Документи в інформаційно-аналітичній діяльності

Основний етап складання бібліографічного огляду становлять два під етапи: аналітичний і синтетичний.

До аналітичного підетапи входить:

— відбір документів;

— аналіз документів.

До синтетичного підетапу входить:

— групування документів;

— характеристика документів.

Відбір документів — один з найважливіших процесів бібліографування. У процесі відбору здійснюють обмеження масиву документів, які включають в огляд відповідно до визначених якісних критеріїв.

Принципи відбору документів визначають відповідно до теми, цільового і читацького призначення огляду. Уточнюються тематичні межі огляду (чи буде охоплено всю тему, чи лише деякі її аспекти, чи включатимуть документи зі споріднених галузей знань; яким буде висвітлення теми — теоретичним, практичним, історичним і т. ін.), хронологічні межі, видовий склад і кількість документів. Якщо це рекомендаційний огляд, то кількість документів, як правило, обмежують (від трьох до десяти). До огляду слід включати лише цінні, якісні документи. Відбір визначає передовсім якість огляду. Саме на цьому етапі проводять змістовий і формальний аналіз документів, здійснюють оцінку їхньої наукової, соціальної і практичної значущості, роблять порівняльний аналіз наукової і художньої цінності близьких за тематикою документів, визначають відповідність їхнього рівня складності змісту і підготовленості споживачів [32]. Основними способами групування документів в огляді є змістовий або формальний. Змістове групування передбачає розподіл матеріалу за галузями, розділами наук, темами, аспектами, питаннями. Формальне групування передбачає розподіл документів за алфавітом авторів, назв, видами, жанрами документів, за місцем видання, хронологією, мовою, видавничою організацією. Як правило, документи групують за принципом "від загального — до часткового" або "від простого — до складного". Така побудова дає змогу конкретизувати зміст первинного документа, загострити увагу на певних аспектах теми, найважливіших і найперспективніших.

Характеристика кожного документа містить відомості про автора, вихідні дані, розглянуті питання. Оскільки головна мета огляду — формування інтересу споживачів до конкретних документів, інформація про них має рекомендаційний характер. Важливо відібрати найсуттєвіші відомості про кожний із документів, показати внутрішню логіку розкриття теми, зіставити видання різних авторів, підкреслити наукове або практичне значення відібраних документів. Огляд — це зв'язний виклад змісту первинних документів. У текстах "зв'язках" підкреслюють схожість між документами або, навпаки, різницю між ними (за масштабами та глибиною розкриття теми, за видами документів тощо), підкреслюють популярність автора, рівень достовірності даних, художнього вимислу тощо. Інколи поєднувальним текстом слугує сама характеристика (анотація), яку ще поділяють на дві частини: одна передує бібліографічному запису, а другу подають після нього. Не допускається переказ змісту первинного документа. У рекомендаційних бібліографічних оглядах групування матеріалу здійснюють від загального до часткового або від простого до складного. У науково-допоміжних оглядах застосовують складне групування матеріалу, що базується на поєднанні кількох варіантів: за розділами, підрозділами, а в межах підрозділів — за формальною ознакою (за алфавітом авторів, у прямій або зворотній хронології) [43].

Розділ 2. Практичне використання аналітичних документів

2.1 Національна система науково-технічної інформації

До 1950 р. обслуговування фахівців документами, необхідними їм для творчої діяльності - конструкторської, винахідницької, внедренческой і т.п., здійснювалося по перевазі науково-технічними, а також універсальними науковими бібліотеками.

Однак науково-технічний прогрес зажадав відбруньковування від них спеціальних соціальних систем, призначених для цієї мети. В економічно найбільш розвинених країнах почали з'являтися органи науково-технічної інформації (НТІ), своїм генезисом відділення, що повторили шлях, від бібліотек подібних їм документальних систем - архівів, музеїв.

Наочне подання такої трансформації дає еволюція однієї з найбільших наукових бібліотек. Спочатку й протягом напівстоліття вона називалася Фундаментальною бібліотекою по суспільних науках. Потім розширила свої функції, що відбилося в назві: Інститут наукової інформації й Фундаментальна бібліотека по суспільних науках. На наступному етапі згадування бібліотеки з назви зникло, вона почала іменуватися Інститутом наукової інформації із суспільних наук (ІНІСН), хоча бібліотека як і раніше функціонує в її структурі [35].

У нашій країні державна система НТІ початку створюватися в 1950-х рр. й остаточно зміцніла в 1966 р. Вона містила в собі 10 всесоюзних інститутів. Ще 12 тис. органів НТІ діяли на підприємствах і в організаціях. Очолював цю систему ВІНТІ - Всесоюзний (тепер Всеросійський) інститут наукової й технічної інформації, утворений з ініціативи президента Академії наук А.Н. Несмеянова. За час свого існування він дав інформацію в спеціально реферативних журналах, що випускають, про 35 млн. публікацій по основних напрямках науки й техніки, включаючи, між іншим, документалістику й інформатику. При цьому він ввів свою політематичну базу даних, ґрунтуючись на виписці всього 10 відсотків іноземних журналів.

Із ще більшим розмахом веде аналогічну роботу американський Інститут наукової інформації, заснований Ю. Гарфилдом в 1961 р. у Філадельфії (штат Пенсільванія). Він розписує зміст журналів США починаючи з 1958 р.; з 1964 р. становить покажчик цитованої наукової літератури, а з 1975 р. - покажчик цитування журналів.

Ця робота - типово документометрична: на підставі аналізу наукових публікацій з'ясовується рейтинг окремих учених, наукових інститутів, дослідницької преси [26].

В 1967 р. відкритий Всесоюзний (зараз Всеросійський) науково-технічний інформаційний центр (ВНТІЦ), що є депозитарієм і страховим фондом дисертації й звітів про НОКІР, алгоритмів і програм за останні 30 років. Після закінчення цього строку найцінніші в практичному й теоретичному відношенні видання виділяють із загального масиву й переводять у нову базу даних па сучасних носіях. Фонд ВНТІЦ перевищує 2 млн. мікрокопій.

Правда, зараз у ВНТІЦ надходить матеріалів на третину менше, ніж раніше: не вистачає засобів на підготовку й пересилання звіту, ослабнула відповідальність за недоставляння, учені не зацікавлені безоплатно розголошувати свої «ноу-хау».

Наприкінці 1960-х рр. при міністерствах почали виникати адміністративні інформаційні центри, які стали відомі під абревіатурою ГІОЦ - головний інформаційний обчислювальний центр. У основному вони займаються збором й обробкою статистичної інформації зі свого міністерства або відомства.

Такі ж, тільки меншого масштабу, інформаційні або довідково-інформаційні центри почали з'являтися на кожному великому й средньому підприємстві, в установі [10].

Розвиток цього процесу привело до створення центрів інформації не тільки науково-технічного, але й найрізноманітнішого профілю — по суспільних науках (уже згаданих ІНІОН), у сфері культури (Інформкультура в складі Державної бібліотеки СРСР імені В. І. Леніна, тепер Р(Б). Зараз інформаційні центри охоплюють всі сфери діяльності — правову, засобів масової інформації, фінансову, політичну, кадрову, рекламну, комерційну й іншу.

Інфоцентри, на відміну від бібліотек, самі створюють документи: не лише інформацією а й аналітичними звітами, оглядовою інформацією. Вони широко спеціалізуються на наданні фактографічної інформації, причому у формі. При цьому вони часом добувають цю інформацію, минаючи бібліотечні джерела, і в такий спосіб є одночасно й генералізаційними, і термінальними документальними системами. Для цього досить звернутися до таких потужних інфослужби, як ІТАР-ТАРС (Інформаційно-телеграфне і агентство Росії - Телеграфне агентство Радянського Союзу), Інтерфакс, Російське інформаційне агентство "Новини". Аналогічні служби мають практично всі країни світу. Про найбільш великі чув майже кожний: ЮСІА - Американське інформаційне агентство, перейменоване в Американський інфоцентр, Телеграфне агентство Рейтер (Англія) [37].

Докори у відсутності в інфоцентрів історичних традицій здавалися вагомими до появи цілісного бачення всіх їхніх різновидів. Звичайно, цим центрам до бібліотечної історії далеко, але проте деякі з них мають уже досить дільний досвід функціонування. Так, довідкова служба Москви будувалась протягом двох з половиною століть. Перший адресний довідник «Вся Москва» вийшов в 1894 р.

Інфоцентри обслуговують колективного користувача, тобто юридичних осіб, тоді як бібліотеки мають справа в основному з контингентом фізичних осіб.

За масштабом інфоцентри бувають всеохоплюючі — від глобальних (типу Інтернету) через міжнародні (МЦНТІ— Міжнародний центр НТІ), всеросійські (наприклад, ВІНІТІ, ІНІОН), великі комплекси (типу Всеросійського виставочного центра, промислових корпорацій) до підрозділів інформаційних служб окремої фірми.

Інфоцентри розглядають інформацію як товар, і цим радикально відрізняються від бібліотек, що бачать у ній культурну цінність. Підхід же інфоцентрів визначає постановку роботи в них як у підприємство з виробництва й продажу продукції: їхні послуги платні, у них процвітає ринковий підхід до надання інформації, їм властиві оперативність і супероперативність на базі новітніх технологій, у них стрімко розширюється приватний сектор [37].

Першим був повністю автоматизований Інформаційний банк газети "Нью-Йорк Тайм" ще в 1973 р. У всіх інфоцентрах світу перевага віддається машиносприймальним документам, електронним засобам зв'язку.

Інфоцентри на відміну від інших документних систем орієнтуються на актуальну, можна сказати сьогочасну тематику, хронологічна глибина їхніх відомостей досить мала. У погоні за все новими й новими відомостями вони випустять із уваги старе мудре висловлення про те, що все нове - це добре забуте старе.

У державну систему НТІ ввійшли й документальні системи, що базуються на різних видах документів [37]:

- Федеральний фонд державних стандартів, загальноросійських класифікаторов техніко-економічної інформації, міжнародних (регіональних) стандартів, правил, норм і рекомендацій зі стандартизації, національних стандартів закордонних країн — на нормативних документах в області стандартизації, метрології й сертифікації.

- Федеральний інститут промислової власності, Інформаційно-видавничий центр Російського агентства по патентних і товарних знаках — на патентній документації по винаходах, корисним моделям, промислових зразках, товарних знаках, знаках обслуговування й найменування місць походження товарів, а також на комп'ютерних програмах, базах даних і топології інтегральних мікросхем.

- Російська книжкова палата — на добутках печатки державної біблиографії.

- Усеросійський НДІ проблем машинобудування й Всеросійський НДІ стандартизації — на промислових каталогах.

- Усеросійський науково-дослідний центр стандартизації, інформації й сертифікації сировини, матеріалів і речовин — на відомостях про матеріалах і речовини.

- Науково-технічний центр "Інформрегістр" — на електронних виданнях.

У системі НТІ представлений й один архів - Російський державний архів науково-технічної документації. Він спеціалізується на інформуванні про документи постійного зберігання науково-дослідних, проектних, конструкторських, технологічних організацій і підприємств.

Положенням передбачена постановка науково-технічного інформування й на регіональному рівні. Отут ведучими виступають регіональні центри НТІ й Росінформресурса [10].

Хоча система НТІ, як бачимо, досить велика, вона ще досить далека від завершення: у неї дивним образом не ввійшли головні бібліотеки країни Російська державна (навіть своїм підрозділом "Інформкультура") і Російська національна. Забуто можливості універсальних наукових бібліотек, більшості архівів, усіх музеїв, картинних галерей, виставочних центрів.

Пояснити це можна лише відсутністю дотепер у всіх документальних системах цілісного подання про сукупний документном ресурсі Росії.

Разом з тим Закон про бібліотечну справу пропонує бібліотекам взаємодіяти з органами науково-технічної інформації, архівами, іншими підприємствами, установами, організаціями, які мають інформаційні банки даних різних рівнів (стаття 21). Інший Федеральний закон - "Про інформації, інформатизацію й захист інформації" - включив бібліотечні фонди й инфо-продукты бібліотек до складу державних загальнодоступних инфоресурсов і поклав на бібліотеки відповідальність за повноту задоволення суспільного попиту на інформацію із всіх галузей знання й сферам діяльності.

Робота в області НТІ фінансується державою - що правильно, оскільки система державна. Видача інформації в цьому випадку повинна б здійснюватися безоплатно, коли за це вже заплачено, однак Положення передбачає повторне відшкодування, тепер уже самими споживачами, витрат на створення інформаційної продукції й надання послуг.

Наявним прикладом роботи системи НТІ в Україні є видання реферативних документів.Найпоширенішим видом інформаційного документа є реферативний журнал (РЖ).

Реферативний журнал — це періодичний документ журнальної або листової форми, що містить реферати опублікованих документів або їхніх частин [29]. У РЖ публікують у систематизованому вигляді реферати документів з певної галузі, проблеми, теми. Кожний номер РЖ становить єдність інформаційного повідомлення — певної сукупності рефератів (бібліографічних записів) і довідкового апарату. Він наділений предметним, авторським та іншими вказівками (наприклад, РЖ «Інформатика»).

Основне призначення реферативного журналу — інформування вчених і фахівців про поточні документи (видання) для ретроспективного пошуку відповідних наукових документів, а також щоб уникнути негативних наслідків розсіювання документів з однієї і тієї самої тематики в журналах різних профілів, для надання допомоги в подоланні мовних бар'єрів. Крім того, РЖ дає змогу вченим і фахівцям без великих витрат часу стежити за досягненнями в суміжних сферах наукової і практичної діяльності і використовувати їх у своїй галузі, а також бути засобом побічної оцінки наукової якості первинних документів (у формі рефератів відображають лише документи, що мають значний інтерес) [27].

Текст складається з певної сукупності рефератів, систематизованих на основі тематичного рубрикатора. Особливості такої систематизації ті ж, що і в бібліографічному записі реферата. На відміну від бібліографічного опису і анотації, реферат повинен розкрити фактографічний зміст первинного документа, щоб без звернення до нього можна було визначити необхідність його використання, особливості інформації, яка є в документі, а також безпосередньо використовувать саму цінну інформації. На відміну від анотації реферат розкриває результати, висновки, область їх використання, що забезпечує відображення лише найбільш головної частини змісту текстів первинних документів, в залежності від характеристик РЖ.

Особливість його в тому, що він відображає опубліковані документи, вітчизняні і закордонні.

В Україні реферативні журнали видають Книжкова палата України, Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського, Український інститут науково-технічної та економічної інформації, інші міжгалузеві й галузеві центри [10].

Наприклад, український реферативний журнал (УРЖ) "Джерело" — періодичне інформаційне видання, призначене для оперативного відображення змісту друкованих в Україні наукових видань з природничих, технічних, суспільних і гуманітарних дисциплін. УРЖ виходить у 3 серіях:

Сер. 1. — Природничі науки. Медицина.

Сер. 2. — Техніка. Промисловість. Сільське господарство.

Сер. 3. — Суспільні та гуманітарні науки. Мистецтво.

Усі три серії УРЖ "Джерело" виходять з періодичністю один раз у два місяці (шість разів у рік). З останнім номером кожний передплатник одержує компакт-диск із записом інформації, акумульованої журналом за рік.

В УРЖ "Джерело" реферують монографії, збірники наукових праць, матеріали конференцій, посібники для вузів, серіальні (періодичні та продовжувані) видання, автореферати дисертацій, препринти. Джерелом інформації для підготовки УРЖ є обов'язковий примірник творів друку України, що надходить до Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (НБУ).

Також реферативні журнали видаються в мережі Інтернет, прикладом є журнал «Екологія».

Матеріали для реферативного журналу готують за єдиною методикою з використанням Рубрикатора НБУ і розміщують у систематичному порядку згідно з основними діленнями Рубрикатора. Аналіз змісту і систематизацію творів друку (документів) здійснюють фахівці відділу систематизації НБУ. Допоміжний апарат УРЖ містить авторський покажчик та покажчик періодичних видань.

Кожному запису в УРЖ присвоюють номер, який має такі елементи: порядковий номер УРЖ у поточному році; літера, що відповідає певній галузі знання, згідно з Рубрикатором НБУ; порядковий номер реферату у випуску.

Запис у реферативному журналі поєднує бібліографічний опис документа, реферат (замість рефератів можна використовувати авторські резюме та анотації), а також шифр зберігання в Національній бібліотеці України ім. В.І. Вернадського. Твори друку (документи) можна одержати безпосередньо в бібліотеці, або замовити за допомогою міжбібліотечного абонемента (МБА). Скорочення в бібліографічних описах видань зроблено відповідно до ДСТУ 3582-97 "Інформація та документація” [4].

УРЖ "Джерело" представлене в мережі Internet:

— загальнодержавною реферативною базою даних "Україніка наукова"#"#" title="Англійська мова">англ. think tanks) — недержавні науково-дослідницькі організації, які, як правило, зосереджують свої зусилля в галузі гуманітарних наук — політики, економіки, соціології, права тощо [43].