Методи прийняття рішень в управлінні ризиками

2. Вибір типу кредитної політики підприємства по відношенню до покупців продукції. У сучасній комерційній і фінансовій практиці реалізація продукції в кредит (з відстроченням платежу за неї) набула широкого поширення як в нашій країні, так і в країнах з розвиненою ринковою економікою. Формування принципів кредитної політики відбиває умови цієї практики і спрямовано на підвищення ефективності операційної і фінансової діяльності підприємства.

В процесі формування принципів кредитної політики по відношенню до покупців продукції вирішуються два основні питання:

а) в яких формах здійснювати реалізацію продукції в кредит;

б) який тип кредитної політики слід обрати підприємству по кожній з форм реалізації продукції в кредит.

Форми реалізації продукції в кредит мають два різновиди – товарний (комерційний) кредит і споживчий кредит.

– Товарний (комерційний) кредит є формою оптової реалізації продукції її продавцем на умовах відстрочення платежу, якщо таке відстрочення перевищує звичайні терміни банківських розрахунків. Зазвичай товарний (комерційний) кредит надається оптовому покупцеві продукції на термін від одного до шести місяців.

– Споживчий кредит (у товарній формі) є формою роздрібної реалізації товарів покупцям (фізичним особам) з відстроченням платежу. Він надається зазвичай на термін від шести місяців до двох років.

Вибір форм реалізації продукції в кредит визначається галузевою приналежністю підприємства і характером продукції (товарів, послуг), що реалізовується.

Тип кредитної політики характеризує принципові підходи до її здійснення з позиції співвідношення рівнів прибутковості і ризику кредитної діяльності підприємства. Розрізняють три принципові типи кредитної політики підприємства по відношенню до покупців продукції – консервативний помірний і агресивний.

– Консервативний (чи жорсткий) тип кредитної політики підприємства спрямований на мінімізацію кредитного ризику. Така мінімізація розглядається як пріоритетна мета в здійсненні його кредитної діяльності. Здійснюючи цей тип кредитної політики підприємство не прагне до отримання високого додаткового прибутку за рахунок розширення об'єму реалізації продукції. Механізмом реалізації політики такого типу є істотне скорочення круга покупців продукції в кредит за рахунок груп підвищеного ризику; мінімізація термінів надання кредиту і його розміру; посилення умов надання кредиту і підвищення його вартості; використання жорстких процедур інкасації дебіторської заборгованості.

– Помірний тип кредитної політики підприємства характеризує типові умови її здійснення відповідно до прийнятої комерційної і фінансової практики і орієнтується на середній рівень кредитного ризику при продажі продукції з відстроченням платежу.

– Агресивний (чи м'який) тип кредитної політики підприємства пріоритетною метою кредитної діяльності ставить максимізацію додаткового прибутку за рахунок розширення об'єму реалізації продукції в кредит, не рахуючись з високим рівнем кредитного ризику, який супроводжує ці операції. Механізмом реалізації політики такого типу є поширення кредиту на ризикованіші групи покупців продукції; збільшення періоду надання кредиту і його розміру; зниження вартості кредиту до мінімально допустимих розмірів; надання покупцям можливості пролонгації кредиту.

В процесі вибору типу кредитної політики повинні враховуватися наступні основні чинники:

– сучасна комерційна і фінансова практика здійснення торговельних операцій;

– загальний стан економіки, що визначає фінансові можливості покупців, рівень їх платоспроможності;

– кон'юнктура товарного ринку, що склалася, стан попиту на продукцію підприємства;

– потенційна здатність підприємства нарощувати обсяг виробництва продукції при розширенні можливостей її реалізації за рахунок надання кредиту;

– правові умови забезпечення стягнення дебіторської заборгованості;

– фінансові можливості підприємства в частині відвернення засобів в поточну дебіторську заборгованість;

– фінансовий менталітет власників і менеджерів підприємства, їх відношення до рівня допустимого ризику в процесі здійснення господарської діяльності.

3. Визначення можливої суми оборотного капіталу, що направляється в дебіторську заборгованість по товарному (комерційному) і споживчому кредиту. При розрахунку цієї суми необхідно враховувати плановані об'єми реалізації продукції в кредит; середній період надання відстрочення платежу по окремих формах кредиту; середній період прострочення платежів виходячи з господарської практики (він визначається за результатами аналізу поточної дебіторської заборгованості в попередньому періоді), що склалася; коефіцієнт співвідношення собівартості і ціни продукції, що реалізовується в кредит.

4. Формування системи кредитних умов. До складу цих умов входять наступні елементи:

– термін надання кредиту (кредитний період);

– розмір кредиту (кредитний ліміт), що надається;

– вартість надання кредиту (система цінових знижок при здійсненні негайних розрахунків за придбану продукцію);

– система штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язань покупцями.

5. Формування стандартів оцінки покупців і диференціація умов надання кредиту. В основі встановлення таких стандартів оцінки покупців лежить їх кредитоспроможність. Кредитоспроможність покупця характеризує систему умов, що визначають його здатність залучати кредит в різних формах і в повному обсязі у передбачені терміни виконувати всі пов'язані з ним фінансові зобов'язання.

Формування системи стандартів оцінки покупців включає наступні основні елементи:

• визначення системи характеристик, що оцінюють кредитоспроможність окремих груп покупців;

• формування та експертизу інформаційної бази проведення оцінки кредитоспроможності покупців;

• вибір методів оцінки окремих характеристик кредитоспроможності покупців;

• угруповання покупців продукції за рівнем кредитоспроможності;

• диференціацію кредитних умов відповідно з рівнем кредитоспроможності покупців.

Формування стандартів оцінки покупців і диференціація кредитних умов здійснюються роздільно за різними формами кредиту – товарним і споживчого.

• Визначення системи характеристик, що оцінюють кредитоспроможність окремих груп покупців є початковим етапом побудови системи стандартів їх оцінки.

За товарним (комерційним) кредитом така оцінка здійснюється звичайно за наступними критеріями:

• обсяг господарських операцій з покупцем і стабільність їх здійснення;

• репутація покупця в діловому світі;

• платоспроможність покупця;

• результативність господарської діяльності покупця;

• стан кон'юнктури товарного ринку, на якому покупець здійснює свою операційну діяльність;

• обсяг і склад чистих активів, які можуть становити забезпечення кредиту при неплатоспроможності покупця і порушенні справи про його банкрутство.

За споживчим кредитом оцінка здійснюється звичайно за такими критеріями:

• дієздатність покупця;

• рівень доходів покупця і регулярність їх формування;

• склад особистого майна покупця, що може становити забезпечення кредиту при стягненні суми боргу в судовому порядку.

• Формування та експертиза інформаційної бази проведення оцінки кредитоспроможності покупців має на меті забезпечити достовірність проведення такої оцінки. Інформаційна база, яка використовується для цих цілей, складається з відомостей, що надаються безпосередньо покупцем (їх перелік диференціюється в розрізі форм кредиту); даних, що формуються із внутрішніх джерел (якщо угоди з покупцем носять постійний характер);інформації, що формується із зовнішніх джерел (комерційного банку, що обслуговує покупця; інших його партнерів по операціях і т. п.).

Експертиза отриманої інформації здійснюється шляхом логічної її перевірки; в процесі ведення комерційних переговорів з покупцями; шляхом безпосереднього відвідування клієнта (за споживчим кредитом) з метою перевірки стану його майна і в інших формах у відповідності з обсягом кредитування.

• Вибір методів оцінки окремих характеристик кредитоспроможності покупців визначається змістом оцінюваних характеристик. У цих цілях за оцінкою окремих характеристик кредитоспроможності покупців, розглянутих раніше, можуть бути використані статистичний, нормативний, експертний, бальний і інші методи.

• Угрупування покупців продукції за рівнем кредитоспроможності ґрунтується на результатах її оцінки і передбачає виділення наступних зазвичай їх категорій:

• покупці, яким кредит може бути наданий у максимальному обсязі, тобто на рівні встановленого кредитного ліміту (група «першокласних позичальників»);

• покупці, яким кредит може бути наданий в обмеженому обсязі, що визначається рівнем припустимого ризику неповернення боргу;

• покупці, яким кредит не надається (при неприпустимому рівні ризику неповернення боргу, що визначається типом обраної кредитної політики).

• Диференціація кредитних умов відповідно з рівнем кредитоспроможності покупців, поряд з розміром кредитного ліміту, може здійснюватися за такими параметрами, як термін надання кредиту; необхідність страхування кредиту за рахунок покупців; форми штрафних санкцій тощо

6. Формування процедури інкасації поточної дебіторської заборгованості. У складі цієї процедури повинні бути передбачені: терміни і форми попереднього і подальшого нагадувань покупцям про дату платежів; можливості та умови пролонгування боргу за наданим кредитом; умови порушення справи про банкрутство неспроможних дебіторів.

7. Забезпечення використання на підприємстві сучасних форм рефінансування поточної дебіторської заборгованості. Розвиток ринкових відносин та інфраструктури фінансового ринку дозволяють використовувати в практиці фінансового менеджменту ряд нових форм управління дебіторською заборгованістю – її рефінансування, тобто прискорений переказ в інші форми оборотних активів підприємства: грошові кошти і високоліквідні короткострокові цінні папери.

Основними формами рефінансування дебіторської заборгованості, використовуваними в даний час, є:

• факторинг;

• облік векселів, виданих покупцями продукції;

• форфейтинг.

• Факторинг являє собою фінансову операцію, яка полягає у поступці підприємством-продавцем права отримання грошових коштів за платіжними документами за поставлену продукцію на користь банку або спеціалізованої компанії – «чинник компанії», відірватись беруть на себе всі кредитні ризики по інкасації боргу. За здійснення такої операції банк (фактор-компанія) стягують з підприємства-продавця певну комісійну плату у відсотках до суми платежу. Ставки комісійної плати диференціюються з урахуванням рівня платоспроможності покупця продукції і передбачених термінів її оплати. Крім того, при проведенні такої операції банк (фактор-компанія) у термін до трьох днів здійснює кредитування підприємства-продавця у формі попередньої оплати боргових вимог за платіжними документами (звичайно в розмірі від 70 до 90% суми боргу в залежності від фактора ризику). Решта 10–30% суми боргу тимчасово депонуються банком у формі страхового резерву при його непогашенні покупцем (ця депонована частина боргу повертається підприємству-продавцю після повного погашення суми боргу покупцем).

Факторингова операція дозволяє підприємству-продавцю рефінансувати переважну частину дебіторської заборгованості за наданим покупцеві кредитом у короткі терміни, скоротивши тим самим період фінансової та операційного циклу. До недоліків факторингової операції можна віднести лише додаткові витрати продавця, пов'язані з продажем продукції, а також втрату прямих контактів (і відповідної інформації) з покупцем у процесі здійснення ним платежів.

Ефективність факторингової операції для підприємства-продавця визначається шляхом порівняння рівня витрат за цією операцією із середнім рівнем процентної ставки за короткостроковим банківського кредитування.

• Форфейтинг являє собою фінансову операцію з рефінансування дебіторської заборгованості за експортним товарним (комерційним) кредитом шляхом передачі (індосаменту) переказного векселя на користь банку (факторингової компанії) зі сплатою останньому комісійної винагороди. Банк (факторингова компанія) бере на себе зобов'язання з фінансування експортної операції шляхом виплати за врахованими векселями, який гарантується наданням авалю банку країни імпортера. У результаті форфетування заборгованість покупця за товарним (комерційним) кредитом трансформується у заборгованість фінансову (на користь банку). За своєю суттю форфейтинг поєднує в собі елементи факторингу (до якого підприємства-експортери вдаються у разі високого кредитного ризику) та обліку векселів (з їх індосаментом тільки на користь банку). Форфейтинг використовується при здійсненні довгострокових (багаторічних) експортних поставок і дозволяє експортеру негайно одержувати грошові кошти шляхом обліку векселів. Однак його недоліком є висока вартість, тому підприємству-експортеру варто проконсультуватися з банком (факторинговою компанією) ще до початку переговорів з іноземним імпортером продукції, щоб мати можливість включити витрати з форфейтинговими операції у вартість контракту.

• На першій стадії (I) підприємство-експортер і підприємство-імпортер укладають між собою угоду про поставку продукції, формами та термінами платежу (платежі здійснюються звичайно в міру виконання окремих етапів угоди). Підприємство-імпортер відповідно до угоди зобов'язується здійснювати платежі за допомогою комерційних векселів, авальованих (гарантованих) банком його країни (або індосованих у цього банку).

• На другій стадії (II) підприємство-експортер укладає угоду з банком (факторинговою компанією) своєї країни, який зобов'язується за комісійну винагороду фінансувати поставки продукції шляхом виплат за врахованими їм векселями.

• На третій стадії (III) підприємство-імпортер індосує (або авалірует) свої векселі в банку своєї країни.

• На четвертій стадії (IV) банк країни імпортера пересилає індосованих (авальовані) їм векселі підприємства-імпортера на адресу підприємства-експортера.

• На п'ятій стадії (V) підприємство-експортер продає векселі банку (факторингової компанії) своєї країни й одержує за це відповідні кошти.

• На шостій стадії (VI) банк (факторингова компанія) країни-експортера індосує векселі, перепродуючи їх на ринку цінних паперів.

8. Побудова ефективних систем контролю за рухом і своєчасної інкасацією поточної дебіторської заборгованості. Такий контроль організовується в рамках побудови загальної системи фінансового контролю на підприємстві як самостійний його блок. Одним з видів таких систем є «Система АВС» стосовно до портфеля дебіторської заборгованості підприємства. До категорії «А» включаються при цьому найбільш крупні і сумнівні види поточної дебіторської заборгованості (так звані «проблемні кредити»); в категорію «В» – кредити середніх розмірів; в категорію «С» – інші види дебіторської заборгованості, що не роблять серйозного впливу на результати фінансової діяльності підприємства.

3.2 Особливості управління фінансовими ризиками інвестиційної діяльності підприємства

Управління проектними ризиками підприємства

Реальне інвестування підприємства у всіх його формах пов'язане з численними ризиками, що об'єднуються загальним поняттям «ризик реального інвестування», основу інтегрованого ризику реального інвестування підприємства становлять так звані проектні ризики, тобто ризики, пов'язані із здійсненням реальних інвестиційних проектів підприємства. У системі показників оцінки таких проектів рівень ризику займає третє за значущістю місце, доповнюючи такі його показники, як обсяг інвестиційних витрат і сума чистого грошового потоку.

Під ризиком реального інвестиційного проекту (проектним ризиком) мається на увазі можливість виникнення в ході його реалізації несприятливих подій, які можуть обумовити зниження його розрахункового ефекту.

Проектний ризик є об'єктивним явищем у функціонуванні будь-якого підприємства, яке здійснює реальне інвестування. Він супроводжує реалізацію практично всіх видів реальних інвестиційних проектів, в яких би формах вони не здійснювалися. Хоча ряд параметрів проектного ризику залежить від суб'єктивних управлінських рішень, відображених у процесі підготовки конкретних реальних інвестиційних проектів, об'єктивна його природа залишається незмінною.

Рівень проектного ризику, притаманний здійсненню навіть однотипних реальних інвестиційних проектів одного і того ж підприємства, не є незмінним. Він істотно варіює під впливом численних об'єктивних і суб'єктивних факторів, які знаходяться в постійній динаміці. Тому кожен реальний інвестиційний проект вимагає індивідуальної оцінки рівня ризику в конкретних умовах його здійснення.

Оцінка рівня проектного ризику базується на наступних принципах і методичних підходах, що використовуються в сучасній практиці Управління проектами:

1. Загальна оцінка проектного ризику здійснюється шляхом визначення інтегрованого показника їх, що характеризуються як «рівень проектного ризику». Цей показник інтегрує вплив усіх видів ризику, пов'язаних з реалізацією даного проекту.

2. В основі оцінки рівня проектного ризику лежить визначення можливого діапазону відхилень показників ефективності проекту від розрахункових їх величин. Чим ширше цей можливий діапазон відхилень, тим вище рівень проектного ризику.

3. В якості розглянутого показника ефективності, використовуваного для оцінки рівня проектного ризику, може бути обраний будь-який з них. Разом з тим, найбільшу перевагу в процесі такої оцінки віддасться показниками чистого приведеного доходу та внутрішньої ставки дохідності. Ці показники в найбільшою мірою характеризують можливості забезпечення зростання ринкової вартості підприємства в результаті реалізації проекту.

4. Для кількісного вимірювання розмірів можливих відхилень ефективності проекту від розрахункової її величини використовується система показників, що відображають ступінь її гойдає. Основними з цих показників є дисперсія, середньоквадратичне (стандартне) відхилення та коефіцієнт варіації.

5. Оцінка можливої захитаного розрахованих показників ефективності проекту здійснюється в максимально широкому діапазоні можливих умов його реалізації. У цих цілях прогнозуються різні варіанти можливої зміни факторів зовнішнього інвестиційного середовища і параметрів внутрішнього потенціалу підприємства, які генерують загрози зниження розрахункової ефективності проекту в процесі його реалізації.

Виходячи з викладених вище принципів формується методичний інструментарій оцінки рівня ризику від ділових реальних інвестиційних проектів.

I. Аналіз чутливості проекту. Основним завданням використання цього аналітичного методу є оцінка впливу основних вихідних (факторних) параметрів на результативні показники ефективності реального інвестиційного проекту. У процесі здійснення цього аналізу, послідовно змінюючи можливі значення Змінні вихідних (факторних) показників, можна визначити діапазон коливань обраних для оцінки ризику проекту кінцевих показників його ефективності, а також критичні значення вихідних (факторних) показників розглянутого проекту, які ставлять під сумнів доцільність його здійснення. Чим вище ступінь залежності показників ефективності проекту від окремих вихідних (факторних) показників її формування, тим більш ризикових він вважається за результатами аналізу чутливості.

Аналіз чутливості проекту в процесі оцінки ступеня його ризику здійснюється в розрізі наступних основних етапів

1. Вибір для аналізу пріоритетного показника ефективності проекту. Аналіз чутливості проекту принципово може бути проведений за будь-якого з показників його ефективності – чистого наведеного доходу, індексом (коефіцієнтом) прибутковості, індексом (коефіцієнтом) рентабельності, періоду окупності, внутрішньої ставці прибутковості. Разом з тим, з урахуванням раніше розглянутих переваг і недоліків кожного з оціночних показників ефективності проекту, пріоритет в такому виборі слід віддавати показниками чистого приведеного доходу або внутрішньої ставці прибутковості.

2. Вибір для аналізу системи основних вихідних (факторних) показників, що впливають на можливу зміну обраного показника ефективності проекту.

Так як практично всі показники оцінки ефективності інвестиційного проекту побудовані на зіставленні обсягу інвестиційних витрат і суми чистого грошового потоку, при виборі факторних показників слід звернути увагу на ті з них, які, на думку аналітика, мають найбільший вплив на зазначені елементи визначення обраного показника ефективності.

3. Побудова моделі розрахунку впливу кожного з вихідних (факторних) показників на обраний показник ефективності проекту. Така модель будується роздільно по кожному факторингу показником методом прямого рахунку або на основі кореляційного аналізу за попередній період.

4. Визначення аналітичного періоду здійснення розрахунків. Аналіз чутливості проекту може проводитися як з будь-якого з етапів проектного циклу, так і по всьому періоду проектного циклу. Зазвичай для аналізу обирається другий варіант аналітичного періоду, якщо інформаційна база аналізу дозволяє прогнозувати можливі зміни окремих первинних (факторних) показників у процесі повної реалізації проекту.

5. Встановлення базового значення кожного з вихідних (факторних) показників, за яким розраховувався обраний показник ефективності проекту. Система таких базових значень всіх вихідних показників міститься в проектному обґрунтуванні (у відповідних його розділах – виробничому, маркетинговому, фінансовому та ін.)

6. Визначення можливого діапазону зміни кожного вихідного (факторного) показника в ході реалізації проекту. У процесі цього етапу аналізу визначається мінімально і максимально можливу зміну базового вихідного (факторного) показника до кінця аналітичного періоду. Розрахунок можливих змін ведеться у відсотках до базового значенням вихідного показника. Загальний діапазон можливої зміни вихідного показника також визначається у відсотках (як різниця між максимальним і мінімальним розміром його можливого відхилення).

7. Розрахунок очікуваної зміни обраного показника ефективності проекту при екстремальних значеннях можливої зміни кожного вихідного (факторного) показника. Такий розрахунок здійснюється як за мінімальним, так і за максимально можливе значення кожного вихідного показника на основі раніше побудованих моделей визначення їх впливу на обраний показник ефективності проекту. Результати розрахунку дозволяють отримати кількісні значення показника ефективності проекту при мінімальному і максимальному значенні кожного з вихідних (факторних) показників.

8. Встановлення можливого діапазону значень обраного показника ефективності проекту в діапазоні зміни кожного вихідного (факторного) показника. У цих цілях спочатку визначається розмір відхилень показника ефективності проекту (при мінімальному і максимальному значенні вихідного показника) від базового його значення (у відсотках до базового значення). Потім як різниця між максимальним і мінімальним значеннями показника ефективності визначається можливий діапазон його коливань (у відсотках) в залежності від зміни кожного вихідного показника.

9. Визначення рівня чутливості обраного показника ефективності проекту до зміни кожного вихідного (факторного) показника. Цей рівень може бути встановлений на основі розрахунку коефіцієнта еластичності або графічним методом.

10. Ранжування вихідних (факторних) показників за ступенем їх впливу на зміну обраного показника ефективності проекту. Таке ранжирування початкових показників здійснюється на основі розрахованих коефіцієнтів еластичності зміни обраного показника ефективності проекту від зміни кожного з вихідних показників. Рангова послідовність вихідних показників встановлюється у міру убування значення коефіцієнта еластичності (тобто зниження ступеня його впливу на показник ефективності) – перший ранг присвоюється вихідного показнику з найвищим значенням коефіцієнта еластичності.

Ранжування розглянутих показників може бути здійснено і за результатами графічної інтерпретації ступеня чутливості показника ефективності за проектом.

II. Аналіз сценаріїв проекту. Основним завданням використання цього аналітичного методу є комплексна оцінка впливу всіх основних вихідних (факторних) показників на ефективність реального інвестиційного проекту за різних можливих умов (сценаріях) його реалізації – від найкращих до найгірших. У процесі цього аналізу всі Змінні вихідні (факторні) показники проекту моделюються з урахуванням їх взаємозалежності. По кожному з розглянутих сценаріїв проекту визначається ймовірність його виникнення. На основі можливих коливань показників ефективності проекту при різних умовах (сценаріях) його реалізації визначаються середньоквадратичне (стандартне) відхилення та коефіцієнт варіації, які висловлюють ступінь проектного ризику. Чим вище значення цих показників, тим відповідно вище вважається рівень проектного ризику.

III. Метод імітаційного моделювання (метод Монте-Карло).Основним завданням використання цього аналітичного методу є комплексна оцінка проектного ризику на основі багаторазової імітації умов формування показників ефективності проекту та їх відхилення від розрахункового або середнього значення. Імітаційне моделювання засноване на побудові математичної моделі формування показників ефективності проекту, встановлення границь можливих змін і форм корелятивних зв'язків окремих первинних (факторних) показників, що формують цю ефективність, і багаторазового комп'ютерного моделювання імовірнісних сценаріїв зміни окремих первинних (факторних) показників з метою отримання адекватних їм значень можливого розподілу показників ефективності проекту.

Як видно з цієї загальної характеристики методу імітаційного моделювання, він суттєво поглиблює аналітичний апарат раніше розглянутих методів – аналізу чутливості та аналізу сценаріїв проекту. Якщо метод аналізу чутливості проекту досліджує ізольоване вплив кожного з первинних (факторних) показників на ефективність, то даний метод, визначаючи корелятивний зв'язок між первинними показниками, дозволяє досліджувати цей вплив комплексно. У порівнянні з методом аналізу сценаріїв даний метод істотно розширює досліджуване поле умов реалізації проекту, моделюючи НЕ 3–5 можливих сценаріїв, а багато їх сотні (використовуючи можливості сучасної комп'ютерної техніки).

IV. Метод «дерева рішень» («дерева ймовірностей») проекту. Основним завданням цього методу є комплексна оцінка рівня ризику проекту на основі графічного подання можливих послідовно розглядаються в часі сценаріїв його реалізації з встановленням ймовірності виникнення кожного з них. Кожна з повних гілок, представлена на графіку, ілюструє одну з альтернатив можливого перебігу реалізації проекту та відповідного їй очікуваного значення показника його ефективності. Всі імовірнісні значення показника ефективності проекту майбутнього періоду зв'язуються з їх значеннями, очікуваними у попередньому періоді. Таким чином, комплексна оцінка рівня ризику проекту на кінцевій стадії його реалізації корелюється з відповідними рівнями ризику проекту на попередніх стадіях цього процесу, тобто відображає характер можливих змін первинних (факторних) показників, що формують ефективність, в часі.

Аналіз сценаріїв проекту в процесі оцінки ступеня його ризику здійснюється в розрізі наступних основних етапів:

1. Вибір для аналізу пріоритетного показника ефективності проекту. З раніше розглянутої системи показників оцінки ефективності проекту для здійснення його сценарного аналізу може бути обраний будь-який з них. Однак, на думку більшості фахівців, для проведення аналізу сценаріїв проекту як пріоритетного найбільшою мірою підходить показник чистого приведеного доходу.

2. Визначення кількості та видів сценаріїв можливої реалізації проекту. У звичайній практиці сценарного аналізу проектів для дослідження обирається від 3 до 5 варіантів (сценаріїв) можливих умов реалізації проекту. Ці умови повинні визначати весь діапазон можливих змін факторів зовнішнього інвестиційного середовища і параметрів внутрішнього потенціалу підприємства – від найкращих до найгірших. Стандартним варіантом вважається аналітичний набір, що складається з трьох видів сценаріїв можливих умов реалізації проекту, що впливають на його ефективність, – «оптимістичний», «реалістичний» і «песимістичний».У ряді випадків для уточнення динаміки окремих вихідних (факторних) показників можливої реалізації проекту обираються ще два проміжні сценарію – один між «оптимістичним» і «реалістичним», другий – між «реалістичним» і «песимістичним».

3. Визначення ступеня ймовірності реалізації кожного з можливих сценаріїв розвитку проекту. Завдання та ¬ кою ймовірності кожному з розглянутих сценаріїв є найбільш складним етапом здійснення аналізу, потребують високої кваліфікації виконавців. Це пов'язано з тим, що заданий рівень вірогідності в процесі подальших розрахунків робить істотний вплив на визначений рівень проектного ризику. Завдання ступеня ймовірності кожному з прийнятих сценаріїв можливої реалізації проекту здійснюється експертною шляхом (при необхідності для цих цілей запрошують експертів-прогнозистів). Загальна сума всіх заданих ймовірностей за сценаріями проекту повинна складати 100% (або 1 при десятковій системі).

4. Моделювання значень всього комплексу основних вихідних (факторних) показників проекту, відповідних кожному з можливих сценаріїв його реалізації. На первинній стадії цього етапу визначається перелік таких показників, які були покладені в основу обраного показника ефективності проекту (при необхідності можна скористатися системою таких показників).На наступній стадії значення цих показників моделюються для двох екстремальних сценаріїв – «оптимістичного» і «песимістичного», тобто для можливих найкращих та найгірших умов реалізації проекту. І нарешті, на завершальній стадії значення цих показників моделюються з урахуванням можливої їх динаміки для всіх проміжних сценаріїв реалізації проекту.

5. Розрахунок обраного показника ефективності проекту по кожному з можливих сценаріїв його реалізації. У процесі цього етапу спочатку визначаються розрахункові значення показників «обсягу інвестиційних витрат» і «суми чистого грошового потоку» по кожній з можливих сценаріїв (виходячи з раніше змодельованих значень основних вихідних показників по кожному сценарієм).Потім на основі розрахованих значень показників обсягу інвестиційних витрат і суми чистого грошового потоку визначається значення обраного показника ефективності проекту по кожному варіанту сценарію.

6. Розрахунок середньозваженого показника ефективності проекту за заданими ймовірностям реалізації кожного з можливих сценаріїв розвитку проекту.

7. Оцінка загального рівня ризику проекту на основі показників середньоквадратичного (стандартного) відхилення та коефіцієнта варіації. Зазначені показники в найбільшою мірою характеризують рівень проектного ризику і найбільш наочні при порівняльній його оцінкою за різними проектами.

Висновки

Система ринкових відносин об’єктивно зумовлює існування ризику в усіх сферах господарської діяльності. Ринкове середовище вносить в діяльність підприємств елементи невизначеності і поширює «асортимент» ризикових ситуацій, які виникають при присутності конкретних умов та обставин. Ризикові ситуації формують умови для існування і реалізації економічного ризику, з яким в процесі своєї діяльності зштовхуються практично усі підприємства. Відсутність повної інформації, існування протидіючих тенденцій, елементи випадковості та інші нові економічні умови господарювання обумовлюють процесу управління, оскільки більшість управлінських рішень підприємства приймається в умовах невизначеності та економічного ризику.

Щоб вижити за цих складних умов підприємствам необхідно приймати нетрадиційні та сміливі рішення, але це теж підвищує ступінь економічного ризику. При означених обставинах підприємствам потрібно не уникати ризику, а вміти правильно оцінювати його ступінь і безпосередньо управляти ним з метою обмеження. Підприємствам необхідні своєчасне врахування чинників ризику при прийнятті управлінських рішень; кваліфікована організація процесу управління ризиковою ситуацією, що спрямована на забезпечення адаптації діяльності підприємства до мінливих умов зовнішнього та внутрішнього середовища. Стратегія управління ризиковою ситуацією залежить від специфічних ризиків, які можуть виникати в процесі діяльності підприємства, можливості правильно оцінити конкретну ризикову ситуацію, знайти оптимальний варіант виходу з неї, враховуючи наявні у розпорядженні підприємства ресурси.

Суттєвий вплив ризиків на всі елементи, цінності і сторони діяльності комерційної організації приводить до необхідності формулювання функції управління ризиками, виходячи з того, що по суті своїй процес управління комерційною організацією являє собою послідовність економічних і соціальних виборів, кожний з яких запускає визначені фінансові й організаційні механізми, що мають істотний вплив для даного бізнесу, які знижують або підвищують її ризикову позицію при досягненні тієї норми прибутку, що виявляється доступною в умовах конкретної соціально-економічний ситуації. Основна мета управління ризиками – їх мінімізація з метою уникнення або часткового зменшення можливих фінансових втрат від дії ризиків.

Список літератури

1. Бланк І.А. Управління фінансовими ризиками. – К.: Ника – Центр, 2005. – 600 с.

2. Балабанов И. Риск – Менеджмент, 1996.

3. Бурлаков О., Скибінський С. – Основи маркетингу. – К., 1998.

4. Вітлінський В. – Ризик у менеджменті. – К., 1996

5. Грабовський П. – Риски в современном бизнесе. – 1995.

6. Економічна енциклопедія. Т.3. – К., 2002

7. Кравченко В. Сучасні стандарти ризик-менеджменту: основа для побудови дієвої системи управління маркетинговими ризиками компанії – Маркетинг в Україні – 2007 – №5, с. 36.

8. Чернова Г.В. Практика управления рисками на уровне предприятия. – СПб: Питер, 2000. – 170 с.

9. Ющенко В.А., Міщенко В. І. Управління валютними ризиками: Навч. посібник для студ. екон. спец. вузів. – К.: Знання, 1998. – 444 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5

МЕНЮ

Методи прийняття рішень в управлінні ризиками