Гармонізація національного законодавства України з нормами Європейського товариства в сфері захисту прав людини і громадянина

Вершиною козацького нормотворення певною мірою вважається Конституція Пилипа Орлика 1710 р. У різних історико-правових джерелах цей документ називають по-різному (Бендерська конституція, “Конституція прав і свобод Війська Запорізького”, договір між запоріжцями та гетьманом Малоросії). Сама природа і зміст цього документа не викликають сумнівів у тому, що він віддзеркалює вимоги козацтва, які висувалися до всіх гетьманів з часів гетьмана Виговського (1657-1659 рр.) і всіх московських царів з часів царя Олексія Михайловича (1645-1676 рр.). Ці вимоги стосуються головним чином обмеження компетенції гетьмана, організації влади за принципом поділу її на законодавчу, виконавчу і судову, виборності урядовців, утвердження прав і свобод громадян. Зокрема, цим актом обмежувалися податкові стягнення, встановлювалось непорушне правило захисту жінок - вдів козаків, їх дружин, дітей-сиріт, на гетьмана покладався обов'язок забезпечувати додержання непорушних громадянських вольностей. Хоча Конституція Пилипа Орлика за межами емігрантського оточення гетьмана реальної сили так і не набула, вона залишилася в історії як оригінальна правова пам'ятка, цікава спроба закріпити нову, відносно демократичну модель державного ладу України у разі приходу “гетьмана-емігранта” до влади [40].

Після входження України до складу Московії, а потім до Російської імперії багато українських мислителів зверталися до політико-правових ідей гуманітарного змісту. Зокрема, українська політико-правова платформа набула розвитку в працях Михайла Драгоманова. В останній чверті ХІХ ст. Драгоманов розробив конституцію суспільства, що ґрунтувалася на ідеї асоціації гармонійних особистостей. У конституційному проекті М. Драгоманова “Вільна спілка” найважливішим було завдання перебудови Російської держави на засадах політичної свободи.

Під політичною свободою розумілися права людини і громадянина та самоврядування - як місцеве, так і загальнодержавне. Політичними свободами було визнано “недоторканність тіла для ганебної кари та смертної страти”, недоторканність особи і житла без судової постанови, свобода вибору місця проживання, свобода совісті, слова, зборів, друку, товариств і спілок тощо. Проект Конституції Драгоманова передбачав право судового позову на посадову особу чи державну установу за незаконне порушення інтересів особи, право на опір незаконним діям чиновників, повну рівність усіх у громадянських правах і обов'язках.

Подальшого розвитку гуманістичні політико-правові концепції Драгоманова набули у працях Михайла Грушевського, зокрема в його конституційному проекті 1905 р. Цим проектом передбачалося право українців на українське громадянство, рівноправність жінок і чоловіків, забезпечення особистої свободи людини, відокремлення церкви від держави тощо. Українська мова визнавалася офіційною, але і всі мови, уживані в Україні, проголошувалися вільними.

Зауважимо, що з середини ХІХ ст. Україна, розділена між Росією і Австро-Угорщиною, вступила у смугу буржуазно-демократичних реформ, найяскравішою рисою яких стало скасування кріпацтва. Цей процес супроводжувався посиленням суспільної уваги до проблеми прав людини. Повне визнання і підтримку в Україні знайшли також прогресивні ідеї знаменитої російської судової реформи 1864 р., демократичні зміни, які відбулися в результаті першої російської революції 1905-1907 рр. Аналогічно сприймалися і позитивні зрушення у політико-правовому житті Австро-Угорщини. За подібні зміни активно боролися кращі представники української громадськості по обидва боки кордону.

Період визвольних змагань 1917-1920 рр. характеризувався пошуком найоптимальніших форм державно-правового розвитку України. Питання надання і забезпечення прав і свобод людини і громадянина вийшло за межі політично-правових вимог і стало перетворюватися на реальну справу. Проте у праві мало не кожного режиму, що панував тоді в Україні, демократичні цінності конкурували з потягом до авторитаризму, гуманістичні ідеали - з узаконенням репресій проти політичних супротивників. Своєрідним живим символом української національної і державної ідеї на початку цього періоду був Михайло Грушевський, життя і політична діяльність якого заслуговують особливої уваги. Трагедія цієї історичної постаті, як засвідчують сучасники, в тому, що він був великим вченим, а доля змусила його займатися великою політикою. Під безпосереднім керівництвом М.Грушевського з кінця 1917 і до 28 квітня 1918 р. на засіданнях Малої ради, яка мала повноваження законодавчого органу, було прийнято 30 законів, які мали б закласти правовий фундамент Української держави. Він науково обґрунтував засади державного життя в Україні, а реалізувати їх, з різних об'єктивних і суб'єктивних причин, не зміг. Але саме завдяки зусиллям М. Грушевського Україна організувала на той час національно-державне життя і вийшла на міжнародну арену.

III Універсалом Української Центральної Ради 20 листопада 1917 р. було проголошено Українську Народну Республіку на правах автономії у складі Російської республіки, а IV Універсалом Центральної Ради 22 січня 1918 р. Українська Народна Республіка проголошувалась самостійною і незалежною державою. 29 квітня 1918 р. було прийнято Конституцію Української Народної Республіки (затверджена сесією Центральної Ради, але не набула чинності).

Проте того ж дня гетьманський переворот Павла Скоропадського змів Центральну Раду. Надалі було прийнято низку конституційних актів Гетьманату, Директорії і ЗУНР, які закріплювали досить широкий спектр політичних і особистих прав і свобод громадян України. Здійснювалися і реальні демократичні перетворення, ефективність яких помітно знижувалась внаслідок гострої, нерідко кривавої боротьби за владу.

За часів Радянської влади в Україні було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937, 1978 рр.). Ці акти закріпили позитивні наслідки соціальної революції і формальні атрибути української радянської державності. Щодо прав людини їх концептуальною основою тривалий час залишалися положення Декларації прав трудящого і експлуатованого народу, прийнятої у січні 1918 р. ІІІ Всеросійським з'їздом рад. Особливо наголошувалося на необхідності вирішення соціально-економічних питань як неодмінної передумови створення світлого майбутнього для трудящих. Всі Конституції закріплювали різний правовий статус особи, обсяг її прав та свобод. Це дає можливість простежити динаміку становлення і розвитку прав і свобод людини з точки зору правового статусу особи. Вже у Конституціях УРСР 1919 і 1929 рр. було закріплено дещо ширший, ніж у попередніх конституційних актах, перелік прав людини і громадянина. А Конституція УРСР 1937 р. закріпила широку гаму прав та свобод [45].

В Україні відбувалися об'єктивні суспільно-політичні зміни у напрямі демократизації, що зумовлювалося прийняттям нею міжнародно-правових зобов'язань і членством у міжнародних організаціях. Під час Другої світової війни за свій вагомий внесок у розгром фашизму наша країна набула широкого визнання і авторитету на міжнародній арені, стала у 1945 р. одним із фундаторів Організації Об'єднаних Націй, неодноразово обиралася членом головних органів ООН, її комітетів та комісій. З цього часу вона виступає як суб'єкт міжнародного права і міжнародних відносин.

Говорячи про міжнародну правосуб'єктність колишньої УРСР і її участь у міжнародних відносинах, йдеться передусім про її зусилля в напрямі забезпечення прав і свобод людини. Зокрема, на Першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україна разом із 17 країнами була обрана членом Економічної і соціальної ради ООН, у 1947 р. стала членом Економічної комісії для Європи, у 1948-1949 рр. і у 1984-1985 рр. обиралася тимчасовим членом Ради Безпеки ООН. Чимало пропозицій УРСР на міжнародних форумах були схвально сприйняті і реалізовані. Саме з ініціативи української делегації в 1948 р. на конференції в Сан-Франциско комітет, який очолював глава делегації України Д. Мануїльський, сформулював преамбулу, цілі і принципи Статуту ООН. На його пропозицію до Статуту ООН було включено ряд важливих положень про загальну повагу прав і основних свобод людини.

Активну участь брала Україна у підготовці й прийнятті міжнародно-правових документів у галузі прав і свобод людини. Так, конкретні пропозиції української сторони були враховані і знайшли відображення у Загальній декларації прав людини, Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання за нього та ін. До того доклали багато зусиль всесвітньо відомі наші співвітчизники - юристи В. Корецький (академік АН УРСР, засновник та впродовж багатьох років директор Інституту держави і права АН УРСР, основоположник української школи міжнародного права, член Міжнародного суду ООН, представник СРСР у Комісії ООН з прав людини у 1947-1949 рр.) і П. Недбайло (професор, завідувач кафедри теорії держави і права Київського університету ім. Т.Г. Шевченка, який у 1958-1968 рр. був постійним представником УРСР у Комісії ООН з прав людини і якому в 1968 р. було присуджено премію ООН за видатний особистий внесок у справу захисту прав і свобод людини).

Таким чином, у міжнародно-правовій практиці було прийнято чимало прогресивних норм і започатковано міжнародно-правові ініціативи, які послугували “позитивною” атестацією Україні після проголошення нею незалежності.

На тлі всіх попередніх радянських конституцій Конституція УРСР 20 квітня 1978 р. вигідно вирізняється як структурою, так і обсягом закріплених прав та свобод. У ній статусу особи було присвячено дві глави, окремою главою регулювались основні принципи громадянства, визначався статус іноземців та осіб без громадянства на території України, встановлювалась рівність прав громадян перед законом, рівність прав чоловіків та жінок.

Сучасне розуміння та елементи правового статусу особи

Фактичне положення людини, масштаб її свободи виражаються, перш за все, у матеріальних і духовних можливостях і обов'язках, кількість, якість і межі яких визначають змістовну характеристику стану конкретної особи. Що і складає правовий статус особи.

Правовий статус особи - це система права, свобод і обов'язків, закріплена в нормах права [42]. Вважаю за необхідне відразу зробити застереження щодо поняття “особа”. Поняття “особа” поєднує властивості індивідуума і як людини, і як громадянина. Тому правовий статус особи охоплює систему прав і обов'язків людини і громадянина.

Не всі автори наукових праць з теорії держави і права сходяться в думці, що правовий статус особи - це тільки система прав і обов'язків.

Існує декілька підходів до визначення правового статусу особи. Деякі дослідники поряд із системою прав і обов'язків пропонують включати в правовий статус громадянство, загальну правоздатність; гарантії прав [21]; законні інтереси [1, 24]; юридичну відповідальність [28] і ін. Я дотримуюсь точки зору, що всі ці додаткові елементи є або передумовами правового статусу (наприклад, громадянство, загальна правоздатність), або вторинними елементами (юридична відповідальність похідна від обов'язків), або категоріями, що далеко виходять за межі правового статусу (система гарантій). Слід погодитися з думкою висловленою у більшості робіт з теорії держави і права (М.Н. Марченко, Г.Н. Манов і інші) про те, що навряд чи необхідно виділяти як самостійний елемент правового статусу законні інтереси, т.т. інтереси, що прямо не зафіксовані в юридичних правах і обов'язках. Інтерес передує правам і обов'язкам незалежно від того, знаходить він пряме закріплення в законодавстві чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Інтерес - категорія поза-правова, чи до-правова, і, зрозуміло, втілюється не тільки в конкретних правових розпорядженнях, але й у загальних принципах права. Правове вираження і захист інтересів особи - одна з важливих функцій правової системи в цілому. Поняття ж правового статусу доцільно обмежити категоріями прав і обов'язків, що дозволяють чітко виділити його структуру.

Основою правового статусу особи є її конституційний статус, де права, свободи й обов'язки в сукупності утворюють єдиний, внутрішньо погоджений комплекс.

У науці теорії держави і права виділяють наступну класифікацію правових статусів, що проводиться по сфері їхньої дії і структурі правових систем:

загальний (міжнародний) правовий статус. Містить у собі крім внутрішньодержавних, права, свободи, обов'язки і гарантії, вироблені міжнародним співтовариством і закріплені в міжнародно-правових документах;

конституційний (базовий). Поєднує головні права, свободи, обов'язки і їх гарантії, закріплені в Основному законі країни;

галузевий статус. Складається з правомочних і інших компонентів, опосередкованих окремою галуззю правової системи;

родовий (спеціальний). Відбиває специфіку правового положення окремих категорій людей;

індивідуальний. Характеризує особливості положення конкретної людини.

Усі види статусів означають закріплення в праві міри можливої і належної поведінки особи, межі її свободи.

У залежності від характеру державного режиму, існує два підходи до визначення міри свободи особи в праві.

У суспільствах, де панують тоталітарні принципи, де держава вважає себе, а не людину, вищою цінністю, правовий статус особи, як правило, встановлюється за принципом "заборонено все, крім того, що дозволено". Межі свободи вичерпним чином визначені державою.

У суспільствах, де держава визнає людину як вищу цінність (демократичні державні режими), правовий статус формується виходячи з принципу "дозволено усе, крім того, що заборонено". Тут держава встановлює вичерпний перелік заборонених дій, а межі свободи людини невизначені. Єдиний обмежник - межа заборон.

Правовий статус особи розглядають як родове поняття, що виступає як:

1) правовий статус громадянина;

2) правовий статус іноземця;

3) правовий статус особи без громадянства (апатрида).

Правовий статус громадянина є всеосяжним. Це означає, що громадянин має всю повноту встановлених у законодавстві прав і свобод, на нього поширюються і всі обов'язки.

Правовий статус інших суб'єктів містить ряд винятків. Наприклад, іноземці не можуть брати участь у виборах і референдумах, служити в армії, створювати політичні партії і т.д.

У деяких державах іноземцям дається правовий статус, максимально наближений до правового статусу громадянина. Це називається наданням “національного режиму”.

Правовий статус особи залишиться декларацією, якщо в державі й у суспільстві не буде створений відповідний механізм гарантій його реалізації.

Елементи правового статусу особистості

Як уже відзначалося, правовий статус особи містить у собі кілька елементів - це права, свободи й обов'язки. Правовий статус є серцевиною нормативного вираження основних принципів взаємин між особою і державою. По своїй суті він являє собою систему еталонів, зразків поведінки людей, що заохочуються і, що захищаються від порушення державою і, як правило, схвалюваних суспільством.

Розглянемо перший елемент правового статусу особи - права і свободи.

Права особистості в структурі правового статусу - це формально-визначені, юридично гарантовані можливості користуватися соціальними благами, офіційна міра можливої поведінки людини в державно-організованому суспільстві.

Права особи як права громадянина конкретної держави (так само як обов'язки) є частиною об'єктивного права, тобто визначеним різновидом правових норм у рамках системи діючого права, і одночасно - це суб'єктивні права, оскільки вони належать окремим громадянам як суб'єктам права. Суб'єктивні права особи - це ті конкретні повноваження, що виникають у людини як у індивідуально-визначеного суб'єкта права на основі норм об'єктивного права. Іншими словами, це ті юридичні можливості конкретної людини, що безпосередньо випливають із загальних, абстрактних правил поведінки, встановлених законодавцем. Права особи, чи суб'єктивні права, - це не потенційні, а реальні соціальні можливості індивіда, що випливають безпосередньо з закону. Дане положення варто підкреслити, оскільки в юридичній науці утвердилося розуміння суб'єктивного права як елемента конкретного правовідношення, породжуваного визначеними юридичними фактами. У літературі така позиція була піддана критиці. Н.І.Матузов справедливо відзначає, що спосіб виникнення, форма прояву і реалізації тих чи інших прав не мають принципового значення для характеристики як суб'єктивних [31].

Права людини - права, що належать будь-якому індивіду, оскільки він людина. Ідея рівності людей, таким чином, лежить у самих джерелах цього вчення. Передумова виникнення прав людини - об'єктивна потреба в забезпеченні загальних для всіх людей умов існування. При сформованому у Новий час взаємозв'язку і взаємозалежності кожного з кожним цього виявляється досить для закріплення основ існування і самого соціального цілого.

Історично першим невід'ємним правом була оголошена свобода віросповідання. У ході звільнення від середньовічних догматів людині належало насамперед відстояти свою духовну незалежність, довести своє право приймати самостійні рішення, не оглядаючись ні на які авторитети, включаючи авторитет церкви. Але ідея духовної незалежності відразу сполучалася союзом із принципом недоторканності приватної власності. Під прапором боротьби за релігійну свободу йшла боротьба за свободу економічну, котра могла існувати лише на основі ринку. От чому домагання на володіння всіма передумовами, що необхідні для функціонування і розвитку обмінних зв'язків, і стали проголошуватися невід'ємними правами людини. До їх числа, насамперед, відносяться право на життя, недоторканість особи, свободу, власність і т.д.

Права особи надзвичайно різноманітні по змісту, обсягу і способам реалізації. Права особи можуть бути офіційно визнані державою і стати законами, виданими належними органами державної влади. У цьому випадку права особи і права громадянина збігаються. Однак таке їхнє опосередкування державою необов'язкове. Права особи і не будучи опосередковані державою все рівно залишаються правом. Як відзначав Гегель, “людина як така... має право на свободу”. Права людини іноді одержують офіційне закріплення й у документах поза-державного характеру, наприклад, у Загальній декларації прав людини, прийнятій Організацією Об'єднаних Націй у 1948 р. [3].

Виникає питання, чи забезпечуються права людини державним захистом у тому випадку, якщо держава їх не санкціонувала і не включила в національну систему законодавства. Той, хто зводить право до сукупності вихідних від державної влади юридичних норм, відповідає на нього негативно. “Декларації ООН про права людини мають потребу в тому, щоб кожна держава юридично, законодавчим шляхом, закріпила їх, надала їм значення прав громадянина даної держави і послідовно забезпечувала можливості їхнього використання кожною людиною”, вказував Л.С. Явич. Однак настільки категоричне судження, хоча воно і розділяється дуже багатьма, не підтверджується фактами. Права людини, що зароджуються в глибинах громадянського суспільства, можуть мати і мають державний захист у тих випадках, коли джерелами права виступали звичаї, усталені правовідносини, договір, судовий прецедент і т.д., якщо в них вони одержали своє відображення. При цих умовах права людини, якщо вони будуть порушені, можуть бути визнані і відновлені органами суду.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9