Удосконалення форм і методів підготовки кваліфікованих працівників в умовах становлення ринкової економіки

4. Спеціаліст — це освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі кваліфікації бакалавра здобув спеціальні вміння та знання, має певний досвід їх застосування для вирішення складних професійних завдань, передбачених для відповідних посад, у певній галузі народного господарства.

Освітньо-професійна програма підготовки спеціаліста забезпечує одночасне здобуття повної вищої освіти за спеціальністю та кваліфікації спеціаліста на базі відповідної освітньої програми підготовки бакалавра. Ця програма складається із спеціальних дисциплін, у тому числі соціально-економічних, та різних видів професійної підготовки.

Програма підготовки спеціалістів реалізується в вищих навчальних закладах III—IV рівнів акредитації. Нормативний термін навчання визначається програмою, але не може перевищувати одного року.

Особи, які пройшли державну атестацію, отримують документ про здобуття повної вищої освіти за спеціальністю та кваліфікацію спеціаліста.

5. Магістр - освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі кваліфікації бакалавра або спеціаліста здобув поглиблені знання інформаційного характеру, має певний досвід їх застосування та продукування нових знань для вирішення проблемних професійних завдань у певній галузі народного господарства. Освітньо-професійна підготовка магістра забезпечує одночасне здобуття повної вищої освіти за спеціальністю та кваліфікації магістра на базі відповідної підготовки бакалавра за 1-1,5 роки; на базі підготовки спеціаліста - 1 рік. Особи, які успішно пройшли державну атестацію, отримують документ про здобуття повної вищої освіти та кваліфікацію магістра.

Освітньо-професійна післядипломна підготовка забезпечує післядипломну освіту (підвищення кваліфікації, перепідготовку кадрів, стажування, клінічну ординатуру, інтернатуру тощо) на базі освітньо-професійних програм підготовки кваліфікованого робітника, молодшого спеціаліста, бакалавра чи магістра. Нормативний термін підготовки визначається програмою.

Згідно з Указом Президента України від 23 січня 1996 р. «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників навчальних закладів» навчальні заклади України здійснюють підготовку спеціалістів для державного та недержавного секторів народного господарства за рахунок:

• коштів Державного бюджету та місцевих бюджетів — за державним замовленням;

• коштів відповідних юридичних та фізичних осіб — для роботи у недержавному секторі;

• власних коштів особи—для роботи у державному та недержавному секторах (за бажанням).

У нашій державі багато зроблено для формування та ефективного функціонування системи освіти, професійної підготовки та професійної орієнтації.

2. Організація та вдосконалення підготовки й підвищення кваліфікації кадрів робітничих професій

Досвід країн з розвинутою ринковою економікою свідчить, що в період структурних змін в економіці питання професійного навчання набувають особливого значення і постійно перебувають під увагою держави та громадськості. Так, при здійсненні своїх реформ прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер виступила ініціатором розробки національного стандарту професійної кваліфікації (NVO), який в 1986 році був введений в усій країні. За кілька років було створено декілька сотень центрів професійного навчання, де цільовою професійною підготовкою населення було зайнято 60 тис. менеджерів, психологів, економістів, кваліфікованих працівників. Ця національна програма підвищення майстерності працівників забезпечила Великобританії можливість зберегти конкурентоспроможність своїх національних кадрів на національному та міжнародному ринках праці.

Щоб така програма здійснювалась на рівні підприємств, галузі або держави, необхідно мати об'єктивну інформацію про ті процеси, що відбуваються в сфері професійної підготовки кадрів і, насамперед, у системі навчання робітників на виробництві, оскільки саме тут здійснюється підготовка, перенавчання та підвищення кваліфікації більше половини усіх робітників.

Підготовка кадрів робітничих професій здійснюється в професійно-технічних закладах, в навчальних комбінатах, безпосередньо на виробництві та в середньоосвітніх школах. В умовах ринку підготовка робітничих кадрів має різну спрямованість — від орієнтації на сьогодення, підготовку вузькоспеціалізованих працівників, які можуть виконувати одну—дві конкретні операції, до орієнтації на перспективні інтереси (навчання працівників широкого профілю на базі серйозної теоретичної підготовки).

Успіх підвищення кваліфікації робітників залежить від багатьох об'єктивних і суб'єктивних моментів: вибору стратегії розвитку підприємств, типу виробництва, від фінансового стану й від економічної обізнаності керівників підприємств.

Система підготовки кадрів має враховувати як інтереси підприємств у швидкому заповненні вакантних робочих місць, економії на витратах, пов'язаних з затратами на навчання, так і інтереси працівників — одержати повноцінну професійну підготовку.

2.1 Підготовка кадрів робітничих професій на виробництві та її вдосконалення

Підготовка кадрів робітничих професій безпосередньо на робочому місці має оперативний характер, завжди конкретний, оскільки орієнтована на засвоєння конкретного трудового процесу, виконання конкретної роботи, не вимагає великих витрат, скорочує період адаптації.

Підготовка нових працівників на виробництві — це початкове професійне навчання людей, яких взяли на роботу як учнів робітничих професій. Термін навчання встановлюється в залежності від кваліфікаційної складності робіт даної професії, від 6-ти до 12-ти місяців.

Навчальні програми з конкретних професій затверджуються міністерствами і відомствами.

Підготовка нових працівників здійснюється за курсовою та індивідуальною формами.

При курсовій формі теоретичне навчання здійснюється в навчальних групах кількістю 10—30 чоловік, у той час як у навчальних закладах у таких групах навчаються по 25—30 чоловік. Виробниче навчання проводиться в два етапи:

• на першому етапі — в навчальному цеху, на дільниці;

• на другому — на робочому місці в цехах під керівництвом не звільненого від основної роботи висококваліфікованого працівника — інструктора виробництва.

При індивідуальній формі навчання учень вивчає теоретичний курс програми самостійно і з допомогою викладача-консультанта, а виробничі навички і вміння одержує на робочому місці під керівництвом інструктора виробничого навчання.

Усі системи безперервної підготовки робітничих кадрів можна згрупувати і віднести до двох моделей: з відривом і без відриву від виробництва. Відмінні особливості в кожній країні - це переважання тієї чи іншої моделі.

Навчання без відриву від виробництва включає теоретичну підготовку на підприємстві і теоретичний курс в ПТШ або спеціалізованому центрі.

На виробництві щороку навчається у 5 разів більше робітників, ніж у всіх ПТУ і технікумах разом.

У даний час частина підприємств (12 %) почала систематично практикувати навчання робітників за кордоном. Майже кожне третє підприємство (36 %) проводить цільове навчання своїх робітників різним міжнародним стандартам, вимогам, інструкціям тощо. 11 % підприємств систематично проводять навчання робітників іноземним мовам.

Практика розвинутих країн свідчить, що підготувати висококваліфікованого працівника за 4—6 місяців неможливо. В Японії, США, Німеччині на підготовку кваліфікованих робітників з випускників середніх шкіл витрачається від 3-х до 4-х років. Слід врахувати і той факт, що матеріально-технічна база в цих країнах досить добре розвинута.

Під впливом НТП професіональні знання, вміння та навички робітників та спеціалістів швидко застарівають і потребують постійного оновлення. Як встановлено вченими у галузі професійної педагогіки, для підтримки кваліфікації робітників та спеціалістів на потрібному рівні в умовах сучасного виробництва необхідне проведення їх цільового навчання кожні 2-3 роки. Для цього потрібна програмно-методична документація та навчальна методична база.

У Києві створено Інститут системних досліджень Міністерства освіти і науки України, до функцій якого належать розробки навчальних програм і методичних посібників для професійної підготовки робітників.

Для ефективної роботи з підготовки кадрів як у ПТУ, так і безпосередньо на підприємствах необхідно розробити навчальні плани, програми, методичні матеріали. Цим мають займатися спеціалізовані організації, які добре знають техніко-технологічну специфіку галузей та методичні особливості професійної підготовки працівників робітничих професій, характерних для даного виду виробництва.

В сучасних умовах забезпечення якісної підготовки робітників високої кваліфікації можливе лише при використанні передових педагогічних технологій: комп'ютерних методів навчання, тренажерів, теле- та відеотехніки тощо. Але це вимагає значних одноразових витрат.

2.2 Підготовка працівників в професійно-технічних закладах

Система профтехосвіти має важливе значення як у забезпеченні народного господарства кваліфікованими працівниками, так і в можливості молодим людям обрати собі професію, самореалізуватись як особистість.

В Україні досить розгалужена система ПТУ. Підготовкою кадрів робітничих професій займається 987 різних ПТУ, які знаходяться у підпорядкуванні Міністерства освіти і науки України, а також 1,5тис. галузевих ПТУ різних форм власності, де можна набути майже 1,5 тис. професій.

В умовах ринку майже через 3-4 роки працівники змушені освоювати нові професії. Найбільш ефективно навчаються ті, хто мають середню освіту, добре розуміються в сучасному виробництві й кон'юнктурі ринку праці. Сума професійних знань, навичок, одержаних у процесі навчання дозволяє молодим працівникам швидше адаптуватись на виробництві, бути мобільними в умовах процесу виробництва, який швидко змінюється, оперативно реагувати на зміну ситуації на ринку праці і забезпечити функціонування техніки, що постійно ускладнюється.

Зростає роль профтехучилищ у здійсненні державної політики в галузі регулювання ринку робочої сили.

Міністерству освіти і науки України разом із галузевими міністерствами надано право визначати перелік професій, за якими проводиться підготовка працівників у всіх навчальних закладах і на виробництві. Встановлено єдиний обов'язковий для всіх міністерств, відомств, що здійснюють підготовку, рівень навчання, порядок і присвоєння професій, а також право контролю за дотриманням вимог, що висуваються до рівня підготовки кадрів працівників.

Підготовка кадрів має випереджати створення нових виробництв, а також реконструкцію та переорієнтацію діючих. Тому на основі програм розвитку регіону необхідно одночасно передбачати і структуру ПТУ.

Необхідно рівномірно розміщувати ці заклади з врахуванням спеціалізації регіону, кількості учнів, тому що більшість профтехучилищ мають серйозні труднощі з набором учнів.

Уже сьогодні Україна за середнім рівнем освіти працівників (за кількістю років навчання) значно відстає від США, Японії. В розрахунку на одного працюючого рівень освіти становить 10 років, тоді як в Японії — 14, в США- 15 років навчання.

У Державній національній програмі «Освіта XXI століття» виділений спеціальний розділ «Педагогічні проблеми професійно-технічної освітив». Слід відзначити, що протягом останніх 15—20-ти років професійна освіта, професійна підготовка кадрів стали одним із швидкозростаючих секаторів економіки розвинутих країн. Крім підготовки кадрів робітничих професій, великого значення набуває підвищення їхньої кваліфікації.

Підвищення кваліфікації - це безперервно організоване навчання працівників, спрямоване на удосконалення їхніх професійних й економічних знань, умінь та навичок. Підвищення кваліфікації може здійснюватися:

• на виробничо-економічних курсах;

• в школах господарювання;

• на курсах цільового призначення.

Кожна з цих форм має свої цілі та завдання.

Виробничо-економічні курси - це форма навчання працівників, за допомогою якої рівень кваліфікації робітників набуває якості відповідно до технологічної складності виконуваних ними робіт. На цих курсах можуть навчатися також робітники, фактичний рівень кваліфікації яких не відповідає вимогам тарифно-кваліфікаційного довідника до даної професії.

Навчальні плани і програми затверджуються відповідними органами. Строк навчання — до 3-х місяців з відривом і без відриву від виробництва. Навчання закінчується здачею кваліфікаційних екзаменів.

Школа господарювання - це форма масового виробничо-економічного навчання працівників з таких питань: якість продукції, удосконалення форм організації і оплати праці, економія матеріалів, сировини, вивчення досвіду.

Комплектують школи за виробничими чи професіональними ознаками, чисельністю 10—30 чоловік. Разом з робітниками можуть навчатися і спеціалісти.

Курси цільового призначення — складова впровадження нової технології. На курсах, як правило, вивчають нову техніку і технології, правила експлуатації. Навчальні плани розробляються безпосередньо на виробництві. Комплектація груп — по 10—25 чоловік.

Школи передових прийомів і методів праці організовуються з метою масового освоєння нових методів праці. Групи комплектуються по 5-10 чоловік.

Безперервне навчання робітничих професій в умовах виробництва організовується за такими напрямками:

• підготовка нових працівників;

• перепідготовка працівників;

• підвищення кваліфікації;

• навчання суміжним професіям.

Кожен вид може проводитися як за індивідуальною, так і за курсовою формою навчання.

Сьогодні в європейських країнах професійна підготовка кадрів робітничих професій здійснюється за такими основними моделями:

• поєднання загального навчання і професійної підготовки в заключний період середнього навчання тривалістю 3—4 роки (модель — 1);

• концентрація всього профнавчання в спеціальних закладах (ПТУ) з малою кількістю загальноосвітніх дисциплін або їх відсутністю (модель 2);

• модель «дуального учнівства», при якій 20-25 % всього часу учні вчаться в державній профшколі, вивчають там загальні та спеціальні дисципліни, а в основний час вивчають спеціальність на фірмі під керівництвом наставника фірми (модель 3);

• «класичне навчання» — коли освоєння професії і необхідної для роботи інформації здійснюється на робочому місці (модель 4). У цьому випадку держава не несе практичних витрат;

• короткотермінова профпідготовка після закінчення середньої школи на фірмах за рахунок держави з метою подолання молодіжного безробіття (модель 5).

Як правило, у розвинутих країнах поєднуються декілька моделей підготовки працівників, але домінує одна модель: так, модель 1 — в Швеції; модель 2 — в Німеччині; модель 4 — в Японії; модель 5 — в Англії, модель 2-у більшості європейських країн.

3. Зарубіжний досвід вдосконалення професійної підготовки працівників

У розвинутих країнах склалася нова концепція професійно-технічної освіти, яка передбачає повну загальноосвітню базу підготовки, розширення профілю спеціальної підготовки, розвиток здібностей і бажання постійного оновлення знань.

Головним у концепції є вдосконалення зв'язків між системою підготовки кадрів і виробництвом. Система освіти, що склалася, не встигає забезпечити оволодіння спеціальностями, які з'являються на виробництві. Тому саме виробництво покликане активніше сприяти набуттю й розвитку кваліфікації робітників.

Проблема полягає не тільки в пристосуванні системи підготовки робочих кадрів до потреб даного виробництва, а й у випереджаючому зростанні якості робочої сили відносно цих зростаючих потреб. Таким чином, підвищення ролі людського фактора потребує активного зворотного зв'язку.

Протягом останніх 15-20-ти років професійна освіта і професійна підготовка кадрів стали одним із найбільш швидкозростаючих секторів економіки розвинутих країн. За оцінками фонду Карнегі, починаючи з 1985 року в США на професійну підготовку після закінчення середньої школи щорічно витрачається більше 100 млрд. дол., з яких близько 60 млрд. дол. припадає на університети і коледжі, а 40 млрд. дол. складають витрати фірм і корпорацій на внутрішньо фірмову підготовку кадрів. Тобто, у підготовку спеціалістів держава вкладає 60 % усіх коштів. У США нині щорічно проходить професійну підготовку або підвищує кваліфікацію майже 8 млн. робітників. У Франції кількість охоплених різними формами профпідготовки наближається до 4 млн. осіб.

Зростаючі вимоги до знань та професійних навичок під впливом науково-технічного прогресу вимагають підвищеної уваги до концептуальних розробок безперервної освіти, а головне — до її практичного втілення. В наступні 10-15 років категорії робітників, що мають доступ до інформаційних технологій і володіють відповідними навичками праці, становитимуть найбільшу цінність для промисловості.

Всі системи безперервної підготовки робітничих кадрів можна згрупувати і віднести до двох моделей: з відривом і без відриву від виробництва. Відмінні особливості кожної країни полягають лише в переважанні тієї чи іншої моделі, характері їх поєднання. Навчання без відриву від виробництва включає практичну підготовку на підприємстві і теоретичний курс у професійно-технічній школі або спеціалізованому центрі.

Навчання з відривом від виробництва здійснюється в деяких середніх професійно-технічних навчальних закладах і центрах підготовки кадрів.

У ФРН і Данії перевага надається першій моделі, у Франції та Італії —другій. Інші країни Спільного ринку (Великобританія, Нідерланди) застосовують комбіновані системи.

Головний недолік позавиробничої форми підготовки — відсутність зв'язку з виробництвом. Виробнича практика і підготовка у навчальних майстернях не можуть забезпечити такий зв'язок. Наприклад, у міжокружних професійно-технічних школах США виробнича практика займає 80 % навчального часу, але часто проводиться не на самому сучасному обладнанні, особливо в нафтохімічних галузях. Теоретична підготовка за фахом не завжди встигає за швидкою зміною техніки, матеріалів, номенклатури продукції і, відповідною мірою, відстає від розвитку виробництва.

Крім того, підготовка робітників поза виробництвом потребує подальшої їх адаптації до умов виробництва (набуття необхідного кваліфікаційного рівня). Адаптаційні заходи (програми) у США розробляють 37 % фірм.

Однією з форм адаптації до виробництва є система стажування. Найбільшого розвитку вона одержала у Франції. Стажування тут триває 3 — 10 місяців. На малих і середніх підприємствах питома вага стажерів становить близько 3 %, а на великих підприємствах - близько - 20 % від загальної кількості працюючих.

Одним із способів адаптації до виробництва є традиційна система навчання. Але й вона не може задовольнити потреби у кваліфікованих кадрах через низький рівень теоретичної підготовки майбутніх робітників і невиправдано вузьку спеціалізацію. В США теоретична підготовка в системі учнівства займає лише 10 % навчального часу. В ФРН питома вага теоретичної підготовки формально вища — 25 % (за прийнятим земельним законодавством), фактично ж коливається від 7,5 до 35 % (остання цифра отримана за рахунок великих підприємств). За даними обстежень , близько 26 % учнів, в основному малих і середніх підприємств, не відвідують обов'язкові професійні школи. Підприємства часто завищують свої потреби в учнях, використовують їх як дешеву робочу силу (27 % часу, відведеного для виробничого навчання, учні зайняті на допоміжних роботах, що не мають відношення до їх майбутньої спеціальності). Майже 44 % учнів малих підприємств або взагалі не отримують роботу, або вона не відповідає отриманій кваліфікації. Отримуючих однакові дипломи учнів малих підприємств не приймають на роботу до великих фірм, тому вони змушені проходити додаткову підготовку. Щоб поліпшити справу, малі та середні підприємства створюють міжзаводські навчальні центри.

Страницы: 1, 2, 3