Право власності на землю

Суб'єкти права власності на землю залежно від форми власності, у якій знаходиться та чи інша земельна ділянка розрізняє ст. 80 Земельного кодексу України.

Право власності на землю характеризується множин-ністю суб'єктів відповідно до форм власності -- дер-жавної, комунальної і приватної. Характерною ознакою суб'єкта земельних відносин є належна йому право- і дієздатність. У зв'язку з від-сутністю відповідних приписів в Земельному кодексі правовий статус суб'єктів права власності на землю доцільно визначати за аналогією з нормами цивільно-го права щодо загальної право-дієздатності з ураху-ванням вимог земельного законодавства[18].

Визначаючи суб'єктів права власності на зе-млю, стаття 374 ЦКУ на відміну від норм ЗК, не пов'язує суб'єктний склад землевласників із певними формами власності на землю, але, як і стаття 80 ЗК називає ними фізичних та юридич-них осіб, державу та територіальні громади. При цьому земельна правосуб'єктність громадян України та юридичних осіб, заснованих грома-дянами України або юридичними особами Укра-їни, статтею, що коментується, не визначається, а норми частин 2 та 3, що покликані встановити земельну правосуб'єктність іноземців, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, інозем-них держав та міжнародних організацій мають відсильний характер та за юридичним змістом не відрізняються одна від одної [19].

Суб'єктом права приватної власно-сті на землю мають бути тільки юридичні особи, засно-вані на приватній власності. Юридичні особи, заснова-ні на державній або комунальній власності, не можуть бути власниками земельних ділянок, їм земля нада-ється в постійне користування. Особливим суб'єктом права власності на землю виступає держава. За змістом статті 80 ЗК суб'єктом права державної власності на землю є держава в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севас-топольської міських, районних державних адміністра-цій. Але треба враховувати, що до розмежування земель державної та комунальної власності в натурі повноваження щодо розпорядження всіма землями, крім пере-даних у приватну власність, здійснюють відповідні сіль-ські, селищні, міські ради, а за межами населених пунк-тів -- відповідні органи виконавчої влади [20].

У власності держави перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приват-ної власності. Держава набуває права власнос-ті на землю у разі: відчуження земельних ді-лянок у власників з мотивів суспільної необ-хідності та для суспільних потреб; придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; прийнят-тя спадщини; передачі у власність державі зе-мельних ділянок комунальної власності тери-торіальними громадами; конфіскації земельної ділянки.

Як і відносно права власності територіаль-них громад, законодавство закріплює більш широку земельну правосуб'єктність держави у порівнянні з земельною правосуб'єктністю фі-зичних та юридичних осіб. До земель держав-ної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборо-ни, крім земельних ділянок під об'єктами со-ціально-культурного, виробничого та житлово-го призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загально-державне значення; землі під водними об'єкта-ми загальнодержавного значення; земельні ді-лянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президен-та України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної акаде-мії наук України, державних галузевих акаде-мій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що за-знали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Але більш широ-ку земельну правосуб'єктність держава має не лише у порівнянні із правосуб'єктністю фізич-них та юридичних осіб. Землі, публічна цінність яких має загальнодержавне значення, не можуть передаватись також і у комунальну власність. До таких земель належать: землі атомної енер-гетики та космічної системи; землі під держав-ними залізницями, об'єктами державної влас-ності повітряного і трубопровідного транспорту; землі оборони; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та іс-торико-культурну цінність, якщо інше не перед-бачено законом; землі лісового фонду, крім випадків, визначених ЗК; землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК; земельні ділян-ки, які використовуються для забезпечення ді-яльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної акаде-мії наук України, державних галузевих акаде-мій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що за-знали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. У цьому випадку можна говорити про монополію державної вла-сності на ці землі, про виключну державну вла-сність на них.

У статтях 90 та 91 ЗК закріплено переліки прав та обов'язків власників земельних діля-нок незалежно від форми власності. Відповід-но до них власники земельних ділянок мають право: продавати або іншим шляхом відчужу-вати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на землі; власності на посіви і насадження сільсь-когосподарських та інших культур, на виробле-ну сільськогосподарську продукцію; викорис-товувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насаджен-ня, водні об'єкти, а також інші корисні власти-вості землі; на відшкодування збитків у випад-ках, передбачених законом; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Власники земельних ділянок зобов'язані: за-безпечувати використання їх за цільовим при-значенням; додержуватися вимог законодавст-ва про охорону довкілля; своєчасно сплачува-ти земельний податок; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та зе-млекористувачів; підвищувати родючість ґрун-тів та зберігати інші корисні властивості зем-лі; своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого само-врядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, вста-новленому законом; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встано-вленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Наведений перелік обов'язків не мож-на вважати вичерпним. Законом можуть вста-новлюватись й інші обов'язки землевласників[21].

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дару-вання, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної і ко-мунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були рані-ше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділян-ки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки не-сільськогосподарського призначення за межами на-селених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділян-ки відповідно до частини другої цієї Статті у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дару-вання, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) викупу земельних ділянок, на яких розташова-ні об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини.

Землі сільськогосподарського призначення, при-йняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню (ст.81 ЗК).

Набуття права власності на зе-млю відбувається на підставі діючих нормативних актів за наявністю підстав, передбачених коментованою статтею. Тобто правовідносини власності і, отже, об'єк-тивне право власності виникає на підставі правових норм і за наявністю певних юридичних фактів. Ці юри-дичні факти називаються підставами (або засобами) придбання права власності.

В більшості випадків виникнення права власності на конкретну земельну ділянку у однієї особи означає припинення права власності на цей об'єкт у іншої осо-би. Тому одні й ті ж юридичні факти можуть виступа-ти одночасно підставами і виникнення, і припинення права власності на земельну ділянку.

Передбачені ст. 81 підстави виникнення права при-ватної власності застосовуються в повному обсязі тіль-ки до громадян України. По-перше, право власності громадян на земельні ділянки може виникати на під-ставі цивільно-правових угод. Такі угоди бувають дво-сторонні (дарування, купівля-продаж, обмін) і односто-ронні (успадкування) [22].

Порядок здійснення угод з земельними ділянками регламентується главою 20 Земельного кодексу. При укла-данні угод з земельними ділянками не допускається зміна їх цільового призначення і мети використання. Набуття права на землю грома-дянами здійснюється шляхом передачі земельних ді-лянок у власність. Громадяни набувають права влас-ності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконав-чої влади або органів місцевого самоврядування в ме-жах їх повноважень, визначених Земельним кодексом.

Громадяни України мають право отримати безоплат-но у власність раніше надані їм в користування земель-ні ділянки, але за розмірами, які встановлені в чинно-му Земельному кодексі.

У разі відсутності приватизованих земельних діля-нок громадяни України мають право отримати без-оплатно у власність із земель державної або комуналь-ної власності по одній земельній ділянці з кожного виду використання. Таким чином, громадяни України мають можливість отримати безоплатно у власність шляхом приватизації до шести земельних ділянок з кожного виду використання в межах, передбачених ст. 121 цьо-го Земельного кодексу.

Крім того, у випадку приватизації сільськогосподар-ських підприємств громадяни -- працівники цих під-приємств мають право отримати ще й земельний пай, який після виділення в натурі (на місцевості) набуває статусу земельної ділянки з відповідною метою вико-ристання. При приватизації земель державних і ко-мунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, земельні ділянки передаються праців-никам цих підприємств, установ та організацій, а та-кож пенсіонерам з їх числа, з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Підстави виникнення права приватної власності іноземних громадян і осіб без громадянства обмежені. Вони мають право набувати у власність земельні ділян-ки (на підставі цивільно-правових угод) тільки несільськогосподарського призначення на яких, як правило, розташовані або будуть будуватися об'єкти нерухомо-го майна, в першу чергу, в межах населеного пункту. Вони не мають права на безоплатну приватизацію зе-мельних ділянок [23].

2.2 Проблеми практичного застосування Земельного кодексу України

Реприватизаційні настрої проникли в розуми багатьох українських чиновників, і, на жаль, не тільки тих, хто має відношення до приватизації. Невгамовне бажання ревізувати діяльність представників «колишньої влади» привело до неймовірної кількості перевірок у різних сферах господарської діяльності. Суди завалені позовами державних органів із проханням скасувати ті або інші рішення, повернути майно державі...

Не відрізняється оригінальністю діяльність держави в сфері земельно-правових відносин. Без перебільшення, сотні позовів органів прокуратури і податкової про визнання недійсними рішень місцевих рад і адміністрацій про передачу в користування або у власність землі щотижня розглядаються в судах м. Києва і Київської області. [28].

Виною цьому помилки, що допускаються часто при складанні договорів оренди землі. Однієї з таких є неправильне розуміння суті цільового призначення землі. Практика показала, що це питання гідне більш детального вивчення, оскільки в судах щодо трактування цього юридичного інструмента розпалюються шалені баталії.

Неправильна вказівка в договорі цільового призначення орендованої земельної ділянки часто використовується державними органами як підстава для визнання договору недійсним і, як наслідок, для повернення земельної ділянки орендодавцеві. Право на це їм дає стаття 15 Закону України «Про оренду землі», відповідно до якої цільове призначення земельної ділянки є однією з істотних умов договору оренди. Відсутність істотної умови договору веде або до відмовлення в його реєстрації, або до визнання його недійсним.

Оскільки земельне законодавство містить занадто мало норм відносно суті такого правового інституту, як цільове призначення, на практиці виникає безліч проблем з його застосуванням. А цільовому призначенню в договорах оренди приділялося раніш настільки мало уваги, що воно або відсутній узагалі, або позначено „у вільній формі”. Щоб уникнути цієї грубої помилки, необхідно для початку визначити, що ж таке цільове призначення.

Відповідно до статті 19 Земельного кодексу України, землі України по основному цільовому призначенню поділяються на наступні категорії:

а) землі сільськогосподарського призначення;

б).землі житлової і суспільної забудови; .

в) землі природно-заповідного й іншого природоохоронного призначення;

р) землі оздоровчого призначення;

д) землі рекреаційного призначення;

е) землі історико-культурного призначення;

ж) землі лісового фонду;

з) землі водного фонду;

и) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони й іншого призначення.

Розповсюдженою помилкою визначення є ототожнення цільового призначення, про яке мова йде в статті 15 Закону України «Про оренду землі», з вищевказаним переліком. Вони співвідносяться насправді тільки як приватне і загальне. Справа в тім, що стаття 19 ЗК України говорить про категорії цільового призначення, що є більш широким поняттям, ніж власно цільове призначення. Їх змішанням часто грішать представники державних органів, вимагаючи визнати договір оренди недійсним тільки тому, що замість «землі сільськогосподарського призначення» договорі зазначене цільове призначення «для садівництва».

Як аргумент найчастіше надається довідка 6-ЗЕМ, видавана відділами земельних ресурсів, у якій дійсно як цільове призначення вказуються позиції зі статті 19 Закону про оренду.

Однак таку позицію досить легко спростувати, акцентувавши увагу на словах «основне цільове призначення» і «категорії».

Важливо розуміти, що Закон вимагає вказувати в договорах не основне цільове призначення, а просто цільове призначення землі.

Корисно в цьому зв'язку згадати про існуванні Класифікатора цільового призначення землі, затвердженого Державним комітетом із земельних ресурсів України. Він містить набагато більш детальний Перелік цільових призначень, ніж стаття 19 ЗК України, що дає можливість спростувати вищенаведену позицію державних органів.

Ще одною помилкою у відношенні цільового призначення, але допускається часто вже не держорганами, а сторонами договору, є занадто вільне трактування цього поняття. Нерідко в договорах зустрічаються такі види цільового призначення, як «для розміщення бази відпочинку й організації масового купання». Одна помилка полягає в тім, що автори договору занадто деталізували цільове призначення ділянки, а інша -- у тім, що вони фактично привласнили одній ділянці два цільових призначення, що не має сенсу.

Найчастіше укладачі не розуміють, навіщо необхідно цільове призначення, і, як наслідок, допускають масу помилок.

На жаль, необхідно констатувати, що законодавство не містить чіткого переліку цільового призначення землі, а згаданий вище Класифікатор морально застарів і в деяких аспектах суперечить ЗК України. Однак це не повинно давати основ для самостійного визначення цільового призначення землі. У будь-якому випадку цільове призначення, зазначене в договорі, повинне утримуватися в земельному законодавстві,

ВИСНОВКИ.

Земля - це основа основ самого існування і буття людини, найголовніше місце для господарської та всякої іншої діяльності. Земля виступає як найважливіший природний ресурс, основа життя, загальнолюдське і загальнонаціональне надбання, як компонент природи і біосферна категорія.

Предметом правового регулювання нормами земельного права є суспільні земельні відносини. Характерною особливістю предмета земельного права є те, що він охоплює собою як матеріально - правові, так і процесуальні норми, створюючи тим самим механізм (процедуру) реалізації земельно-правових норм.

З позицій теорії земельного права можна зробити висновок, що:

- право власності на земельну ділянку означає сукупність усіх трьох правомочностей: володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою;

- право власності на землю може розглядатися як комплексний інститут земельного та інших галузей права, як правовідношення, як правомочність власника і як юридичний факт, що має правоутворююче, правозмінююче і правоприпиняюче значення;

- на обсяг правомочностей власника впливають особливості земельних ділянок, які перебувають у власності, а також особливості правового статусу земельних власників та інші обставини.

У разі відсутності приватизованих земельних діля-нок громадяни України мають право отримати без-оплатно у власність із земель державної або комуналь-ної власності по одній земельній ділянці з кожного виду використання. Таким чином, громадяни України мають можливість отримати безоплатно у власність шляхом приватизації до шести земельних ділянок з кожного виду використання в межах, передбачених ст. 121 Земельного кодексу.

Аналізуючи норми ЦК і ЗК з точки зору розвитку права власності на землю, можна зробити висновок: правові неузгодження у системі земельного права є і мають свої причини:

- перед сучасним земельним правом України стоять дещо інші, ніж раніше, завдання. Це пов'язано насамперед з тим, що нині у цій галузі має місце відмова від принципів виключної державної власності на землю та вилучення останньої з цивільного обороту. А це привело до появи нової групи земельних відносин майнового характеру, які потребують правового врегулювання;

- земельні відносини, в тому числі майнового характеру, мають специфіку, яка визначається насамперед особливостями їх об'єкта, тобто землі. Тому навіть відносини, що виникають з приводу, скажімо, купівлі-продажу земельної ділянки, не можуть бути належним чином врегульовані лише цивільним законодавством. Для цього необхідно застосовувати норми земельного права, оскільки саме вони покликані врахо-вувати той факт, що земля -- це не тільки майно, а й природний ресурс, який згідно зі ст. 14 Конституції України є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави;

- правове регулювання земельних відносин майнового характеру і земельних перетворень в цілому потребує вдосконалення. Підвищення його ефек-тивності залежить як від вчених-правників, які повинні вирішити чимало теоретичних проблем, так і від різних суб'єктів політичної системи України, котрі мають виробити узгоджену й збалансовану концепцію земельної реформи та практичний механізм її реалізації (правове, ідеологічне, матеріально-технічне, кадрове та інше забезпечення).

Як будь-який нормативний акт, Земельний кодекс має і недоліки, що будуть відшліфовуватися в процесі його застосування. Крім того, несистематизоване земельне законодавство, що складає не один десяток нормативних актів, може гальмувати застосування Земельного кодексу.

Одна з головних проблем, що так і не вирішив Земельний кодекс, полягає в наступному. Право власності на земельну ділянку переходить лише у випадку припинення права власності на цю земельну ділянку попереднього власника. Однак процедура припинення цього права недостатньо точно регламентована.

Таким чином, можна відзначити, що прийняття ЗК України та окремих законів про земельні відносини ще поставили крапку у процесі розвитку земельних відносин в Україні, цей процес продовжується і вимагає продовження удосконалення земельного законодавства.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

А.Я.Аверх. П.А.Столыпин и судьбы реформ в Росии. М.: Издательство политической культуры, 1991.- C. 28.

Там само. - С.52.

Там само. - С.62.

Там само. - С.76.

Там само. - С.81.

Там само. - С.123.

П.А.Зырьянов. Столыпин без легенд. М., 1991. - С.34.

Н.Верт. История советского государства. М.: ИПА, 1995. - С.27.

Там само. - С.29.

Там само. - С.46.

Там само. - С. 47.

Там само. - С. 62.

Історія України: Курс лекцій, 2-га книга, ХХ ст. Навчальний посібник. За редакцією Мельник В.Г., Верстюк В.Ф., Демченко М.В. та ін. К.: Либідь, 1992. - 256.

Там само. - С.291.

П. А. Кравченко. Право власності на землю, проблеми правового регулювання//Вісник Вищого арбітражного суду. - 2000. - №3. - С.234.

Носік В.В. Право власності в Україні: Навч. посіб. / О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова, О.А.Підопригора та ін.; За заг. ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової.-- К.: Юрінком Інтер. - 2000. - С.432-441.

Земельний кодекс України.Коментар. - Х.: ТОВ „Одісей”, 2002. - С.202.

Там само. - С. 207.

Цивільний кодекс України. Коментар. Видання друге із змінами за станом на 15 січня 2004 року. - Х.: ТОВ „Одісей”, 2004. - С.253.

Земельний кодекс України.Коментар. - Х.: ТОВ „Одісей”, 2002. - С.208.

Цивільний кодекс України. Коментар. Видання друге із змінами за станом на 15 січня 2004 року. - Х.: ТОВ „Одісей”, 2004. - С.254.

Земельний кодекс України.Коментар. - Х.: ТОВ „Одісей”, 2002. - С. 208.

Там само. - С.254.

Петро Філюк. Правові проблеми захисту приватної власності на землю//Земельне право. - 2003. - №12. - С.20-21.

Матеріали узагальнення практики розгляду Лу-цьким районним судом справ про визнання права на земельну частку (пай) за 1996-2002 рр.

Матеріали статистичної звітності Волинського облуправління земельних ресурсів.

Архів Луцького районного суду Волинської обла-сті. Справа № 2-47/2001 рік.

С.Комберянов. Земельная цель оправдывает средства.// Юридическая практика. - 2005. - №47. - С.16.

Страницы: 1, 2, 3