання.

Першою такою ситуацією є наступна: особа під час відбування покарання захворіла на психічну хворобу, яка позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Очевидно, що такі особи мають всі ознаки, що відносяться до юридичного, психологічного і медичного критеріїв неосудності, хоча на момент вчинення злочину вони і були в стані осудності. Звичайно, відбувати будь-яке покарання такі особи не можуть. Згідно з частиною 1 статті 84 КК України таку особу суд має звільнити від відбування покарання, незалежно від тяжкості вчиненого нею злочину, строків невідбутого покарання. Він може застосувати до неї примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-95 КК України. Якщо ж судово-психіатрична експертиза дійде висновку, що психічна хвороба, на яку захворіла особа, не позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, суд не зобов'язаний звільняти її від покарання.

Другою ситуацією є така: особа після вчинення злочину або після постановлення Вироку захворіла на іншу тяжку (непсихічну) хворобу, яка перешкоджає відбуванню покарання. Наявність такої хвороби до постановлення Вироку підстав для застосування статті 84 КК України не дає.

Перелік таких хвороб встановлений спільним Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України від 18 січня 2000 року № 3/6 «Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання покарань». Йдеться про найбільш тяжкі форми туберкульозу, інфекцію вірусу імунодефіциту людини, злоякісні новоутворення, тяжкі прояви хвороб ендокринної системи, органів кровообігу. Наявність саме такої хвороби і факт її перешкоджання відбуванню покарання має встановити спеціальна лікарська комісія, а при потребі - призначена судом судово-медична експертиза.

Незалежно від висновків лікарів, суд може прийняти рішення про звільнення особи від покарання, або не приймати такого рішення. Особа, яка захворіла іншою тяжкою хворобою, залишається в здоровому глузді і щодо неї, хоч і обмежено, можуть здійснюватися передбачені Законом заходи примусового і виховного характеру. Треба також мати на увазі, що в системі Державного департаменту України з питань виконання покарань існує мережа медичних стаціонарів для лікування хворих всіх профілів.

Нарешті, деякі засуджені до позбавлення волі, в першу чергу вбивці, сексуальні маніяки, як правило, не заслуговують та таку милість, та й можуть бути схильні до рецидиву [8, 410].

Отже, суд вирішує питання про звільнення такої категорії осіб від покарання або подальшого його відбування, враховуючи тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання особи засудженого та інші обставини справи. Суд також враховує поведінку засудженого під час відбуття покарання, ставлення до праці, ступінь його виправлення, чи не ухилявся він від призначеного лікування, а також інші обставини.

І якщо суд дійде висновку про доцільність звільнення від покарання на підставі частини 2 статті 84 КК України, він приймає позитивне рішення.

Треба зауважити, що засуджені, щодо яких службовою перевіркою встановлено, що їх хвороба є результатом навмисного заподіяння собі ушкоджень під час відбування покарання, на звільнення від дальшого відбуття покарання через хворобу не представляються, за винятком випадків, коли під час заподіяння таких ушкоджень особа перебувала в стані гострого психічного розладу, що підтверджено лікарями-фахівцями [9, 21].

Нарешті, третьою ситуацією є така, коли військовослужбовці, засуджені до одного із трьох видів покарання: службового обмеження, арешту (який відбувається згідно з частини 2 статті 60 КК України військовослужбовцями на гауптвахті) або тримання в дисциплінарному батальйоні, визнаються в ході відбування покарання непридатними до військової служби за станом здоров'я. У таких випадках вони обов'язково і остаточно звільняються судом від покарання (частина 3 статті 84 ККУ).

Що ж до звільнення від покарання осіб, що захворіли на психічну або іншу тяжку хворобу, то у разі їх одужання, вони повинні бути направлені для відбування покарання.

Страницы: 1, 2, 3, 4