Професійна таємниця, її види

Професійна таємниця, її види

45

План

І Вступ

ІІ Основна частина

1. Загальна характеристика понять: таємниця та імунітет свідків у кримінальному процесі .

2. Окремі види професійної таємниці у кримінальному процесі:

а) адвокатська таємниця;

б) таємниця нотаріуса;

в) інші види таємниці;

3. Поняття професійної таємниці та імунітет свідків у кримінальному процесі зарубіжних країн.

ІІІ Висновок

ІVСписок використаних джерел

Вступ

Одним із завдань сучасної української юридичної науки, нормотворчої діяльності і правозастосовчої практики, що пов'язано з утвердженням нових демократичних начал і створенням справжньої правової держави в Україні, є реальне забезпечення і захист прав і свобод людини і громадянина відповідно до принципу рівності всіх перед законом і судом. Відповідно до даного принципу, для деяких категорій громадян передбачається свобода і захист, що враховує умови і характер виконуваних особливих міждержавних, державних і суспільних функцій. Зазначеним громадянам надається рівна з іншими особами свобода і захист, а також додаткові гарантії від незаконних зазіхань приватних осіб і навіть органів держави з метою створення умов, необхідних для виконання покладених на них обов'язків. Серед таких додаткових гарантій важливе місце належить дипломатичним, депутатським та іншим імунитетам у сфері кримінального судочинства.

Щоб з'ясувати основні положення щодо професійної таємниці у кримінальному процесі, необхідно дати загальну характеристику вказаних імунітетів, а саме нас цікавлять імунітети свідків. Тобто дані поняття варто розглянути паралельно, щоб можна було визначити їх межі.

Проблема кримінально-процесуальних імунітетів традиційно розглядалася і висвітлювалася численними представниками науки міжнародного права, державної, конституційної й іншої галузей права. Представники ж кримінально-процесуальної науки торкалися даної проблеми фрагментарно, присвячуючи їй окремі статті чи розділи своїх робіт. Проте наявні наробітки вчених, незважаючи на дискусійність зроблених ними висновків, заслуговують на повагу і високу оцінку. Недостатня наукова розробка порушеної проблеми позначилася на незадовільному рівні кримінально-процесуального регулювання правовідносин, позв'язаних з імунітетами та професійною таєсницею.

Недосконалість та „білі плями” в правовому регулюванні даних проболем, відсутність необхідних наукових рекомендацій породжують у правозастосовчій практиці нерозв'язані питання.

Використання деяких видів імунітетів, збереження таємниці певними категоріями осіб під час допиту, стало розглядатися у суспільстві як відступ від конституційного принципу рівності громадян перед законом і судом. Не тільки в юридичній літературі, але навіть у засобах масової інформації стали наполегливо звучати пропозиції щодо обмеження імунітетів (депутатів, суддів) і таємниці у кримінальному судочинстві, що також вимагає наукового підходу до вирішення проблеми.

Викладені положення безсумнівно свідчать про актуальність наукової розробки таких проблем.

Деякі автори розглядали інститут таємниці як історико-правову проблему, виявляючи і досліджуючи основні проблеми, її правовий режим, пріоритети, віднаходять нові аспекти, що відповідають сучасному рівню формування системи права України. [50;9]

Поняття „таємниця” можна визначити як те, що не підлягає розголошенню.

Таємницю можна розглядати через призму формування правового побуту, звичаю, звичаєвого права і власне права. Таємниця, як правова категорія, починає формуватись саме тоді, коли вона стає документованою. Оскільки професійна діяльність, як професійне знання, захищалась на рівні утаємниченості, то розвиток таємниці вів до формування її як економічної категорії, що і закріплювалось її правовим статусом.

Таємниця розглядається як інформація, в її кількісному і якісному підходах, звідси і відповідні класифікаційні схеми. Наприклад, кількісний аналіз задає таємницю як інтереси конкретної людини, інтереси певних груп (об'єднань) та інтереси держави, а тому, відповідно, існує особиста, корпоративна та державна таємниці.

За якісним ознаками виділяють такі види таємниці: службова (військова, економічна, політична, попереднього слідства, нарадчої кімнати тощо), професійна (адвокатська, банківська, лікарська, комерційна, таємниця сповіді тощо).

Базовою ознакою всіх видів таємниці слід визнати, з одного боку, економічну ознаку, тобто збитки, які можуть бути спричинені внаслідок розголошення таємниці та, з другого боку, захист таємниці, який теж має економічне підґрунтя. Наприклад, важливим чинником захисту таємниці є те, що витрати на захист таємниці не повинні перевищувати можливих втрат (збитків), які можуть бути завдані при розголошенні таємниці. До основних ознак слід віднести і режим секретності, тобто те, що визначає власне таємницю.

Як в кількісному, так і якісному підходах лежить фундаментальний принцип збитковості, тобто шкоди, що може бути завдана особі, групі осіб чи державі в цілому.

Принцип збитковості формує і принципи відшкодування та співмірності. Важливим чинником інституту таємниці слід визначити принцип розумної достатності, тобто достатності витрат на захист таємниці. Сам принцип зводиться до того, що витрати на захист таємниці не повинні перевищувати можливих втрат (збитків) при її розголошенні. Ці та інші принципи формують таємницю як правову категорію.

Таємниця формується як державно-регулюючий механізм, який забезпечує реалізацію прав і свобод людини та громадянина.

Зазначені принципи дають можливість провести аналіз видів таємниці. Серед них можна виділити такі: комерційна та банківська таємниці, лікарська та таємниця усиновлення, таємниця попереднього слідства та дізнання, нарадчої кімнати, вчинення нотаріальних дій тощо. Виходячи з цього варто дати характеристику інституту імунітету свідків, що тісно з ним пов'язаний.

Ще у перших радянських законодавчих актах (Положенні про полкові суди 1919 р., Положенні про військових слідчих 1919 р.) передбачалося право свідка не відповідати на питання, що викривають його в здійсненні якого б то не було злочину. Пленум Верховного Суду РСФСР у своїй постанові від 1 червня 1925 р. роз'яснив, що свідок має право відмовитися від відповідей на питання, "здатні кинути тінь на його особистість" [44;120]. Побічно дане положення знайшло відображення і у ст. 166 КПК РСФСР 1923 р.: „Свідок може бути допитаний винятково про факти, що підлягають встановленню по даній справі, і про характеристику особистості обвинувачуваного”. В інші главі у ст. 61 того ж КПК було записано: „Не можуть бути викликані і допитані як свідки:

1) захисник обвинувачуваного у справі, по якій він виконує відповідні обов'язки;

2) особи, що через свої фізичні і психічні вали нездатні правильно сприймати явища, що мають значення для справи, і давати по них правильні показання”.

Потім в ході правової реформи 1958-1961 р. правило заборони допитів як свідків статті 61 КПК отримало свій розвиток у ст. 72 КПК РСФСР, а привілей мовчання свідка, встановлений ст. 166 КПК 1923 р., був скасований. У той же час у інших соціалістичних країнах такий привілей одержав визнання. Свідок міг відмовитися від дачі показань на запитання, що викривали б його, а також його близьких родичів, брата, сестру і чоловіка в здійсненні злочину (це визначали статті КПК народних республік Білорусі, Чехії, Германії, та ін.). І понині такий привілей зберігає кримінально-процесуальне значення в цих та багатьох інших іноземних державах.

Діюче кримінально-процесуальне законодавство України не містить терміну „імунітет свідка”, однак він давно введений у науковий обіг, широко використовується в юридичній літературі і серед практиків.

Незважаючи на значний інтерес, що виявляють юристи до цієї проблеми, дотепер не досягнута єдність поглядів на поняття, зміст, його соціальне призначення і обумовленість.

Одними авторами дається широке тлумачення поняття імунітету, під яким розуміється сукупність правил про безумовне чи обмежене звільнення деяких груп громадян від обов'язку давати показання. Серед таких них виділяють:

а) яких заборонено допитувати як свідків

б) які вправі відмовитися від дачі показань чи від відповідей на запитання, що задаються особою, яка проводить допит [32;51].

Інші автори виходять із більш вузького значення даного терміна, розуміючи під ним право свідка у виняткових випадках на звільнення від обов'язку давати показання [1].

Прихильники широкого трактування імунітету свідків змішують різні правові категорії, відносячи до привілеїв осіб, що займають положення свідків, обставини, що взагалі виключають можливість участі особи кримінальному судочинстві як свідка. Суперечливість такої позиції полягає в тому, що її прихильники ведуть мову про звільнення від обов'язку, якого не існує, що взагалі не може бути покладений на особу. Розрізняються ці різні правові категорії своїми соціальними підставами і призначенням у карному процесі. Якщо в основі імунітету свідків лежать моральні цінності, то в основі обставин, що виключають можливість бути свідком - об'єктивна неможливість давати показання в силу фізичних чи психічних недоліків або в силу прямих заборон Закону.

Самостійний кримінально-процесуальний інститут імунітету свідків, як справедливо відзначається в літературі, включає нині: 1) правові норми, що надають свідку право відмовитися від дачі показань у випадках, що стосується родинних відносин, і 2) правові норми, що надають свідку аналогічне право в інтересах захисту державної, службової чи професійної таємниці [39;14].

Перша група правових норм закріплюється в ч. 1 ст. 63 Конституції України. Вона говорить: „Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або давати пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом”. [39;26] Стосовно ж інших осіб свідок зо-бов'язаний дати повні і правдиві показання.

Щодо другої групи правових норм, то залежно від того, який це вид таємниці: державна, адвокатська, нотаріальна, комерційна, банківська, лікарська, та ін., необхідно звертатися до окремих нормативно-правових актів, що регулюють той чи інший вид діяльності. І відповідно, аналізуючи ці нормативні акти можна зробити висновок, що не підлягають допиту і не можуть бути допитані як свідки:

ь захисник підозрюваного, обвинуваченого або підсудного про обставини, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'язків захисника;

ь представники потерпілого, цивільного позивача та відповідача за такого ж роду обставинами;

ь фахівці у галузі права та адвокати, що здійснюють надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, - з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні профе-сійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати про-фесійну таємницю особою, яка довірила їм ці відомості;

ь нотаріуси, лікарі, психологи, - з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;

ь священнослужитель про обставини, які стали йому відомі від віруючих на сповіді, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;

ь особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них.

ь особа, яка у відповідності зі статтею 523 КПК України дає по-казання під псевдонімом, - щодо дійсних даних про його особу;

ь особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який у від-повідності зі статтею 523 КПК України дає показання під псевдонімом щодо цих даних;

ь особи, які мають право дипломатичної недоторканності, без їх згоди а також працівники дипломатичних представництв - без згоди дипломатичного представника.

Відмовитись давати показання як свідки мають право:

ь члени сім'ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрю-ваного, обвинуваченого, підсудного;

ь особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім'ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину;

ь особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а та-кож працівники дипломатичних представництв.

А тому, дізнавач, слідчий, прокурор і суд перед допитом зазначених осіб зобов'язані роз'яснити їм право відмовитись давати показання, про що зазначається в протоколі допиту чи в протоколі судового засідання. [35;104]

У юридичній літературі висловлені пропозиції доповнити даний перелік осіб, які вправі відмовитись від дачі показань, також операти-вними працівниками органів МВС і СБУ відносно конфіденційної ін-формації, яка їм довірена при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати таємницю. Така пропозиція слушна і заслуговує на увагу.

Резюмуючи викладене, необхідно звернути увагу на те, що імунітет свідків у вузькому його значенні, що претендує на роль самостійного кримінально-процесуального інституту, не одержав поки що належного юридичного закріплення в КПК. Багато проблем, що виникають у теорії і на практиці в зв'язку з імунітетом свідків та професійною таємницею, могли б бути вирішені шляхом введення в КПК спеціальних статей, що розкривали б належним чином зміст цих понять, і чітко визначали б основні положення та порядок їх реалізації. Але навіть у проектах КПК цим питанням, на жаль, не приділено достатньої уваги.

Розглянемо детальніше окремі види професійної таємниці.

Адвокатська таємниця

Закон України від 19 грудня 1992 р. „Про адвокатуру” (Витяг)

Стаття 9. Адвокатська таємниця

Адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю. Предетом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа звер-талися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одер-жаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків.

Стаття 10. Гарантії адвокатської діяльності

Професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом. Забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть бути допитані як свідки.

Один з основних принципів адвокатської діяльності - обов'язок адвоката зберігати професійну таємницю. Адвокат не може надавати ефекитвну професійну допомогу клієнту доти, поки між ними не буде досягнуто повного взаєморозуміння. У той же час клієнт повинен відчувати абсолютну впевненість і можливість діяти виходячи з того, що питання, обговорювані з адвокатом, і надана адвокатові інформація будуть збережені як конфіденційні, без будь-яких спеціальних вимог чи умов з боку клієнта.

За часів Київської Русі процесуальна змагальність мала відкритий характер, тобто таємниці захисту не існувало. Якщо якісь факти приховувались, то такі дії вважались умисними, а сама таємниця розглядалась як нерозкритість чи неможливість виявити обставини справи, отже, в той час вона ще не формується як правова необхідність. [54;20] Лише у Литовському статуті третьої редакції (1588 р.), який детально встановлював порядок судового захисту, ми можемо знайти чітке визначається поняття „адвокатської таємниці”.[48;6]

З появою „Прав, за якими судиться малоросійський народ” (1743 р.), можна сказати, поняття адвокатської таємниці цілком сформувалось і стало загальновживаним через розкриття його змісту. Іншими словами, в згадуваному джерелі йдеться, по суті, про адвокатську таємницю: „Поверенньй... ежели, что-либо... выдаст противной его стороне или, к ней пристанет, и в пользу её, а во вред дела, то такового поверенного должно удалить от производства”.

За Судовими статутами від 20 листопада 1864 р. присяжний повірений (так тоді називались представники у суді) „не повинен був розголошувати таємниці свого довірителя не тільки під час ведення його справи, а й у випадку усунення від неї і навіть після закінчення її”.

Подальший розвиток досліджуваного інституту відбувається для українського права в складних історичних умовах, які визначаються особливостями формування права в Радянській Україні, Західній Україні, Закарпатті та Північній Буковині. Після воз'єднання українських земель з Радянською Україною діяльність адвокатури регулювалась єдиним законодавством СРСР. В Радянській Україні з 2 жовтня 1922 р. діяло Положення про адвокатуру, затверджене постановою ВУЦВК. В ньому поняття „адвокатська таємниця” взагалі не визначається. В 1962 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було затверджено Положення про адвокатуру в УРСР. Відповідно до цього положення „Адвокат не має права прийняти доручення на ведення справи... коли він у даній справі раніше надавав юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, яка звернулася з клопотанням про ведення справи, та адвокат не повинен розголошувати відомості, які йому стали відомі від довірителя в зв'язку з наданням юридичної допомоги у даній справі”, „адвокат не може бути допитаний як свідок про обставини справи, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'язків захисника в даній справі”. Окрім цього, зміст адвокатської таємниці визначався і ст. 61 Кримінально-процесуального кодексу УРСР.

В Законі „Про адвокатуру в СРСР” (1979 р.) статтею 7 закладено вже досить чітку систему адвокатської таємниці: „Адвокат не має права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у випадках, коли він V даній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як суддя, прокурор, слідчий, особа, що провадила дізнання, експерт, спеціаліст, перекладач, свідок або понятий, а також коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь службова особа, з якою адвокат перебуває у родинних стосунках. Адвокат не має права розголошувати відомості, передані йому довірителем у зв'язку з наданням юридичної допомоги”. Зміст останніх положень досить схожий, але поглядається розвиток і позитивні зрушення щодо законодавчого врегулювання питання.

Страницы: 1, 2, 3, 4