Договір позики (проблеми правової реалізації)

Договір позики (проблеми правової реалізації)

39

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Курсова робота з цивільного права України

за темою:

Договір позики

(проблеми правової реалізації)

Київ 2007

Зміст

Вступ

I. Загальна характеристика договору позики.

1.1. Поняття договору позики

1.2. Правове походження договору позики

II. Зміст договору позики:

. Укладання договору позики, його суттєві умови;

2.2. Обов'язки сторін за договором позики;

2.3. Відповідальність сторін за договором позики

III. Проблеми правової реалізації договору позики:

. Особливості та проблеми практичного використання договору позики в Україні;

. Значення договору позики в цивільному праві України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

В час активного становлення правової держави та пошуку механізмів належного забезпечення прав і свобод як громадян і юридичних осіб, так і держави великої актуальності набуває проблеми удосконалення регулювання цивільно-правових відносин. З прийняттям у 2003 році Цивільного кодексу України, законодавець ґрунтовно підійшов до розв'язання вищезгаданої проблеми. В сучасних умовах особливо зросла роль договору як основної форми, в якій реалізуються товарно-грошові відносини в суспільстві, з'явилися нові види договірних відносин та отримали подальший розвиток ті, які перебували ще в зародку (лізинг, факторинг, концесія тощо).

Звернемося до одного з приватноправових інститутів. Договір позики посідає самостійне місце в системі цивільно-правових договорів. Це зумовлено його правовою природою, його призначенням та притаманними лише йому ознаками. Даний договір є загальною базовою моделлю, на основі якої будується регулювання всіх кредитних відносин в цивільному праві.

Договір позики отримав широке розповсюдження як в практичній діяльності підприємств так і серед фізичних осіб. Він став одним із способів задоволення інтересів і потреб суб'єктів цивільного права. Проте не дивлячись на те, що договір позики видається досить простим, у сторін дуже часто виникають питання щодо взаємних прав та обов'язків, порядку оформлення договору позики, нарахування процентів тощо.

Відповісти на подібні питання можливо лише детально розглянувши особливості правового регулювання договору позики. Останнє і є метою даної курсової роботи. Також буде звернена увага на основні проблемні моменти правової реалізації позики.

Робота базується на аналізі законодавства з приводу договірного права, а саме позикових відносин і наукової літератури в цій галузі.

I. Загальна характеристика договору позики.

1.1. Загальна характеристика договору позики.

Позика - це типова договірно-правова форма кредиту для усіх форм кредитування. Водночас позика є самостійним договором, опосередковує кредитні відносини та зумовлює місце позики в системі цивільно-правових інститутів.

Договір позики врегульований в главі 71 „Позика. Кредит. Банківський вклад” Цивільного кодексу України (далі ЦК України) Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України - 2003 р., № 40. - ст. 356.. Не випадково ця глава об'єднує декілька відносно самостійних видів договорів. Договір позики як і кредитний договір (та і договір банківського вкладу), оформлює єдині по своїй економічній природі відносини. Відмінності між ними головним чином полягають в тому, що кредитором по кредитному договору виступають банки та інші фінансові установи, а в якості наймодавця по договору позики можуть виступати будь-які фізичні та юридичні особи.

Законодавчого визначення договору позики звучить так: „За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості” ч.1 ст.1046 ЦК України.

Позикові відносини зумовлені характером обов'язку боржника у грошовому зобов'язанні, що існує між позикодавцем і позичальником. І договір позики є основною підставою виникнення позикових відносин.

Підкреслюється, що вексельні зобов'язання, емісія облігацій та державна (комунальна) позика, інші боргові зобов'язання є позиковими лише в певній мірі. На них поширюється загальні правила позики з урахуванням особливостей таких відносин.

Суб'єктами позики є будь-які фізичні та юридичні особи. Боржника за договором позики називають позичальником, а кредитора - позикодавцем.

Договір позика є реальним, одностороннім, відплатним або безоплатним договором. Це значить, що він набуває чинності тільки після передачі майна, всі обов'язки покладені лише на позичальника і в визначених законом випадках договір позики може бути як оплатним так і безоплатним.

Предметом договору позики є речі, визначені родовими ознаками та грошові кошти. Законодавець за певних випадків передбачає як просту письмову так і усну форму для цього виду договорів.

Отже, договір позики - це один з видів зобов'язань, спрямованих на передачу майна.

1.2. Правове походження договору позики.

Римське приватне право на сьогодні є одним із найвищих досягнень в історії правової науки світу. Воно стало базисом та основою права країн романо-германської правової сім'ї. Оскільки Україна також відноситься до цієї сім'ї, тому доцільно буде з'ясовування правове походження договору позики звернувшись до римського приватного права.

Поняття зобов'язального права вимагає звернення до Інституцій Юстиніана, його легальне визначення зобов'язання звучить так: „Зобов'язання - це правові тенета, в силу яких ми зв'язані необхідністю що-небудь вчинити, згідно права, яке діє в нашому суспільстві” Дженнаро Франчози. Институционный курс римского права: перевод с итальянского д.юр. наук Л.Л. Кофанов. - М.: Статут, 2004. - С.349.. Звідси можна зробити висновок, що зобов'язання - це таке юридичне відношення між двома сторонами, в силу якого одна з них - кредитор - має право вимагати від іншої - виконання чого-небудь на свою користь.

Згідно римського приватного права зобов'язання могли виникати з різних джерел: із закону, із правопорушення та з договору. Зобов'язання з договору, згідно класифікації Гая, поділяються на речові, вербальні, літеральні та консенсуальні зобов'язання.

Римське право можна умовно поділити на два історичні періоди: старе римське право і пізнє римське право. Чітку межу між ними провести фактично неможливо, оскільки правова наука весь час розвивалася, змінювалася та вдосконалювалася.

Старому римському праву був притаманний строгий формалізм, фактично не було різниці між кримінальним та цивільним правопорушення. Тому наслідком невиконання договору могла стати помста, звернення направлялося не на майно боржника, а на його особу. За деяких умов кредитор мав право на вбивство боржника. Серед інститутів забезпечення виконання зобов'язань старе римське право знало клятву та заручництво.

Вже в той час простежується потреба в використанні договору позики, кредиту. Позикові відносини, одні з найдавніших у римському праві (після міни). Старе римське право ще задовго до законів XII таблиць створило такий договір позики як nexum Покровський И.А. История римского права. - М.: Статут, 2004. - С.396.. Цей договір заключався в присутності п'яти свідків та особи з вагами. В древню епоху ці формальності мали реальне значення: коли в якості грошей був метал у зливках, треба було реально зважити домовлену кількість цього металу. А з введенням монет дана процедура вже стала більш традицією, ніж необхідністю: кредитор брав маленьку монету і, вдаривши нею по вагам, передавав її боржнику замість справжніх грошей, які вручали чи раніше чи пізніше. При цьому кредитор вимовляв певну формулу, яка надавала договору саме характер позики.

Потім боржник в визначений термін повинен був повернути борг. Якщо боржник не платив, то наступали ті наслідки, які були обумовлені в договорі. Не існувало можливості попереднього позову кредитора, nexum наділявся суворою силою виконання. Тому наслідком невиконання даного зобов'язання була особиста відповідальність боржника (боргова кабала, потрапляння в рабство до кредитора тощо).

Для більш точного визначення умов договору позики формою nexum допускалося визначення строку виконання зобов'язання, встановлення процентів та інше.

Трохи пізніше nexum був більш врегульований законами XII таблиць, зокрема було обмежено максимальний розмір процентів за договором позики, щоб захистити боржників від потрапляння в боргову кабалу. Також був прийнятий закон lex Poetelia, 326 р Покровський И.А. История римского права. - М.: Статут, 2004. - С. 399.. (він став наслідком масових заворушень). Крім усього іншого цей закон позбавив nexum його сили: тепер кредитор повинен був попередньо доказати свою вимогу в суді і отримати судове рішення. Значення nexum було підірвано, і така форма договору позики переставала вживатися і потроху забувалася.

Система пізнього римського права винайшла нові та більш гнучкі форми, які були в змозі надати юридичне вираження відносинам, що виникли. Тому що виникаючі економічні умови, створювали такі відносини, які неможливо були втиснути в рамки давніх mancipatio и nexum. Зникає обтяжливий формалізм у правовідношеннях, виникає формулярний процес.

З'являється особливий інститут mutuum або позика, який став результатом комерційної діяльності в III ст.. до н.е. Римське право визначає позику як безформальний реальний речовий контракт. Юридична сила mutuum полягала в тому, що одна сторона (кредитор) дає іншій стороні (боржнику) визначену кількість грошей чи інших родових речей (масло, пшениця) у власність з тим, щоб у визначений термін (або на вимогу) кредитору було повернуто таку ж саму кількість таких самих речей. Отже, на відміну від nexum, в mutuum було вже визначено об'єкт зобов'язання.

Зобов'язання mutuum залишається одностороннім зобов'язанням: яких-небудь зустрічних вимог боржник пред'являти не міг. А кредитор мав право заявляти цивільний позов з вимогою повернути позичене, але без усяких додаткових претензій: збитків, процентів. Пізніше було встановлено, що погодження з приводу процентів, має встановлюватися в окремому договорі.

За можливу загибель речі, яка відбулася вже після її передачі, відповідав боржник.

Протягом наступних століть були урегульовані норми та максимальні розміри процентів. Цим держава намагалася знищити лихварство та присікти можливі хитрощі, з допомогою яких римляни намагалися обійти законодавчо встановлений розмір процентної ставки. В довершенні цього Юстиніан заборонив нарахування процентів на проценти (так званий анатоцизм Дженнаро Франчози. Институционный курс римского права: перевод с итальянского д.юр. наук Л.Л. Кофанов. - М.: Статут, 2004. - С.365.).

Слід згадати і про „морську позику” як підвид договору позики. Для морської позики були характерними надзвичайно великі проценти за позичений капітал. Іноді вони доходили до 1000 % Так само. - С.366.. Це було пов'язано з багатьма ризиками, які переслідували власника корабля в морі і необхідністю захистити інтереси кредитора.

Розглянувши, виникнення и розвиток позикових відносин в римському приватному праві, видається, що дійсно українське цивільне право, зокрема в питанні регулювання договору позики багато чого запозичило з античних часів. Розробки римських цивілістів стали надбанням світової скарбниці юридичної думки, і справили свій вплив в тому числі і на цивільне право України.

Використавши досвід античного права, український законодавець спромігся на якісне та ґрунтовне регулювання договору позики.

II. Зміст договору позики.

2.1. Укладання договору позики, його суттєві умови.

Договір - це взаємна угода, тому в ньому містяться окремі положення, умови, визначаються права та обов'язки сторін. Сукупність вищезгаданих, погоджених сторонами умов і становить зміст договору.

Умови договору можуть буди умовно поділені на такі групи: істотні, звичайні та випадкові. Важко переоцінити практичне значення даної класифікації. Істотними умовами є ті, без яких договір не може вважатися укладеним взагалі. Зазвичай такі умови встановлює закон, проте якщо сторони погодять і встановлять в договорі певні інші умови, то вони автоматично стануть істотними. Звичайні умови, це ті, які традиційно включаються в договір, вони можуть бути відсутні безпосередньо в договорі, але вважається, що вони обов'язково підлягають виконанню. Випадкові ж умови як правило не передбачаються для певного виду договору, проте за погодженням сторін можуть бути встановлені.

Зрозуміло, що для укладення договору ключове значення мають істотні умови. За загальною нормою цивільного права, договір вважається укладеним в належній формі тільки якщо сторони домовилися з приводу всіх суттєвих умов договору (ч.1 ст. 638).

Закон визначає, що за договором позики істотною є умова щодо предмету договору. Важливо, що Цивільний кодекс не відносить строк виконання договору позики та ціну до істотних умов договору.

При укладанні договору позики сторони керуються загальними положеннями закону про порядок укладення договору. Тобто договір укладається шляхом пропозиції (оферти) однієї сторони укласти договір і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Обов'язковим є додержання вимог, які висуває законодавець до оферти і акцепту.

Пропозиція укласти договір повинна містити всі істотні умови договору та виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Реклама, або якась інша пропозиція, не є офертою. Це значить, що пропозиція укласти договір має бути адресована конкретній фізичній чи юридичній особі. А реклама виступає лише як запрошення робити пропозиції укласти договір (ст.. 641 ЦК України).

Прийняття пропозиції (акцепт) повинен бути повним та безумовним. Сторона має погодитися з усіма запропонованими умовами договору і чітко виразити свою волю укласти договір. Якщо акцептант згоден укласти договір на інших умовах, це буде вважатися відмовою від одержаної пропозиції та водночас новою офертою особі, яка зробила пропозицію.

Важливим з практичної точки зору є питання моменту укладення договору позики. Оскільки, як зазначалося вище, договір позики є реальним, то права та обов'язки сторін не можуть виникнути до передачі речі (грошей). Іншими словами, договір позики вважається укладеним в момент здійснення дії по передачі предмета договору на основі попередньої домовленості. Ця особливість реальних договорів зазначена в ч.2 ст. 640 ЦК України: „Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії”.

Чітка фіксації моменту, з якого договір вважається укладеним дуже важлива, оскільки, наприклад, питання щодо визнання договору недійсним вирішується, як правило, в залежності від того, чи відповідав він вимогам закону на момент укладення чи ні (ст.215 ЦК України). Проте навіть не це найголовніше, договір вступає в силу, а тому стає обов'язковим для сторін саме з моменту його укладення (ч. 2 ст. 631 ЦК України).

Якщо, наприклад, сторони створять та підпишуть договір, де буде зазначено, що позикодавець передає у власність позичальника певні грошові кошти у визначеному розмірі, то такий документ ніяким чином не зобов'язує позикодавця до фактичної передачі грошей. Відмова позикодавця не буде порушенням закону, оскільки договір не був належно укладений. Підписаний сторонами документ з назвою „Договір позики” до фактичної передачі предмета позики в силу не вступає, а отже, посилатися на подібний договір немає сенсу.

Іноді оформлення (підписання) договору позики відбувається після фактичної передачі предмета позики. Факт існування договору свідчить про передачу позики, яка відбулася раніше. В договорі це може відображатися таким чином: „Сторони підтверджують, що на момент оформлення даного договору позикодавець передав позичальнику, а позичальник отримав від позикодавця гроші в розмірі 1000 грн.” Федоренко Ф. Договор займа. - Х.: Фактор, 2004. - С. 7..

При укладенні як договору позики, так і будь якого іншого договору сторони мають звернути увагу на форму, яка передбачена законодавцем для того чи іншого договору.

Договір позики укладається як в усній так і в письмовій формі. В Цивільному кодексі України зазначено, що договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми (ч.1 ст. 1047). Розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян може встановлюватися законами чи постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету міністрів України.

Отже, з положення закону видно, що проста письмова форма обов'язкова для договору позики тільки у випадках, коли позикодавець - юридична особа, а також в усіх випадках, якщо сума договору позики перевищує встановлений законом розмір.

Проте тепер слід звернути увагу на ч. 1 ст. 208 ЦК України. В ній зазначено, що в письмовій формі слід укладати правочини між фізичними та юридичними особами, крім правочинів передбачених частиною першою статті 206 Цивільного кодексу України. А відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦК України: „Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.”. З викладених положень можна зробити висновок, що у письмовій формі необхідно укладати будь-які договори позики за участю юридичної особи, незалежно на якій стороні вона виступає (є позикодавцем чи позичальником), адже договір позики не може бути повністю виконаний сторонами у момент його виконання, тому підпадатиме під статтю 208 ЦК України.

Законом не вимагається нотаріальне посвідчення договору позики, проте за домовленістю сторін чи на вимогу однієї з сторін, договір може бути нотаріально посвідчений, але в цьому разі необхідно виплатити державне мито у розмірі, визначеному законом Про державне мито. Декрет Кабінету міністрів України вiд 21.01.1993 // Відомості Верховної Ради України. - 1993 р. - № 13. - ст. 113.

Страницы: 1, 2, 3