Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике

Радянського Союзу. Адже навіть тимчасове відлучення Саару від Німеччини

суперечило молотовській позиції засудження сепаратизму і, крім цього,

підривало юридичну непорушність польсько-німецького кордону Одер—Нейсе,

адже формально статус Саару зрівнявся б з аналогічним статусом західних

польських земель. Тому в тій ситуації радянський міністр закордонних справ

тільки зарезервував свою позицію.

. Ще одним питанням Паризької сесії, що торкалося Німеччини, був

американський проект угоди про її роззброєння й демілітаризацію. Пізніше

він дістав назву «угода Бірнса».

Що стосується перевірки виконання рішень про демілітаризацію, то

радянська сторона наполягала на скасуванні інспектування промислових

підприємств. Уже в той час на кордоні Саксонії й Тюрінгії розгортався

проект видобування і переробки урану на комбінаті «Вісмут». І ось тут,

вочевидь, і крилася головна причина неприйняття радянською стороною «угоди

Бірнса», бо в ній заборонялося виробництво «будь-яких розщеплюваних

матеріалів». Щоправда, вона містила застереження про можливість такого

виробництва, якщо «Високі Сторони схвалять», але таким чином урановий

проект СРСР узалежнювався від західних держав, насамперед США.

І хоча, безперечно, існувала можливість певного компромісу, але

абсолютна закритість взаємних позицій, приховування справжньої суті

суперечностей урешті-решт зумовили провал проекту Бірнса. Як наслідок на

Паризькій сесії 12 липня 1946р. було проголошено намір США й Великобританії

об'єднати свої окупаційні зони і створити те, що згодом назвуть «Бізонією».

Саме створення «економічної об'єднаної області» багатьма вченими

вважається початковою фазою в процесі розколу Німеччини. Хоча через значні

труднощі функціонування «Бізонії» цей процес не одразу став необоротним.

6 вересня 1946 р. держсекретар США Бірнс виступив у Штутгарті з

промовою, де брав під сумнів повоєнний територіальний статус і виступив за

перегляд кордону Одер—Нейсе.

5 червня 1947 р. держсекретар США виголосив свою гарвардську промову,

з якої бере початок «план Маршалла». Якщо з економічної точки зору він, на

думку багатьох дослідників, не був для Німеччини вирішальним, то політичне

значення його очевидне —“План Маршалла» став інструментом консолідації

західнонімецького уряду. Тим більше що адміністративно-командна модель

керування економікою у східній зоні до цього часу себе вже вичерпала, а

альтернативи до «плану Маршалла» для Східної Німеччини Радянський Союз не

запропонував.

. Спробу обговорити економічні, в тому числі й репараційні, питання було

зроблено на Лондонській сесії РМЗС (25 листопада — 15 грудня 1947 р.).

Проте її фактично було зірвано: держсекретар США Д. Маршалл під час

одного з засідань оголосив сесію закритою — без узгодження і без

зазначення місця та часу наступної зустрічі. Під час сесії Франція

висловила принципову згоду на об'єднання французької зони окупації з

англо-американською і створення «Тризонії».Усі ці заходи значно

прискорили перетворення «об'єднаної економічної область на справжню

державу. Створювався праобраз майбутньої конституційної структури. Аби

зменшити невдоволення Франції, що, як і раніше, вважала західнонімецьку

державу за майбутнього надто небезпечного сусіда, Англія і США

санкціонували відлучення Саару від Німеччини й передання його під

фактичний суверенітет Франції.

Лондонська конференція проходила у два етапи: з 23 лютого до б березня

і з 20 квітня до 1 червня 1948 р. На ній було узгоджено директиву для глав

урядів усіх західнонімецьких земель, згадно з якою вони до 1 вересня мали

скликати установчі збори для розробки Конституції.

Лондонська конференція проголосила курс на створення західнонімецької

держави та її інтеграцію в західний блок. Це, звичайно, не могло не

викликати вййовздні заходи з боку Радянського Союзу. 18 червня командувачі

окупаційних військ США, Великобританії й Франції повідомили маршала

Соколовського про проведення з 20 червня грошової реформи у трьох західних

зонах. Передбачалося не поширювати її на східні сектори Берліна.

22 липня Соколовський сповістив своїх західних колег про проведення

грошової реформи вже в радянській зоні окупації Німеччини і в районі

Великого Берліна.

24 липня було цілком перекрито наземні комунікації між західними

зонами окупації й Берліном «з технічних причин».

Західні держави організували й розширили «повітряний міст» між

західними зонами окупанії й Берліном. Радянський уряд проголосив, що

транспортні обмеження між Берліном і західними зонами окупації будуть зняті

одночасно зі згодою на введення в обіг у Берліні німецької марки радянської

зони й вилучення з обігу «марки Б».

Визнання валюти радянської зони окупації як єдиної валюти в Берліні

фактично означало включення всього Берліна у фінансово-економічну систему

радянської зони. Таким чином Радянський Союз розраховував створити

передумови для повного витиснення західних держав з Берліна.

Але, скликавши 1 вересня 1948 р. Парламентську раду для розробки

Конституції Західної Німеччини, західні держави недвозначно

продемонстрували прагнення продовжити готування до створення

західнонімецької держави.

Радянський Союз мусив визнати провал блокади Берліна, і 4 травня 1949

року у Нью0Йлорку було досягнуто угоди, згідно з якою 12 травня

скасовувалися всі обмеження зв”язку, транспорту і торгівлі між Берліном і

західними землями Німеччини.

Припинення блокади збіглося у часі зі схваленням військовими

губернаторами Основного Закону Німеччини 23 травня 1949 року. Ця дата

вважається днем створення ФРН. 19 березня 1949 року Німецька народна рада

ухвалила проект Конституції Німецької Демократичної Республіки. 7 жовтня –

створення тимчасової Народної палати ( день створення НДР).

69. Паризька угода 1954 року

Конференція у Парижі 20-23 жовтня 1954 року. У військовому аспекті

конференція уточнила природу та компетенцію розширеного Брюсельського

пакту, що перетворювався на Західноєвропейський союз, під керівництвом

Ради. Належало докласти певних зусиль до стандартизації озброєнь. Ці

останови Франція ратифікувала наприкінці 1954 року, а Німеччина на початку

1955 року. Крім того санкціонувалося відродження національної німецької

армії зі своїм генеральним штабом, власними службами, автономними

підрозділами, до того ж Німеччина ставала членом Атлантичного пакту. Але з

іншого боку вони закладали основу гнучкішої системи, начебто тісніше

пов»язаної з Великобританією. До 23 жовтня 1954 року Франція та Німеччина

не могли досягти згоди щодо статусу Саару, хоча від січня 1953 року всі

французькі уряди ставили європеїзацію Саару попередньою умовою ратифікації

ЄОС.

. План ван Натерса від 17 вересня 1953 року пропонував зробити Саар

загальноєвропейської територією, осередком загальноєвропейських закладів,

з місцевим урядом, французьким в економічно-грошовому плані.

Врешті решт було підписано угоду 23 жовтня 1954 року, згідно з якою

передбачалося провести 2 референдуми: перший - після виборчої кампанії, у

якій німецькі партії могли б провадити своб пропаганду, другий – у випадку

укладення мирного договору з Німеччиною. Наступна угода була підписана у

жовтні 1956 року, за якою Франція погоджувалася на політичне об»єднання

Саару з Німеччиною з 1 січня 1957 року і на об»єднання економічне після 3

років перехідного періоду.

70. Карибська криза

Міжнародні відносини у 50-ті -60-ті pp. багато в чому визначалися

станом радянсько-американських відносин. У міжнародній атмосфері домінували

конфліктність та ворожнеча. У другій половині 50-х pp., після викриття

культу особистості, у політиці СРСР, як у внутрішній, так і зовнішній,

виникли певні позитивні зміни, що увійшли в історію як «хрущовська

відлига». Було розпочато реформи в країни, висунуто ініціативу зустрічі на

вищому рівні з США, здійснено конверсію військового виробництва та

персоналу. Проте, ряд серйозних міжнародних інцидентів зірвали ці

ініціативи.

У листопаді 1960 p. на виборах в США перемогу одержала демократична

партіям президентом став Дж-Кеннеді. У 1961 p. розпочалася так звана

карибська криза, що відбулася в результаті висадки десанту кубинських

контрреволюціонерів на Кубі та яку було підтримано флотом й авіацією США.

Десант було знищено урядом Ф.Кастро. Згідно з таємною угодою між СРСР та

Кубою, на території останньої були розміщені радянські ядерні ракети

середнього радіусу дії. Цей крок Радянського Союзу був не стільки

помилковим, скільки авантюристичним й мало не спричинив до міжнародної

катастрофи. У відповідь на це США оголосили блокаду Куби. Небезпека сутички

між СРСР та США стала більш ніж реальною. Тільки завдяки серії компромісів

під час переговорів американського та радянського лідерів загрозу

військового конфлікту було ліквідовано.

На виконання досягнутої домовленості СРСР вивів свої ракети з Куби, а

США - з Туреччини. Сполучені Штати обіцяли надалі поважати недоторканість

Куби. Мирне вирішення даного конфлікту стало переломним моментом радянсько-

американських відносин у 60-ті pp.

Після низки небезпечних міжнародних криз США та СРСР дійшли ще

достатньо хиткого усвідомлення необхідності розрядки міжнародної

напруженості. Після завершення карибської кризи було ухвалено ряд важливих

документів, які позначили перехід від конфронтації до переговорів та

укладення перших угод, що послабили міжнародну напруженість. Так, у серпні

1963 p. було укладено Московський договір трьох держав про заборону ядерних

випробувань у трьох середовищах (атмосфері, повітрі та під водою). У 1968

p. було підписано Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

71. Становлення дипломатичних відносин між СРСР та ФРН

Становлення політики розрядки в Європі багато в чому пов'язане з

«новою східною політикою» ФРН, яку почала проводити коаліція партій, що

здобула в 1969 р. перемогу на виборах до західнонімецького парламенту —

бундестагу. Очолив коаліцію лідер Соціал-демократичної партії Німеччини В.

Брандт. Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здійснювати «нову східну

політику», яка відповідала інтересам СРСР, НДР, інших країн східного блоку.

Справа в тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча Християнсько-

демократична партія спиралася на голоси «земляцтв» німців, переселених

після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць: Польщі,

Чехословаччини, СРСР.

«Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій і

перехід до курсу на домовленості із СРСР та іншими соціалістичними

сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто

з державних діячів ФРН, не закликав до силового повернення втрачених

територій. На Сході він використовувався з метою залякування загрозою

західнонімецького реваншизму, що давало підстави для зміцнення радянського

контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з Чехословаччиною в 1968

р. — для прямого воєнного втручання у справи «братньої» країни.

У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р.

проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7 серпня

1970 р. Московського договору, що став конкретною реалізацією нового курсу

ФРН. Одне з найважливіших його положень зафіксувала ст. 3, де було визнано,

що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не

зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову від територіальних

претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще

влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН із розколом Німеччини, з

існуванням НДР.

Принципове значення для справи розрядки міжнародної напруженості в

Європі мала «Домовленість про наміри сторін», яка була погоджена радниками

делегацій СРСР і ФРН і спочатку вважалася конфіденційною. Згідно з

«Домовленістю», ФРН зобов'язалася поважати державну цілісність і

самостійність НДР і укласти з НДР міждержавний договір. Зрозуміло, що така

поступка з боку ФРН була для неї найбільш болісною. Сторони домовилися

також про одночасний вступ ФРН і НДР до ООН. Отже, йшлося про необмежене

визнання НДР.

З вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, США та Франція підписали

чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Цей документ складався з трьох

частин. Згідно з угодою західні держави зберігали право тримати в Західному

Берліні свої військові контингенти й використовувати всі транспортні шляхи

з ФРН до Західного Берліна. Можливість нової блокади таким чином

виключалась. Західний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складовою

частиною ФРН, хоча ФРН дістала право представляти інтереси населення

Західного Берліна за кордоном, за винятком «питань безпеки й статусу

міста». Чотиристороння угода набрала чинності 3 червня 1972 р.

72. Доктрина Хальштейна

22 вересня 1955р. керівництво ФРН проголосило "доктрину Хальштейна",

згідно з якою встановлення будь-якою країною дипломатичних відносин з

"режимом зони" (НДР) віднині розглядалось як ворожий акт щодо ФРН, яка

відповідатиме на такий акт розривом дипломатичних відносин. Це й було

згодом зроблено відносно Югославії (1957), Куби (1963) та Занзібару (1964).

73. Заключний етап НБСЕ у Хельсинкі.

Заключний етап Наради з безпеки і співробітництва в Європі відбувся ЗО

липня — 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі. Це була безпрецедентна до того

зустріч найвищих керівників 33 європейських держава а також США й Канади.

Саміт завершив свою роботу урочистим підписанням Заключного Акта НБСЄ, в

якому фіксувалися домовленості, досягнуті з усіх питань порядку денного.

Стрижень Заключного Акта становила «Декларація принципів, якими

держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах». Були закріплені

такі принципи:

1. Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету.

Наголошувалося, що йдеться про поважання всіх прав, притаманних

суверенітетові. В Декларації було зафіксовано поважання права держав

«вільно вибирати й розвивати свої політичні, соціальні, економічні та

культурні системи, а також право встановлювати свої закони та

адміністративні правила».

2. Незастосування сили або погрози силою.

3. Непорушність кордонів. Держави—учасниці НБСЄ визнали непорушними кордони

одна одної, так само як і Кордони усіх держав у Європі, і зобов'язалися

утримуватися від будь-яких зазіхань на ці кордони як на момент підписання

Заключного Акта, так і в майбутньому. Принцип непорушності кордонів було

вперше в історії міжнародних відносин зафіксовано на багатосторонній

основі

4. Територіальна цілісність держав.

5. Мирне врегулювання суперечок.

6. Невтручання у внутрішні справи. Відповідно до цього принципу країни—

учасниці НБСЄ мають утримуватись від надання прямої чи непрямої допомоги

терористичній, підривній або іншій діяльності, спрямованій на

насильницьке повалення режиму іншої країни-учасниці.

7. Поважання прав людини та основних свободу включаючи свободу совісті,

релігії та переконань. У відповідності з проголошеним принципом держави-

учасниці зобов'язалися визнавати загальне значення прав людини та

основних свобод

8. Рівноправ'я та право народів розпоряджатися своєю долею. Виходячи з

цього принципу всі народи світу мають невід'ємне право вільно визначати,

коли і як вони того забажають, свій внутрішній та зовнішній політичний

статус без втручання ззовні та здійснювати на власний розсуд свій

політичний, економічний, соціальний та культурний розвиток.

9. Співробітництво між державами. Цей принцип передбачав зобов'язання

держав—учасниць НБСЄ співпрацювати в усіх сферах у відповідності з цілями

й принципами Статуту 00Н.

10. Сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним правом. Останній з

«гельсінських принципів» передбачав, що держави-учасниці мають сумлінно

виконувати свої зобов'язання, які випливають як із загальновизнаних

принципів і норм міжнародного права, так і тих міжнародних договорів та

інших угод, учасниками яких вони є.

. Перелічені принципи мали важливе значення для стабілізації обстановки на

європейському континенті. Вони, зокрема, підтверджували відповідні

положення вже укладених між провідними країнами світу — СРСР, США, ФРН,

Францією, Великобританією, Канадою, Італією — договорів та угод.

Досягнуті й закріплені у відповідних документах результати Наради

створювали досить сприятливі передумови для розширення й активізації

міждержавного співробітництва в економічній, науково-технічній,

природоохоронній галузях.

Останній розділ Заключного Акта «Подальші кроки після Наради»

відображав намір учасників продовжувати розпочатий процес багатосторонніх

дискусій і переговорів з актуальних проблем європейської безпеки, який

згодом дістав назву «гельсінського». Було досягнуто домовленості про

організацію після завершення Наради зустрічей між представниками 35 країн,

починаючи із зустрічі на рівні повноважних представників міністрів

закордонних справ, яка мала пройти в Белграді в 1977р.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18