Інформаційний ринок та "інтелектуальне піратство"

Називаючи піратством використання інтелектуальної власності іншої особи без її дозволу, розглянемо як відбувалось розповсюдження інтелектуального піратства в світі.

Кіноіндустрія. Кіноіндустрія Голівуду була збудована піратами - авторами та режисерами, що тікали на початку двадцятого сторіччя зі Сходу США до Каліфорнії, аби уникнути контролю, який отримали завдяки своїм патентам винахідники кіно. Томас Едісон заснував відому тогочасну монополію - Motion Pictures Patents Company (MPCC), яка і займалась створенням власних кінофільмів та, одночасно, наглядом за дотриманням своїх прав винахідників. Відомо, що у 1909 р. для всіх компаній було встановлено «дедлайн» для придбання ліцензії. Порушники закону, суб'єкти, що не мали відповідної ліцензії (вони називали себе самостійники), розпочали протести проти монополізації кіноринку. Цей рух ввібрав у свої ряди продюсерів та власників кінотеатрів, що незаконно використовували обладнання та імпортну кіноплівку для зйомок власного кіно та створення андеграундного ринку. Поява п'ятицентових кінотеатрів (кінотеатри, в яких показували «незаконне» кіно називались nickelodeons - кінотеатр, вхід до якого коштував п'ять центів), призвела до того, що МРСС вирішує створити окрему структурну одиницю, яка б займалась виключно припиненням незаконного розповсюдження. Установа, що отримала назву General Film Company, почала боротьбу у свій особливий спосіб - випадково обвалювались будинки кінотеатрів, помирали власники, неліцензійне обладнання просто вилучалось, завдяки чому припинялись незаконні покази кінофільмів у кінотеатрах. Поступово було практично монополізовано всю сферу розповсюдження кіно. Єдиною непереможеною залишилась відома сьогодні кінокомпанія на чолі із самостійником Вільямом Фоксом (William Fox) [6]. Звичайно, з часом законодавчі обмеження потрапили і на Захід. Але оскільки тогочасне патентне право надавало охорону винаходу лише протягом 17 років, ці патенти втратили чинність.

Звукозапис. На той час, коли Томас Едісон винайшов фонограф, а Анрі Форно - піанолу, закон надавав композитору право регулювати випуск копій своїх творів а також ексклюзивне право на публічне виконання свого твору. Іншими словами, якщо суб'єкт хотів мати примірник пісні, він мав заплатити автору винагороду за отримання партитури, якщо він хотів виконати пісню публічно, то мав би вдруге заплатити автору винагороду. Але якщо він хотів записати пісню за допомогою Едісонівського фонографу? В цьому випадку закон був спантеличений. До спорів підключився Конгрес, який прийняв поправки до закону, якими механічна репродукція музичного твору мала бути оплачена автору твору. Але разом з тим Конгрес встановив фіксовану плату за таку репродукцію, запровадивши таким чином обов'язкову ліцензію (statutory license). Така ситуація є виключенням в авторському праві. Коли письменник напише роман, видавець може вільно його надрукувати, якщо звичайно отримає дозвіл. Автор в свою чергу має право просити за цей дозвіл будь-яку винагороду, і закон не передбачає обмеження щодо розміру такої винагороди. У випадку ж з авторами пісень, закон певним чином зменшив їх права, дотуючи тим самим музичну індустрію одним із видів піратства - надаючи авторам пісень менші права, ніж звичайно надаються авторам літературних творів.

Радіо. Право на інтелектуальний продукт надавало композитору можливість публічного виконання твору, тобто радіостанція мала платити власнику за виконання пісні, але коли на хвилях радіо звучить пісня, виконується не лише твір композитора, але ще й твір безпосереднього виконавця цього твору. На радіостанції дитячий хор може виконати різдвяну пісню Jingle Bells, але інша річ - коли цю пісню виконують Rolling Stones. Виконавець, таким чином, бере безпосередню участь у створенні цінності (твору). Отже закон, будучи послідовним, мав би зобов'язати радіостанції сплачувати винагороду не лише композитору, але й виконавцю. Але насправді радіостанція не зобов'язана була платити винагороду виконавцю. Виконавець мав працювати безкоштовно, навіть якщо він сплачував винагороду композитору за право виконувати його твір. Такий порядок речей, звичайно, був змінений з часом і виконавці теж отримали можливість прибутку.

Кабельне телебачення. Коли кабельне телебачення вперше побачило світ у 1948 р. у США, більшість кабельних компаній відмовлялись платити за той контент, який вони ретранслювали. Навіть коли за кабельне телебачення почала стягуватись плата, кабельні компанії все одно не платили за те, що вони власне продавали. Телевізійники та власники авторських прав стали на захист своїх майнових інтересів. Їхня позиція полягала в тому, що такі дії є недобросовісною конкуренцією: не заперечувалось, що кабельне мовлення відповідає суспільним інтересам, але хіба міг суспільний інтерес спонукати до крадіжки чужої власності? Верховний суд вирішив, що кабельні оператори нічим не відрізняються від своїх же абонентів, тобто кабельні компанії були фактично звичайними глядачами. Кабельні компанії мали платити винагороду за використання контенту, який вони ретранслюють, і розмір винагороди вони не мали права визначати самостійно [11]. Розмір винагороди встановлювався законом (знову ж таки, обов'язкова ліцензія).

Піратство існує у багатьох формах, найбільш розповсюдженою серед яких є комерційне піратство. Коли безліч спеціалістів роками працюють над створенням унікальної комп'ютерної програми, а за лічені хвилини пірат копіює вихідний код і продає програму у 100 разів дешевше. Поряд із простим і зрозумілим, стовідсотково незаконним, піратством є також й інші форми «запозичення», що в більшій мірі сьогодні мають відношення до мережі Інтернет. Таке «запозичення» виглядає незаконно, і, як правило, насправді таким і є.

2.2 Видавниче піратство в мережі Інтернет

До певного часу проблема захисту та дотримання авторських прав безпосередньо зачіпала інтереси лише незначної групи професіоналів. Однак із появою цифрових технологій, що значно спрощують копіювання, поширення і відтворення інформації, їх кількість значно зросла. Відповідно збільшилась і кількість проблем, пов'язаних із труднощами чи неможливістю застосування законодавства про авторські права до нових, нетрадиційних способів передачі та відтворення інформації. Сьогодні українські, як утім і закордонні сайти переповнені статтями та книгами, що розміщені тут без згоди авторів. «Переходячи» з одного сайту на інший, матеріали, як правило, втрачають імена своїх авторів, а часто присвоюються іншим. Власники домашніх веб-сторінок мотивують розміщення матеріалів використанням їх для особистих цілей, що за законом не потребує згоди автора та виплати йому винагороди. Тоді як бути з безперервним процесом перетворення друкованих матеріалів у періодичних виданнях на статті та повідомлення без зазначення автора на веб-сторінках? А цей метод збагачення власного сайту, до речі, дуже поширений серед Інтернет-редакторів [10]. До того ж, і самі друковані ЗМІ не нехтують розміщенням статей з мережі на шпальтах своїх видань та копіюванням фото, що потім видаються за знімки власних кореспондентів. І якщо авторство на друкований твір ще можна довести, то з величезним інформаційним простором - Інтернет - ситуація значно гірша. На жаль, чинне українське законодавство у галузі авторського права поки що не сприяє поліпшенню цього становища. Споживач не може зайти, припустимо до книжкового магазину, взяти книжку, і, не заплативши за неї, вийти. Ці дії кваліфікуються як крадіжка і жодна правова позиція не зможе переконати суд в іншому. То на якій підставі має бути різниця у кваліфікації таких самих дій з он-лайн музикою? А різниця є: коли ви берете книжку з полиці магазину, на полиці кількість книжок зменшується, коли ж ви завантажуєте mp3, то у власника не стає менше компакт-дисків. Якщо авторське право є особливим видом права власності, воно все таки залишається правом власності. Як і будь-яке право власності, авторське право надає його власнику виключне право вирішувати, яким чином розповсюджувати свою власність, і там, де закон не дозволяє брати чужий контент - брати чужий контент не можна, навіть якщо це і не завдає фізичної шкоди власнику. Сучасні користувачі сервісу обмінюються безліччю файлів і розділяються на 4 види:

користувачі, що завантажують контент замість того, щоб придбати його;

користувачі, що завантажують контент для того, аби ознайомитись із ним перед тим, як придбати;

користувачі, що користуються сервісом для того, щоб знайти контент, що вже не продається, або продається за непомірно високою ціною;

користувачі, що використовують сервіс для того, аби знайти контент, який або вже не охороняється, або ніколи не охоронявся авторським правом.

Беззаперечно, що права автора мають враховуватись за існування будь-яких засобів розповсюдження контенту, але важливо, щоб зберігався розумний баланс між правами автора та інтересами суспільства. Такий баланс може подарувати лише час.

Не менш важливою проблемою є створення у мережі Інтернет електронних бібліотек [11]. Відомо, що Закон України про авторське право дає певні пільги на використання творів бібліотеками, зокрема відповідно до статті 16 бібліотека має право без згоди автора і виплати йому гонорару здійснювати репрографічне відтворення, під яким розуміємо відтворення шляхом фотокопіювання або іншими технічними засобами, ніж видання. Однак це не дозволяє ні запис в електронній формі, ні тим більше розміщення твору на сайті. До того ж, такі бібліотеки формуються приватними особами шляхом «стягування» на сайт будь-яких творів, що сподобалися. При цьому автор не отримує за розміщення матеріалу ні копійки.

Ще кілька років тому судочинство виявлялося безсилим зупинити інтелектуальне піратство в Інтернеті. Нині ситуація змінюється. Частішими стали судові прецеденти у цій галузі. І як показує практика, переважна більшість суперечок щодо використання мережі Інтернет зосереджена довкола інституту інтелектуальної власності. Цей факт не є дивним, адже вся мережа цілковито складається із різноманітних інформаційних джерел, що містять у собі об'єкти авторського права. Усі вони надзвичайно уразливі, тому що в Інтернеті практично все знаходиться в режимі відкритого доступу та вільно копіюється. Це дозволяє оперативно розпоряджатися всіма отриманими в такий спосіб об'єктами авторського права, передусім, літературними творами. Мережа Інтернет викликає багато питань та проблем, вирішити які одразу просто неможливо. Однак інтерес до цих проблем, що останнім часом виявляють не лише фахівці, а й самі автори об'єктів інтелектуальної власності, які прагнуть захистити свої матеріали, дає підстави сподіватися на поліпшення ситуації у галузі авторського права та удосконалення правової нормативної бази відповідно до нових реалій та положень міжнародних угод.

2.3 Загальний соціальний портрет суб'єктів інтелектуального піратства

Як відомо, людині притаманні три види слідів-якостей: фізичні, біологічні і соціальні. До останнього часу у криміналістиці при дослідженні слідів людини звертали увагу на відображення ознак зовнішньої, анатомічної будови тіла і його частин - рук, ніг, зубів, слідів, що утворюються внаслідок механічної взаємодії. Таке вузьке уявлення людини, як слідоутворюючого об'єкту не відображало біологічних та соціальних якостей, що мають інформаційне значення для встановлення та ототожнення особи. Таким чином на місці злочину суб'єкти злочину залишають сліди і якості фізичні, біологічні і соціальні, що несуть інформацію про людину [7]. Зупинимо свою увагу саме на соціальних ознаках злочинця, що мають безпосередній зв'язок із такими криміналістичними ознаками, як місце, мета, спосіб вчинення порушення авторського і суміжних прав. Вікова характеристика соціального портрету суб'єктів інтелектуального піратства коливається у значних межах. І хоч вік притягнення до кримінальної відповідальності за порушення авторського та суміжних прав становить 16 років, на практиці значна кількість порушників є неповнолітніми, а інколи навіть малолітніми. Це пов'язано у першу чергу з психологічними характеристиками неповнолітніх. Саме така позитивна якість, як потяг до знань, призводить до того, що неповнолітні першими освоюють комп'ютерну техніку, що з'являється у побуті. Так неповнолітні досить часто відтворюють і розповсюджують програми для ЕОМ і комп'ютерні бази даних, встановлюють і використовують контрафактні копії операційних систем. У ряді випадків, при наявності електронної пошти, неповнолітні для розповсюдження творів використовують комп'ютерні мережі. Подібне можна сказати і про відтворення та розповсюдження контрафактної аудіовізуальної продукції і фонограмм [12]. Серед інших найбільш розповсюджених у колі неповнолітніх порушень - привласнення авторства літературних творів та наукових досліджень, що використовуються для написання шкільних та студентських рефератів, наукових робіт, творів. Як правило, це вчиняється неповнолітніми, які навіть не підозрюють про протиправність своїх дій та без мети отримання прибутків. Зважаючи на незначну суспільну небезпеку таких дій, до юридичної відповідальності за подібне інтелектуальне піратство малолітніх злочинців притягувати не доцільно.

До злочинів, що вчинюються переважно дорослими, відносяться: імпорт та експорт екземплярів творів і фонограм з метою розповсюдження, їх незаконне тиражування та розповсюдження на аудіо - та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації, одночасна трансляція у ефір програм ефірного мовлення іншою організацією, ретрансляція передачі організації ефірного мовлення для загального відома по кабелю, трансляція передачі організації кабельного мовлення у ефір, відтворення копій творів, що потребують значних трудових та фінансових витрат. Розповсюдження саме цих способів скоєння порушень авторського та суміжних прав серед дорослого населення обумовлена умовами об'єктивного характеру, серед яких наявність необхідних для реалізації злочинного наміру коштів, технічного обладнання, потрібного рівня спеціальних знань та навичок, доступу, інколи службового чи професійного, до відповідної інформації [14]. На певну увагу заслуговує професійна діяльність порушників авторського та суміжних прав. Серед найбільш розповсюджених і в той же час латентних порушень є незаконне використання контрафактної продукції працівниками обслуговуючих населення організацій, такими як, кінотеатри та відеосалони, бари, кафе, ресторани та інші підприємства громадського харчування, пансіонати, будинки відпочинку і санаторії, підприємства побутового обслуговування, пасажирського транспорту. Це пов'язано у першу чергу із бажанням економії і лише опосередковано має на меті отримання прибутку, так як легалізована продукція коштує відчутно дорожче контрафактної. Для операторів більшості організацій, що використовують у своїй діяльності комп'ютери, характерно незаконне використання програмних продуктів. У багатьох випадках, мова йде про операційні системи, бухгалтерські програми, текстові редактори, програми-перекладачі. За деякими даними у межах реалізації заходів щодо захисту в Україні авторського та суміжних прав та протидії виготовленню і розповсюдженню контрафактної продукції, що здійснювались в рамках Українсько-Американської програми дій по боротьбі з нелегальним виробництвом оптичних носіїв інформації, було встановлене незаконне використання програмної продукції не лише пересічними громадянами і комерційними організаціями, а навіть державними установами.

Професійна діяльність значної частини правопорушників пов'язана із сферою шоу-бізнесу та рекламною діяльністю. Незаконне відтворення, розповсюдження, публічне виконання чи показ охоронюваних творів, переробка творів, фонограм чи виконання - такі порушення найбільш типові для працівників рекламовиробників та рекламорозповсюджувачів. Так при виробництві музичних рекламних роликів використовується охоронювана музика і фонограми відомих пісень, при виробництві образотворчої чи фотографічної реклами рекламовиробники незаконно використовують охоронювані фотокартки чи твори образотворчого мистецтва. При виробництві відео - чи теле- реклами інколи незаконно використовуються уривки з охоронюваних аудіовізуальних творів, фотографії, твори образотворчого мистецтва, музичні твори та фонограми. Серед найбільш розповсюджених у сфері шоу-бізнесу є незаконне використання чужих творів. Під таким використанням слід розуміти, зокрема: публічне виконання і публічне сповіщення творів, публічний показ, будь-яке повторне публічне сповіщення в ефір чи по проводах вже переданих в ефір творів, якщо воно здійснювалось іншою організацією, переклади творів, переробки, аранжування та інша подібні зміни творів. Суб'єктами вищевказаних порушень є, як правило, артисти, актори, співробітники теле- та радіомовних організацій, серед яких зустрічаються досить відомі особи, що накладає певний відбиток при проведенні слідчих дій з даною категорією порушників. Для робітників комерційних організацій, що відтворюють і розповсюджують примірники аудіовізуальних творів, програми для ЕОМ і фонограми, характерні наступні правопорушення: незаконне відтворення, розповсюдження, публічне виконання і незаконний показ охоронюваних творів, підробка творів і фонограм. Даний вид порушення є одним з найбільш небезпечних, так як має на меті отримання прибутку, а при наявності такої ознаки як «заподіяння матеріальної шкоди у великому розмірі» може кваліфікуватись як злочин [15]. Такий різновид порушень, як незаконний публічний показ і виконання охоронюваних творів, у багатьох випадках має місце серед працівників організацій, що займаються розповсюдженням (збутом та реалізацією) екземплярів такого виду продукції. Найбільш типові порушення авторського та суміжних прав, що вчинюються організованою групою, це незаконне відтворення, імпорт, експорт, розповсюдження аудіовізуальних творів, фонограм і печатної продукції, програм для ЕОМ. Невід'ємною частиною інтелектуального піратства є мета отримання прибутків у комерційних масштабах. Мова йде не лише про недозволене використання твору, а й про наступний продаж чи інше розповсюдження протиправно відтвореного твору. Наприклад, публічне виконання будь-яких творів, створених для групового виконання (груповий естрадний номер, деякі музичні твори. Організатори такої діяльності укладають договори на незаконне тиражування екземплярів творів, організовують незаконне постачання нелегальної продукції до місця знаходження оптового продавця, керують діяльністю по створенню комерційних структур для прикриття протизаконної діяльності, у ряді випадків власноруч очолюють подібні комерційні структури. У окремих випадках активні учасники формально очолюють комерційні структури, створені для прикриття протизаконної діяльності.

2.4 Висновки до другого розділу

Проблема «інтелектуального піратства» останнім часом викликає значну кількість дискусій навколо себе, як світової спільноти в цілому так і в Україні безпосередньо. Для України ця тема набула значної актуальності ще й у зв'язку із вступленням до Світової організації торгівлі (СОТ), що вимагає виконання досить жорстких норм і стандартів, зокрема у сфері захисту інтелектуальної власності. Нажаль, за останніми даними наша держава посідає перше місце серед країн у «чорному списку» держав-виробників контрафактної продукції. А, якщо зважити на економічний аспект даної проблеми: за деякими даними «сумарна вартість об'єктів авторського та суміжних прав перебільшує вартість об'єктів промислової власності приблизно у три рази, а економіка авторського та суміжних прав виявляється найбільш значною галуззю суспільного виробництва» [9], то збитки, яких зазнає наша держава, як у грошовому еквіваленті, так і з погляду погіршення її авторитету, як повноправного члена світової спільноти викликають потребу оперативного вирішення цього питання. На даний момент це один із пріоритетів діяльності на державному рівні із залученням всіх можливостей системи правоохоронних органів у першу чергу. Криміналістичне забезпечення вирішення даної проблеми, як у практичному, так і у теоретичному аспекті досить складне. Це пов'язано з тим, що захист авторського та суміжних прав довгий час перебував у полі дослідження лише цивілістів. Проте сучасні реалії вимагають уваги саме з боку правоохоронних органів.

Страницы: 1, 2, 3