Вопросы на экзамен по международным отношениям и внешней политике

года потребовали прекращения бомбардировок ДРВ и решения вьетнамского

вопроса на основе Женевских соглашений 1954 года.

Национальный фронт освобождения Южного Вьетнама и правительство ДРВ, со

своей стороны, выдвинули

22 марта и 8 апреля 1965 года программу мирного урегулирования, которая

предусматривала:

1) признание за вьетнамским народом принадлежащих ему национальных

прав,

2) вывод американских войск из Южного Вьетнама,

3) решение его внутренних проблем самим народом,

4) мирное воссоединение страны на основе волеизлеяния населения

Южного и Северного Вьетнами.

Администрация Джонсона отвергла эти условия. После начала американской

агрессии помощь из СССР и других социалистических стран, направляемая на

нужды укрепления обороноспособности ДРВ, значительно возросла. Страна

получила большое количество самого современного вооружения и боеприпасов.

Была создана мощная система противовоздушной обороны. Кроме того

социалистические страны предоставляли крупные финансовые средства (десятки

соглашений об экономической и военной помощи).

К концу 60-х годов стало очевидно, что выиграть войну во Вьетнаме США

не удастся. В США нарастало движение против войны, которая отрицательно

сказывалась на американской экономике.

31 марта 1968 года администрация США отдала приказ об ограничении

бомбардировок территории ДРВ и выразила готовность вступить в

переговоры с ее правительством. 13 мая в Париже начались официальные

переговоры между представителями ДРВ и США о путях мирного

урегулирования ситуации во Вьетнаме. 1 ноября 1968 г. США полностью

прекратили бомбардировки ДРВ.

Паризька угода

Угода про припинення війни й відновлення миру у В'єтнамі. Ця угода

була підписана в Парижі 27 січня 1973р. представниками ДРВ, Республіки

Південний В'єтнам, США та сайгонського режиму.

Угода передбачала припинення вогню на всій території В'єтнаму,

виведення американських та інших іноземних військ із Південного В'єтнаму,

гарантувала повагу США до незалежності, суверенітету, єдності й

територіальної цілісності В'єтнаму, відмову США від втручання у внутрішні

південнов'єтнамські справи, політичне врегулювання в Південному В'єтнамі

шляхом переговорів між двома південнов'єтнамськими сторонами, створення

Ради національного примирення і злагоди, організацію вільних демократичних

виборів, здійснення мирними засобами поетапного об'єднання В'єтнаму на

основі консультацій та угод між Північним і Південним В'єтнамом без

втручання іззовні. США взяли зобов'язання зробити внесок у відновлення

знекровленої війною економіки В'єтнаму.

Міжнародна конференція з В'єтнаму, відбулася 26 лютого —2 березня 1973

р. в Парижі. В конференції брали участь представники ДРВ, Республіки

Південний В'єтнам, США, сайгонського режиму, СРСР, Франції, Великобританії,

КНР, Угорщини, Польщі, Канади, Індонезії та Генеральний секретар ООН.

Конференція прийняла Акт, у якому її учасники схвалили й узяли до відома

Паризьку угоду з В'єтнаму та чотири протоколи до неї, зобов'язавшись

поважати й беззастережно виконувати їх.

Підписання Паризької 1973 р. угоди означало поразку Сполучених Штатів. ДРВ

надавала всебічну допомогу визвольним силам Південного В'єтнаму, де так

і не встановився мир.

Після підписання Паризької угоди сайгонський режим за підтримки США

переозброїв свою армію, здійснював курс на захоплення всіх визволених

районів, проводив політику придушення прав і свобод

південнов'єтнамського населення. Все це не могло не викликати зростання

визвольної боротьби. 30 квітня 1975 р. сайгонський режим був повалений.

83 Проблема Кашміру. Індо-пакистанський конфлікт.

Кашмір дуже важливий для внутрішньої політики Делі, оскільки його

відторгнення значно б посилило сепаратистські тенденції всередині держави.

Пакистан не пов'язаний так щільно історично й економічно з Кашміром, як

Індія, хоча слід визнати, що за релігійною ознакою ця спірна територія є

ближчою до Пакистану, ніж до Індії. Як відомо, Пакистан свого часу постав

як релігійна держава, Індія ж завжди була проти територіального поділу за

релігійною ознакою.

Події в Кашмірі почали розгортатися не з вторгненням 30 жовтня 1947 р.

з пакистанської сторони гірських племен, а з опублікуванням 12 травня 1946

р. меморандуму англійської урядової місії про індійські князівства і з

оголошенням 3 червня 1947 р. плану лорда Маунтбеттена про поділ Британської

Індії. Лондон був заінтересований у приєднанні Кашміру до Пакистану, і в

цьому його активно підтримував Вашингтон. Така позиція Великобританії й США

пояснюється прагненням установити контроль над районом, якому відводилося

дуже важливе місце у військових планах західних держав в Азії. Наприкінці

40-х — на початку 50-х років США й Великобританія приступили до складання

планів створення в Кашмірі військових баз, спрямованих проти СРСР, а згодом

проти КНР.

Пакистано-індійський збройний конфлікт через Кашмір продовжувався

понад рік, і лише 1 січня 1949 р. за посередництвом спеціальної комісії 00Н

удалося досягнути угоди про взаємне припинення воєнних дій. Згідно з

резолюціями Ради Безпеки 00Н від 13 липня 1948 р. і 5 січня 1949 р. була

встановлена лінія припинення вогню, яка розділила князівство Джамму і

Кашмір, що не є єдиною географічною, етнічною чи релігійною общиною, на дві

частини. До Пакистану відійшли контрольовані його збройними силами західні

й північні райони князівства, що дістали назву Азад Кашмір. Дві третини

князівства під його історичною назвою відійшли до Індійської Республіки.

Індія не виконала вимогу 00Н провести в Кашмірі плебісцит з питання його

приєднання до Індії чи Пакистану, посилаючись на відмову останнього вивести

свої війська з захопленої частини князівства, а також на те, що рішення про

входження князівства Джамму і Кашмір до складу Індії було прийняте його

правителем Харі Сінгом і юридичне князівство є невід'ємною частиною Індії.

Певно, не останній чинник відмови Індії від проведення плебісциту становила

загроза посилення сепаратистського руху в країні, здатного призвести до її

розпаду. Всі подальші спроби 00Н урегулювати розбіжності між Індією і

Пакистаном з приводу зобов'язань відповідно до резолюцій Ради Безпеки від

13 липня 1948 р. і 5 січня 1949 р. виявилися неефективними.

В 1951—1952 рр. індійський уряд створив Конституційну асамблею штату

Джамму і Кашміру для визначення його майбутнього, що викликало

незадоволення Пакистану й різку критику з боку США. В лютому 1954 р.

вказана Конституційна асамблея одностайно ратифікувала рішення про

приєднання штату до Індії. Після підписання в травні 1954 р. пакистано-

американського договору про взаємодопомогу в галузі оборони ставлення

Заходу до кашмірського питання зазнало змін. З цього року США розпочали

постачання озброєнь своєму союзникові, що, на думку індійської сторони, «не

могло бути розцінене інакше, як втручання в індійсько-пакистанський

конфлікт через Кашмір, тимчасово врегульований у 1949 р.». Пакистан і

Кашмір набували великої ваги для США як військовий оплот проти поширення

комунізму в Азії. Ось чому при обговоренні кашмірського питання в Раді

Безпеки 00Н у 50-ті роки англо-американський блок підтримував позицію

Пакистану.

Відверто пропакистанська позиція англо-американського блоку в Раді

Безпеки завела врегулювання кашмірської проблеми в глухий кут. Певно тому з

середини 50-х до середини 60-х років Індія дотримувалася курсу на поступове

усунення 00Н від участі в кашмірському врегулюванні, даючи згоду

обговорювати спірні проблеми з Пакистаном тільки на двосторонній основі.

В 1959—1969 рр. взаємні пошуки Індією і Пакистаном шляхів до

нормалізації відносин привели до досягнення двосторонніх домовленостей, що

розв'язували ряд неврегульованих проблем. Серед них були численні

прикордонні питання, врегульовані в межах січневої 1960 р. індійсько-

пакистанської угоди, а також проблема розподілу між двома країнами водних

ресурсів річки Інд.

Проте на рубежі 60-х років спостерігається нове загострення дещо

приглушених у попередні роки суперечностей між Індією і Пакистаном.

Погіршення індійсько-китайських відносин Пакистан намагався використати з

вигодою для себе. В січні 1962р. президент Пакистану відхилив індійську

пропозицію вести переговори щодо йашмірської проблеми на основі визнання

лінії припинення вогню в Кашмірі постійним кордоном між двома країнами, а 3

травня того самого року побачило світ спільне китайсько-пакистанське

комюніке про згоду сторін провести переговори з метою визначення й

уточнення кордонів. Індійський уряд рішуче виступив проти незаконної з його

точки зору демаркації кашмірських кордонів і заявив в 00Н про невизнання

такої угоди. Він розглядав пакистано-китайське зближення як розвиток лінії

на ізоляцію Індії в Азії й на провокування Пакистану зайняти жорсткіші

позиції з кашмірського питання.

Воєнна акція Китаю проти Індії восени 1962 р. ускладнила її міжнародне

становище й певним чином послабила індійські позиції в індійсько-

пакистанському протистоянні. Врегулювання спірних питань з Пакистаном з

урахуванням домагань останнього висувалось Заходом як одна з умов надання

Індії військової допомоги. І Вашингтон, і Лондон офіційно заявляли, що

масштаби військових поставок та їхня тривалість визначатимуться тими

зусиллями, яких Індія докладатиме до врегулювання індійсько-пакистанських

розбіжностей. Під їхнім тиском наприкінці грудня 1962р. Індія розпочала

прямі переговори з пакистанською стороною. Індія пішла на переговори,

сподіваючись зменшити напруженість відносин з Пакистаном і тим самим

пом'якшити складне становище на своїх кордонах. Однак документ,

оприлюднений за підсумками цих переговорів, засвідчив, що розбіжність точок

зору Індії й Пакистану на кашмірське питання не дала сторонам змогу дійти

згоди. Провал переговорів був значною мірою зумовлений тими рішучими

кроками до взаємного зближення, які в цей період здійснювали Пакистан і

КНР. На кінець 1963 р. центр міжнародної напруженості переміщається на

індійсько-пакистанські взаємовідносини, в яких, утім, у наступні два роки

спостерігалися періоди певного потепління.

Стан політичної напруженості між двома країнами переріс у готовність

сторін використати військову силу для відстоювання своїх позицій. Уже у

квітні 1965 р. сталися серйозні збройні сутички між військами Індії й

Пакистану через невелику прикордонну ділянку в районі Качського Ранну, які

вдалося припинити за посередництва англійського уряду. ЗО червня 1965 р.

була досягнута індійсько -пакистанська угода про припинення вогню,

відновлення статус-кво й відведення збройних сил на позиції, які вони

займали на 1 січня 1965р.

Припинення воєнних дій на Качському Ранні не привело до пом'якшення

напруженості в індійсько-пакистанських відносинах. На початку серпня 1965

р. її центром стає Кашмір, внутріполітична ситуація в якому була вкрай

нестійкою. Політичну нестабільність у Джамму і Кашмірі Пакистан використав

для перекидання через лінію припинення вогню переодягнених у цивільне

пакистанських військових з метою організації диверсій і заворушень.

Індійський уряд заявив протест Пакистанові й групі спостерігачів 00Н у

Кашмірі з приводу порушення лінії припинення вогню і звернувся до

Генерального секретаря 00Н із проханням втрутитись у справу. Власті

Ісламабада, які подавали події в Кашмірі як боротьбу кашмірців проти

«індійського ярма», відхилили звинувачення Індії. В середині серпня вздовж

усієї лінії припинення вогню точилися запеклі бої, хоча сторони

утримувались від заглиблення на територію одна одної. Після переходу 25

серпня 1965 р. індійськими військами лінії припинення вогню в Кашмірі

міждержавна прикордонна сутичка набрала форми повномасштабної війни,

оскільки у воєнних діях з обох сторін були застосовані танки, важка

артилерія та авіація.

На надзвичайних засіданнях Ради Безпеки 00Н 4 і 6 вересня 1965 р. були

одностайно прийняті резолюції № 209 (1965) та № 210 (1965), які закликали

обидві сторони до негайного припинення вогню і відведення військ на вихідні

позиції. Пакистанська сторона намагалася пов'язати питання припинення

воєнних дій з питанням «гідного врегулювання кашмірського спору», що,

звичайно, не могло не відбитися на позиції індійської сторони. 20 вересня

1965р. Рада Безпеки одноголосно ухвалила резолюцію № 215 (1965), що

вимагала припинення вогню 22 вересня і подальшого відведення всіх збройних

формувань на позиції, які вони займали до 5 серпня 1965 р. В ніч на 23

серпня вогонь на індійсько-пакистанських фронтах був припинений. У відносно

швидкому погашенні воєнного вогнищу на індійському субконтиненті важливе

значення мав збіг у даному випадку інтересів СРСР і США. Сконцентрувавши

свої зусилля на досягненні негайного припинення вогню, вони діяли в одному

напрямі, виходячи з того, що індійсько-пакистанський конфлікт торкався долі

багатомільйонних народів і що він загрожував перерости в більш широке

зіткнення з втягненням зовнішніх сил.

Важливий фактор нестабільності в цьому регіоні становила позиція

китайського керівництва, яке в самий розпал воєнних дій між Індією і

Пакистаном провокаційно проголосило свою цілковиту підтримку останнього в

боротьбі проти Індії, погрожуючи відкрити «другий фронт» на індійських

кордонах. До того ж війська обох сторін не були відведені на позиції, які

вони займали до 5 серпня 1965 р.

В такій обстановці нетривкого перемир'я роль посередника в

урегулюванні індійсько-пакистанського конфлікту взяв на себе СРСР. Уряди

США й Великобританії висловилися на підтримку радянської пропозиції про

добрі послуги при прямих переговорах між Індією і Пакистаном і порадили їм

прийняти запрошення радянського уряду. Виявивши добру волю, обидві сторони

прийняли радянську пропозицію без будь-яких попередніх умов, і 4 січня 1966

р. в Ташкенті розпочалися важкі переговори прем'єр-міністра Індії Л. Б.

Шастрі і президента Пакистану Мохамеда Айюб-Хана з питань урегулювання

міждержавного конфлікту. Вони закінчилися підписанням 10 січня 1966 р.

Ташкентської декларації, в дев'яти статтях якої були визначені невідкладні

заходи з відновлення в регіоні нормального й мирного становища. Зокрема,

сторони проголосили рішучість відновити нормальні й мирні відносини,

сприяти взаєморозумінню й дружбі, добросусідству й співробітництву. На

особливу увагу заслуговують статті 1, 3, 4 вказаної декларації, де йдеться

про відмову сторін від застосування сили та мирне врегулювання спорів,

невтручання у внутрішні справи одна одної, припинення ворожої пропаганди.

Ташкентські домовленості створювали сприятливі умови для встановлення

в Південній Азії тривалого й міцного миру. Проте пов’язуванні з ними надії

не виправдалися. На думку фахівців, головною причиною неефективності їх

утілення в життя було те, що досягнутий компроміс дістав неоднозначну

оцінку з обох сторін. До того ж вони неоднаково тлумачили ці домовленості й

чекали від них зовсім різних результатів.

Негативний вплив на виконання Ташкентської угоди справила й підтримка

Пакистану з боку Китаю, який після 1965 р. активізував свої відносини з

Ісламабадом. Пакистанські власті розглядали свої дружні зв'язки з Пекіном

як засіб зміцнення позицій Пакистану в конфлікті з Індією. До зближення з

Китаєм Пакистан певною мірою підштовхнули США, які не надали йому бажаної

підтримки під час війни з Індією і відмовилися від нових поставок зброї.

Після підписання Ташкентської декларації й відведення обома сторонами своїх

військ США відновили військову допомогу Індії й Пакистану.

84. Крах мандатної системи на Близькому Сході

За пропозицією президента США В.Вільсона, до статуту Ліги Націй було

введено поняття мандату, тобто повноважень на управління тією чи іншою

територією від імені Ліги Націй.

Згідно з мандатною системою, усі території були поділені на три групи

мандатів: «А», «В», «С».

o До групи «А» входили колишні володіння Османської імперії, статус яких

наближався до статусу протекторату.

o Група «В» охоплювала колишні німецькі колонії у Центральній Африці

o Мандати групи «С» стосувалися Південно-Західної Африки та островів Тихого

океану

До жовтня 1918 р. Сирія і Ліван входили до складу Османської імперії.

В жовтні 1918 р. турецькі війська залишили Сирію і Ліван, але ще задовго до

цього у відповідності з угодою «Сайкс—Піко» (1916) Великобританія і Франція

підготували поділ арабських провінцій Османської імперії. Сирія і Ліван

ввійшли до сфери впливу Франції.

У квітні 1920 р. на конференції в Сан-Ремо було прийняте рішення про

передання Франції мандата на Сирію і Ліван.

. Остаточний крах мандатної системи на Близькому Сході відбувся після 2-ї

світової війни.

В лютому 1946 р. Сирія і Ліван винесли питання про негайну евакуацію

англо-французьких військ на обговорення Ради Безпеки 00Н.

17 квітня 1946 р. всі іноземні війська покинули територію Сирії, а 31

грудня 1946р. були виведені з Лівану.

Великобританії вдалося зберегти свою військову присутність в Іраку і

Йорданії. В березні 1946 р. Йорданія була проголошена незалежною державою.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18