Гармонізація національного законодавства України з нормами Європейського товариства в сфері захисту прав людини і громадянина

Соціально-нормативне виховання здійснюється поетапно. Воно визначає вплив усіх факторів суспільного життя на формування поваги до закону і передбачає організаційно-комплексні, методичні заняття із засвоєння закону (інколи із застосуванням друкованих, телевізійних, художніх засобів правового впливу, які можна назвати каналами передачі працівникові міліції ідейно-правового змісту правовиховної роботи).

При формуванні правової культури не слід забувати про систему самовиховних методів:

 самопізнання  важливий крок на шляху до самовдосконалення (вивчення своїх особистих якостей: характеру, темпе-раменту, пам'яті, для самоаналізу й аналізу результатів своєї діяльності, особистої поведінки);

 самооцінка визначається через світогляд, ідеали, рівень розвитку особистості та є результатом порівняння себе з ідеалами за певними параметрами;

 самопорівняння як різновид самооцінки здійснюється шляхом порівняння себе з іншими з метою запозичити від оточуючих осіб і відомих фахівців (юристів, політичних діячів) позитивний досвід;

 самообов'язковість  це внутрішня вимога до самого себе, до своєї поведінки; потрібне внутрішнє переконання в її необхідності;

 самовправа заснована на формуванні стійких навичок поведінки як в юридичній практиці, так і в побутовій діяльності;

 самопримус  вольове зусилля, спрямоване на подолання труднощів, які не сприяють дотриманню своїх вимог, законів та ін. Але цей примус повинен застосовуватися не так часто і не бути основним засобом.

У складі цієї цілісної системи за необхідності можна використовувати й інші методи: самоконтроль, самозвіт, самозаохочення.

Отже, ознайомившися з формами та методами нормативно-правового виховання і самовиховання, ми з'ясували, що обидва напрями допомагають виховувати працівників ОВС не тільки для активної роботи щодо захисту прав людини на підставі застосування національного і міжнародного законодавства, але і в інших галузях суспільного життя. Таким чином, правове виховання становить соціально необхідний ідеологічний процес, що формує разом з іншими напрямами правосвідомість і психологію працівника правоохоронних органів.

Тому у правовиховному процесі можна виділити такі рівні:

по-перше, залучення працівників ОВС до суспільних і служ--бових справ, що виражаються в праві на макрорівні. Діє тільки законодавець, формуючи норми, що відбивають загальнодержавні і планетарні інтереси (у демократизованому суспільстві в умовах достатнього забезпечення прав людини виховне значення діяльності законодавця зростає);

по-друге, це вплив на сферу зайнятості особи, на яку спрямоване виховання;

по-третє, вплив на особисті інтереси, узгодження їх зі службовим і громадським напрямами, за умови надання переважного значення службовій діяльності. Таке поєднання і є метою діяльності вихователя та засобом досягнення очікуваного стану правової вихованості.

Слід зазначити, що правове виховання  це не тільки виховання правосвідомості, а ще й виховання правозахисника, який готовий до співпраці з громадянами щодо захисту прав і свобод людини.

Інколи виникає запитання: що дозволяє одному працівникові органів внутрішніх справ вистояти в найскрутніших, екстремальних умовах і здолати обставини і що заважає іншому, навіть у більш сприятливих умовах, дотримувати чинних норм або правил? Можна відповісти так: духовний стан.

Річ у тому, що моральні і суспільні цінності, які покладено в основу правових норм, стають недоступні працівникам міліції, якщо їм протидіє потік негативних емоцій, інтересів та відсутність культурно-естетичного виховання.

Правоохоронець, який на підставі наукового пізнання суспільних законів застосовує відповідні етичні й естетичні категорії, може вважатися культурною, освіченою особистістю. Формувати таку особистість правоохоронця і є завдання культурно-есте-тичного та морально-правового виховання.

Наприклад, добре відомо, що егоїзм і бездушність правоохоронця пов'язані з емоційною нерозвинутістю і заважають захисту прав людини. Тому мистецтво, сприйняття естетичного й етичного ідеалів розвивають глибокі моральні переконання у працівників правоохоронних органів, уявлення про добро та зло, справедливість тощо, поняття про належну поведінку, формують уміння передбачати наслідки своїх вчинків і усвідомлювати відповідальність за них. У суспільстві немає іншої такої організованої діяльності із розвитку почуттів, як мистецтво. У зв'язку з цим при розгляді проблем правового виховання увага, як правило, зосереджується на художніх творах так званої морально-правової тематики.

Слід зазначити, що мистецтво і знання про етичні й естетичні категорії  це не тільки засіб прямого виховання, але й накопичення духовності, що готує підгрунтя для бажаних морально-правових установок під час захисту прав людини працівником правоохоронних органів. Кожен твір мистецтва адресується гуманістичному началу і, безумовно, є джерелом естетичного та морального зростання, правового виховання.

У цілому в процесі виховання правової і моральної культури, формування поваги до прав людини найважливішим, на наш погляд, є подолання стереотипів тоталітарного мислення працівника правоохоронних органів, розвиток правосвідомості, зокрема щодо захисту прав людини за умови того, що працівники будуть суворо спиратися на:

 законність (складне соціальне явище, що значно впливає на право);

 певний рівень професійних знань і вмінь (вико-рис-то-вую-чи при цьому всі форми підвищення кваліфікації за профілем);

 ознайомлення працівника правоохоронних органів з діяльністю аналогічних служб за кордоном і з історичним аспектом їх утворення;

 повагу до права, яка приводить до особистої переконаності у правильності та доцільності дотримання юридичних норм і законів;

 усвідомлення значущості моральної цінності норм суспільства і засвоєння найбільш важливих прав, свобод і обов'язків, які, крім конституційного, отримали і міжнародне закріплення.

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що формування і вдосконалення морально-правової культури сприяє всебічному і гармонійному розвитку особистості працівника правоохоронних органів, виробленню у нього необхідних морально-правових якостей, потрібних для захисту прав людини.

Формування морально-правової культури правоохоронця є безперервним процесом. Динаміка накопичення досвіду в цій галузі на сучасному етапі має свої особливості, які обов'язково потрібно враховувати при вихованні особистості в правоохоронних органах, щоб цивілізовано захищати права людини згідно з чинними міжнародно-пра-вовими нормами.

Висновки

Гармонізація національної правової системи з правом ЄС є однією з найважливіших умов для поглиблення співробітництва з Європейським Союзом та поступової інтеграції до його лав (набуття статусу асоційованого або повного члена) будь-якої країни, що має намір увійти до його складу.

Питання про приведення національної правової системи України у відповідність із правовою системою Європейського Союзу набуває сьогодні неабиякого значення для розвитку української економіки, яка б отримала змогу розвиватись у єдиному європейському правовому полі. Зокрема, як відомо, саме питання невідповідності нашої правової системи європейському є ключовим чинником, який гальмує вступ України до Світової Організації Торгівлі.

І нарешті, адаптація правової системи, яка має створити причинну базу для майбутнього членства України в ЄС, є основним напрямком поступової інтеграції України до Європейського Союзу.

На сьогоднішній день робота по адаптації правової системи України до Європейської правової системи ведеться занадто в'яло. Держава робить лише вигляд роботи в цьому напрямку. Так, робота з адаптації правової системи України до правової системи ЄС має будуватися на основі єдиної системи її координації, планування та контролю. Виконання завдань з адаптації правової системи також неможливе без належної організації цієї роботи в усіх органах державної влади та без належного інформаційного, кадрового, наукового і фінансового її забезпечення.

Отже, в кінці даної роботи необхідно зазначити, що адаптація правової системи - це складне і багатовимірні явище, і майбутнє членство України в Європейському Союзі є не єдиною його метою. Розвиток національної правової системи у напрямку її зближення із правовою системою Європейського Союзу має забезпечити високий рівень підготовки в нашій країні проектів нормативно-правових актів, що, в свою чергу, допоможе створити ринкове соціально-орієнтоване законодавство, яке забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави і сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян, піднесенню його до рівня держав-членів ЄС.

Процеси політичного, економічного та соціального оновлення суспільства, побудова демократичної правової держави потребують приведення правових, організаційних, структурних та інших засад функціонування державних інститутів України у відповідності з новими умовами їх діяльності та розвитку. Органи державної влади повинні забезпечити виконання вимог чинного законодавства щодо розподілу повноважень органів державної влади та здійснювати їх, виходячи з пріоритетності прав і свобод людини.

Нестабільна ситуація щодо здійснення режиму законності та правопорядку потребує перегляд стратегічних напрямів та їх діяльності, пошуку нових підходів до організації та здійснення охорони громадського порядку і боротьби із злочинністю.

Проведений аналіз, викладені в ході його факти дозволяють глянути на проблему прав людини в широкому контексті, з огляду на її сильні і слабкі сторони. Реальне положення справ тут багато в чому відрізняється від квітчастих декларацій. Звичайно, не слід впадати й в іншу крайність.

У зв'язку зі сказаним очевидна необхідність нового погляду на проблему прав людини, перекладу її в русло ділового обговорення в умовах доброї волі і міжнародного співробітництва, що сприяло б усілякому розвитку і розширенню розглянутого інституту.

Конкретним змістом подібного діалогу міг би стати цілий ряд перспективних питань, що вимагають першорядного рішення. У числі таких слід зазначити необхідність розробки глобальної концепції прав людини, що мала б усеосяжний характер і будувалася з урахуванням досвіду усього світу. Така концепція повинна охоплювати поряд з особистими, політичними і соціально-економічними права також колективні права чи права народів, повинна була передбачати необхідність захисту прав людини в періоди військових конфліктів, включати положення, спрямовані на боротьбу зі злочинністю і т.д.

Спеціальної уваги заслуговує питання про гарантії прав людини. Без розробки розгорнутої системи гарантій домогтися реального забезпечення прав людини, ліквідувати розрив між словом і справою, між юридичною нормою і життям неможливо.

У 1849 році Віктор Гюго в промові на відкритті Конгресу світу в Парижі вимовив натхненні слова: “Настане день, коли ти, Франція, ти, Росія, ти, Італія, ти, Англія, ти, Німеччина - усі ви, усі нації і континенти, не втрачаючи ваших відмітних рис і вашої чудової розмаїтості, усі нерозривно зіллєтеся в деякій вищій єдності й утворите європейське братерство... Настане день, коли єдиним бойовищем будуть ринки, відкриті для торгівлі, і розуми, відкриті для ідей... Настане день, коли гармати будуть виставляти в музеях, як зараз виставляють знаряддя катування, і люди будуть дивуватися, що таке варварство було можливе”.

Ідеї великого гуманіста переступили рамки двох століть, але і сьогодні світ усе ще не в змозі здійснити його мрію. Правда, прагнення перебороти бар'єри, що зберігаються, відчутне наростає, стає усе більш настійним. І одна з найважливіших умов реалізації великої мрії - розвиток міжнародного співробітництва в сфері забезпечення прав людини.

Список використаних джерел