Управління корпоративною власністю підприємства

Окрім цих загальних юридичних підвалин господарчої діяльності, корпоративне управління у вужчому сенсі можна визначити як “організації та правила, які впливають на очікування щодо контролю за ресурсами фірм” (Світовий банк, 2002, 55). Це надзвичайно важлива вимога до функціонально ефективної ринкової системи. Бо саме це дає змогу підприємцям отримувати гроші від інвесторів і в такий спосіб забезпечує нову господарчу діяльність, що додає вартості. Це головна умова зростання фірм, а отже, й зростання всієї економіки. Сюди належать механізми корпоративного управління, такі як рада директорів, збори акціонерів, правила публічних торгів акціями, вимоги щодо розголошення інформації тощо. Все це можна назвати “інститутами підтримки ринку”, котрі спрямовані на забезпечення ефективнішої роботи ринків і без яких багато ринків взагалі не можуть функціонувати. Усе це має забезпечувати, виконувати й контролювати уряд. Це не означає, що ринки не можуть існувати без урядового втручання, але ці ринки будуть серйозно обмежені, якщо не буде правового підходу до управління і верховенства права. Зокрема, правове управління великою мірою посилює відповідальність підприємців перед інвесторами [6, c. 111-1117].

Крім того, є також певні дії уряду, пов’язані з обмеженнями на ринкову діяльність, які не менш важливі для належного функціонування ринкової системи в інтересах суспільства. Важливо розуміти, що уряд повинен запровадити належну інституційну структуру для результативного функціонування ринків, але він же має запровадити й таку інституційну структуру, яка забезпечить ефективне і належне їх функціонування. З суспільного погляду, ринки можуть бути дуже неефективними і/або діяти всупереч суспільному інтересові. В такому разі уряд має відповідним чином регулювати ринок, наближуючи його до інтересів суспільства. Уряд тоді не посилює ринки, а доповнює їх або навіть заміщає. Отже, конкурентне право можна вважати додатковою до ринків інституцією, а пряме регулювання адміністративним органом постачання води й електроенергії – інституцією, що заміщає ринок.

Деякі інститути корпоративного управління, зокрема, регулятивні, створені для поліпшення потоку інформації, інші – для розв’язання суперечок у дешевший спосіб, деякі – для підтримки конкуренції, а ще інші – для захисту інтересів інвесторів, особливо дрібних акціонерів, та суспільства. Є достатньо свідчень про те, що ці запобіжники є важливими для розвитку та функціонування фондових ринків, а отже, для здатності мобілізувати капітал у ринковому суспільстві для сприяння інвестиціям і зростанню. Як демонструють деякі відомі випадки зловживань у корпораціях, наприклад, “Енрон”, навіть за умов правового захисту розвинутої ринкової економіки США менеджмент і акціонери, які володіють контрольним пакетом акцій, можуть експропріювати прибутки дрібних акціонерів і в такому випадку фондовий ринок перестає функціонувати як механізм збільшення капіталу.

Важливо знати, що хоча конкуренція є потужною силою стримування корпорацій, сама по собі вона не є ефективним, або принаймні адекватним, інструментом захисту акціонерів від менеджменту та/або власників контрольного пакета. Важливо також зрозуміти, що аргумент про те, що конкуренції достатньо для контролювання ситуації, найчастіше наводять менеджери або власники контрольного пакета, які бояться обмеження своїх повноважень [23, c. 24].

Варто також наголосити на важливості правил, за якими уряд нав’язує свої рішення приватному корпоративному секторові. Іншими словами, управління в державному секторі впливає на корпоративне. Якщо держава втручається у волюнтаристський спосіб, ринок страждає від спричиненої цим невпевненості. Отож важливо не тільки те, щоб уряд визначав правила ринкової поведінки та забезпечував їх виконання, а й щоб він і для себе виробляв подібні правила й ретельно їх виконував (Світовий банк, 2000, 73). Отже, управління в державному секторі стає важливим елементом корпоративного управління.

Належне управління передбачає створення, захист і виконання прав власності, без яких масштаб ринкових операцій дуже обмежений; забезпечення регулятивного режиму, який спільно з ринком забезпечує конкуренцію. Воно передбачає також розумну макроекономічну політику, яка створює стабільне середовище для ринкової активності. Належне управління також передбачає, що не буде корупції, яка може спотворити цілі політики і підірвати законність державних установ, які підтримують ринок.

При розвитку сучасної держави спостерігається напруження між забезпеченням представників держави достатніми повноваженнями для належного управління та обмеженням можливостей зловживати цими повноваженнями в інтересах привілейованої купки”.

Щодо управління в державному секторі, варто зазначити, що зміст має не менше значення (а дехто вважає, що більше), ніж деякі процеси. Це важливо, бо занадто часто управління розглядається тільки як процес. Здорова економічна політика залишається переважальною статистичною детермінантою зростання перехідної економіки”.

Важливість цього неможливо перебільшити. Добре втілювана погана політика нічим не ліпша за добру політику, яку погано втілюють. Для максимального позитивного впливу на зростання й розвиток та максимізації вигоди від приватних ринків необхідна добре втілювана здорова політика [28].

Останнє питання стосовно зв’язку між корпоративним управлінням і державним сектором дещо відмінне від попередніх, тому що воно стосується не того, як державний сектор впливає на корпоративне управління, а принципів, на яких ґрунтується управління державним сектором.

Важливо згадати, що корпоративний сектор діє на основі власного інтересу. Корпорації прагнуть максимізувати прибутки і звести до мінімуму видатки. Вони повинні це робити, не порушуючи правил поведінки, нав’язаних їм урядом та ринком, які не дозволяють їм практикувати обмеження торгівлі чи зберігати небезпечні умови праці, займатись хижацьким ціноутворенням або брехливою рекламою, тощо. Вони мають щорічно оприлюднювати звіти перед акціонерами та проводити щорічні збори акціонерів. Але в межах цих обмежень егоїстичний інтерес є рушійним мотивом ринкової поведінки. Тоді перед урядом постає питання, чи він також має керуватись егоїстичними інтересами, і навіть якщо відповідь буде “так”, чи може егоїстичний інтерес уряду бути визначеним у термінах максимізації прибутку, як це спостерігається в корпоративному секторі [19].

Варто сказати, що багато спостерігачів зазначають, що брак мотивації прибутку або критерію максимізації прибутку при ухваленні рішень щодо дій є головною проблемою державного сектора й однією з причин притаманної урядам неефективності. Менеджери в державному секторі, на відміну від приватного, не зривають плодів ефективності у вигляді підвищеного прибутку (коли менеджери в приватному секторі є власниками підприємств) або вищих доходів (наприклад, стимули до ефективнішої діяльності, поширені в приватному секторі). Отже, менеджерам державного сектора бракує стимулів для ефективної діяльності. З цим аргументом пов’язане те, що роль уряду в економіці має бути зменшена, за можливості, в інтересах підвищення ефективності. Але для наших цілей важливішим спостереженням є презумпція того, що державний сектор має прагнути ефективності, а неспроможність її забезпечити і є головним аргументом на користь приватизації.

Одна з проблем щодо ефективності є пріоритетною, або принаймні має такою бути. Якщо ефективність не є метою уряду, то оцінювання діяльності уряду за показниками ефективності не тільки недоцільне, а й призведе до ігнорування реальних урядових цілей. Це особливо важливо в світлі питання розподілу або справедливості в суспільстві та того, що сприйняття ефективності як головного питання відштовхує міркування про справедливість на друге місце або взагалі знімає їх з порядку денного.

Якщо йдеться про власність уряду стосовно виробничих підприємств, тобто якщо ми говоримо про державні підприємства, тоді можна зауважити, що ефективність вочевидь має бути головним критерієм судження про діяльність й ухвалення рішення про те, чи залишати ці підприємства в державній власності, чи приватизувати їх. Цей аргумент важливий для країн з перехідною економікою, в яких на початку перехідного періоду уряд володів усім. Але настане час, навіть для країн з перехідною економікою, коли державні підприємства втратять прибутковість і аргументи на користь їх збереження стосуватимуться справедливості, збереження громад, соціальних зобов’язань тощо. Іншими словами, їх утримуватимуть у державній власності не через ефективність, а отже, судження про них на підставі критерію ефективності буде неправильним, або принаймні оманливим [10, c. 619].

Проте якщо абстрагуватись від питань приватизації та державних підприємств, як щодо звичайної діяльності уряду? Чи треба державним сектором взагалі управляти так, як приватним?

Відповідь на це питання є неоднозначною, тому що, якщо говорити про те, що всі дії уряду треба оцінювати через критерій ефективності, відповідь буде “ні”. Уряд має набагато більше інших цілей і завдань, ніж максимізація ефективності ресурсів. Ефективність ресурсів може бути однією з цілей уряду, проте це не єдина мета і не обов’язково головна. Питання індивідуальної справедливості можуть бути не менш важливими, ніж цілі регіональної справедливості або міркування соціальної політики, безпеки тощо. Якщо судити про дії уряду лише на підставі ефективності та заявляти, що ефективність має диктувати урядові, що робити, а що ні, це означатиме відкидання всіх інших законних урядових цілей.

З іншого боку, якщо управління державним сектором у такий спосіб, як це робиться в приватному, означає, що уряд мусить прагнути робити все якнайефективніше, тоді відповідь на питання про управління державним сектором так само, як і приватним, буде “так”. Немає жодних підстав для того, щоб уряд, роблячи щось, витрачав більше, ніж приватний сектор на таку ж діяльність. Але в більшості країн світу буває саме так. Ось чому передання урядових послуг за контрактом приватному секторові підтримують багато спостерігачів і вважають способом економії коштів і скорочення урядових витрат. Ось чому варто зважити на використання критерію оцінки адміністративної діяльності державних управлінців так само, як це робиться в приватному секторі.

Коли економісти говорять про ефективність, вони фактично розглядають два різних її типи. Перший, так звана ефективність розподілу, стосується загального розподілу суспільних ресурсів на конкурентні цілі. Іншими словами, ефективність розподілу означає, що ми вироблятимемо: автомобілі, школи, автостради, аеропорти, сорочки чи пиво. Ефективність розподілу спрямована на виробництво комбінації усіх можливих товарів і послуг у такий спосіб, щоб їх розмаїття та кількість, після того як будуть вичерпані всі можливості торгівлі, були такими, що максимізують добробут суспільства. Деякі товари ринки не можуть виробляти, а інші – не можуть виробляти ефективно. У таких випадках так званої “неспроможності ринку” уряд має перебрати на себе виробництво необхідної кількості таких товарів чи послуг для максимізації суспільного добробуту. Якщо ринки певною мірою не досконалі, наприклад, якщо вони монополістичні або олігополістичні (чи є монопсоністичними або олігопсоністичними), тоді уряд має виправити недоліки ринку й забезпечити належну ефективність. Але в цілому ефективність розподілу є тим, що ринки можуть забезпечити краще, ніж уряди. Ринки це роблять через використання цін на усі вхідні ресурси і продукцію, коли ціни визначають всі економічні агенти, котрі діють у власних егоїстичних інтересах збільшення прибутку. Перехід від цього до максимізації добробуту суспільства вимагає припущення про те, що встановлені ринком ціни відбивають відносну суспільну цінність. Якщо це не так, наприклад, якщо суспільство має набір цінностей, який робить міркування неефективності деколи пріоритетнішими, ніж міркування ефективності, тоді ринки, навіть у разі ринкової неспроможності та недосконалості, можуть не забезпечити суспільству досягнення його максимального добробуту, і тут уряд має відіграти свою роль. Але при цьому ринкова система, скоригована, за необхідності, урядовими інтервенціями, загалом ліпше забезпечує ефективність розподілу, ніж уряд, що діє сам по собі [14, c. 87-92].

Другий тип ефективності – це те, що ми називаємо технічною ефективністю. Це виробництво певної кількості товарів або послуг за найнижчою ціною й забезпечення найбільшого можливого прибутку. Це те, що роблять приватні корпорації. І це та ефективність, досягнення якої урядові варто прагнути. Це не означає, що ця ефективність є найпріоритетнішою серед інших завдань уряду. Це просто означає, що все, що робить уряд, треба робити з якнайменшим витрачанням ресурсів.

Не вдаючись до численних деталей, варто прокоментувати, як усі ці питання вписуються в український контекст.

По-перше, в Україні все ще немає комплексної правової структури корпоративного управління, що потужно впливає на гальмування розвитку ринків цінних паперів в Україні та диверсифікації корпоративної власності. Водночас приватизація, що вже відбулась, на думку Пивоварського, найкраще спрацьовує в сенсі управління тоді, коли призводить до концентрації, а не до розпорошення власності. У цих двох аргументах немає суперечності, бо коли немає комплексної правової структури корпоративного управління, це робить концентрацію власності ефективнішою, оскільки це єдиний, або принаймні найліпший, спосіб, у який власники можуть гарантувати управління фірмами в їхніх інтересах.

По-друге, в Україні є потреба в широкомасштабній корпоративній перебудові, яку уряд має здійснити. Частково це пов’язано з продовженням (або тим, що немає) приватизації, а частково – зі способом, у який нині її здійснюють. Частково це тому, що уряд ще й досі не вважає корпоративну перебудову необхідною.

По-третє, прямі іноземні інвестиції в Україні за період незалежності є дуже малими. Принаймні частково це спричинено невпевненістю міжнародної інвестиційної громади у верховенстві права в Україні та поширеною думкою про те, що закони або невідповідні, або застосовуються волюнтаристські підходи до бізнесу в Україні [20, c. 61].

По-четверте, певний прогрес, досягнутий у деяких із цих сфер, частково зумовлений бажанням просуватись до членства в ЄС, але попереду ще дуже багато роботи.

Корпоративна діяльність в умовах глобалізації інформаційної економіки набуває нових форм, які зумовлюють виникнення додаткових інструментів не тільки макроекономічного впливу, але й внутрішнього корпоративного управління. Глобальні тенденції інтернаціоналізації капіталопотоків та виробництва, лібералізації зовнішньої торгівлі, а також концентрації капіталів поставили корпоративну діяльність у епіцентр світового економічного розвитку. Відповідно до цього концепція корпоративного управління як сучасної цілісної системи взаємовідносин між акціонерами (власниками) корпорацій, їхніми менеджерами (виконавчими органами), кредиторами, найманими працівниками, державою та суспільством у цілому виникла і набула повсюдного розвитку.

Проблемним питанням корпоративного управління присвячені праці багатьох вчених-економістів. Слід звернути увагу на те, що єдиного підходу щодо визначення корпоративного управління в сучасних реаліях інформаційної економіки немає. Існують різні думки щодо проблематики корпоративізму як такої, поняття корпорацій, сутності корпоративного управління тощо.

У зв’язку з цим виникає необхідність не тільки розглянути такі важливі поняття, як корпоративізм та корпорація, але також і визначити зміст сучасних підходів до корпоративного управління, систематизувати погляди різних спеціалістів з цього питання.

Передусім зазначимо, що корпоративізм – це співволодіння власністю товариства або партнерські, договірні відносини при задоволенні особистих і суспільних інтересів. У цьому зв’язку, як зазначає О. Сохацька, корпоративізм є компромісним господарюванням з метою забезпечення балансу інтересів[1, с. 24].

З огляду на викладене вище виникає необхідність уточнення самого поняття корпорації. Як правило, воно трактується як сукупність осіб, що об’єдналися для досягнення загальної мети. Визначення поняття корпорації наводить Д. Розенберг: «Корпорація – це організація, що поставила перед собою визначені цілі, діє для суспільного блага, має певні права, є юридичною особою, діє на постійній основі та несе відповідальність» [2, с. 105]. Юридично-організаційні аспекти життєдіяльності корпоративних структур поглиблено вивчали С. Мочерний, О. Устенко, С. Чоботар, які визначали поняття корпорації як найдосконалішу форму організації підприємств, що існує переважно у вигляді відкритого акціонерного товариства, засновники якого формують акціонерний капітал шляхом об’єднання власних ресурсів через механізм випуску і продажу цінних паперів (передусім акцій), а співвласники несуть обмежену відповідальність [3, с. 108].

Особливий аспект аналізу корпоративної діяльності пов’язаний з управлінськими технологіями, згідно з якими, власне, і здійснюється керівництво діяльністю цих структур. Так, можна погодитися с Б. Чубом, який визначає поняття корпорації як акціонерного товариства чи товариства з обмеженою відповідальністю або товариства з додатковою відповідальністю, управління якою здійснюється через складну централізовану систему органів і учасники якої стосовно неї здійснюють інвестиційну діяльність з метою отримання дивідендів, і така участь породжує в них сукупність корпоративних прав [4, с. 184].

На практиці корпорації організовуються у формі акціонерного товариства, яке характеризується чотирма характеристиками: корпоративною формою бізнесу, самостійністю корпорації як юридичної особи, обмеженою відповідальністю кожного акціонера, можливістю передачі акцій іншим особам, централізованим управлінням корпорацією.

У сучасних умовах інформаційної економіки особливо актуальною є проблема вироблення системи взаємостосунків між управлінцями компанії та її власниками.

Виходячи із зазначеного, доцільно розглянути найбільш поширені точки зору щодо сутності поняття «корпоративне управління». Так, поняття «корпоративного управління», у найбільш загальному значенні, як зазначає В. Гриньова, походить від англійського «corporate governance», що в буквальному перекладі означає «корпоративне правління» або «корпоративний уряд». Відповідно до цього термін «корпоративне управління» досить часто розглядається саме як процес організації діяльності вищих керівних органів корпорації [5, с. 39].

Існують специфічні підходи, які тяжіють до юридично-правової оцінки діяльності корпорацій та організації корпоративного управління. Наприклад, на думку К. Маєра, корпоративне управління є саме організаційною угодою, за якою певна компанія репрезентує та обслуговує інтереси власних інвесторів. Така угода може охоплювати різні аспекти діяльності корпорації – організацію роботи вищих керівних органів, систему мотивації персоналу, процедуру банкрутства тощо. До того ж необхідність такої угоди випливає, з точки зору К. Маєра, в основному з розмежування права власності від процесу управління сучасним акціонерним товариством [6, с. 25]. Автор погоджується з цією думкою у частині того, що основна функція корпоративного управління повинна забезпечувати діяльність компанії в інтересах колективних акціонерів, які здійснюють її фінансування. Водночас зазначимо, що певним спрощенням було б зводити зміст корпоративної діяльності лише до її юридичних, навіть інституційних аспектів. Таке зауваження можна віднести і до позиції фахівців Міжнародної фінансової корпорації, які визначають корпоративне управління як систему виборних та призначених органів акціонерного товариства, яка управляє ним, відбиває баланс інтересів його власників і спрямована на отримання максимально можливого прибутку від усіх видів діяльності товариства в межах чинного законодавства [7; 8, с. 90]. Разом з тим, цій підхід також відрізняється певною механістичністю, у ньому бракує посилань на ті реальні цілі та пріоритети господарської діяльності, дотримання яких, власне і відрізняє структури корпоративного типу від будь-яких інших. Адже корпоративне управління слід розглядати не як просту сукупність юридичних, організаційних норм і правил, у рамках яких функціонує певна корпорація, але як систему економічних, навіть соціально-економічних відносин, на базі яких будуються стосунки як між усіма учасниками конкретної структури, так і між такими учасниками і зовнішніми агентами, суб’єктами інституційного регулювання.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9