Cистема управління зовнішньоекономічною діяльністю ЗАТ "Харків'янка"

Кількість і зміст етапів розробки стратегічних планів, а також сама їхня форма можуть істотно змінюватися залежно від конкретних умов. До числа чинників, що впливають на послідовність і зміст робіт із стратегічного планування і управління, належать: форма власності підприємства; його тип (спеціалізоване чи диверсифіковане), галузева приналежність; рівень концентрації виробництва (велике, середнє чи мале підприємство); рівень розвитку ринкових відносин і ринкової інфраструктури; стан маркетингової орієнтації підприємства; рівень освоєння методів стратегічного планування і т.д.

У цілому процес стратегічного планування і управління обов'язково передбачає використання широкого кола інформаційних джерел й інтенсивної аналітичної роботи.

Таким чином, у розробці стратегії планування умовно виділяють такі етапи:

- стратегічний аналіз і прогностичне забезпечення;

- визначення мети і завдань підприємства;

- варіантна розробка стратегії (власне стратегічне планування);

- реалізація;

- контроль за виконанням;

- Оцінювання і коригування стратегічного плану.

Стратегічний аналіз і прогностичне забезпечення розробки стратегії.

На цьому етапі формується інформаційна база стратегічного планування і управління, досліджуються тенденції розвитку широкого кола процесів і явищ у галузі, на ринках збуту, у цілому в економіці, що впливають на умови функціонування підприємства. При цьому визначаються найважливіші проблеми і чинники розвитку організації, перспективи і потенційні загрози, пов'язані з процесами, що відбуваються в навколишньому середовищі.

Метою першого етапу робіт є якісний і кількісний аналіз поточного стану і врахування багатьох чинників, що впливають на результати виробничо-господарської діяльності підприємства. Це дає змогу визначити сильні його сторони, можливості і загрози, пов'язані з впливом навколишнього середовища, вийти на сукупність необхідних рішень з основних напрямків діяльності об'єкта управління і приступити до їхньої попередньої варіантної розробки.

Визначення цілей і завдань підприємства. На основі першого етапу робіт визначаються глобальні цілі підприємства (його "місія", "програмна заява"), що служать вихідною базою для встановлення пріоритетних напрямків виробничо-господарської діяльності. Формуються також критерії розподілу ресурсів і намічаються конкретні кількісні завдання підприємства, визначення яких забезпечує можливість концентрації сил і засобів для досягнення поставлених цілей. Це дає змогу визначити фундаментальні завдання розвитку об'єкта управління, склад і обґрунтованість яких безпосередньо впливають на ефективність стратега.

Варіантна розробка стратегії (власне стратегічне планування). На цьому етапі розробляються альтернативні варіанти стратегічних планів, програм і дається їхня порівняльна оцінка, аналізуються і підтверджуються вищою ланкою управління стратегічні розробки підрозділів, забезпечується узгодженість різних планів, програм та інвестиційних рішень. Широко використовується методика "портфельного планування", коли формується не один варіант стратегії, а складається пакет ("портфель") можливих стратегій, що розробляється для стратегічних господарських підрозділів (СГП). З такого портфеля і робиться відбір найкращої для конкретних умов стратегії.

Варіантна розробка стратегії розвитку підприємства включає:

- вибір стратегічних альтернатив, їх аналіз і визначення базової стратегії;

- формування функціональних стратегій, включаючи стратегію маркетингу, фінансову, НДДКР, розвитку виробництва, зовнішньоекономічної діяльності, соціального розвитку, організаційних змін, екології і т.ін.

Реалізація, контроль за виконанням і коригування стратегічного плану. На цьому етапі широко використовуються різноманітні підходи. Реалізація стратегії може забезпечуватися через єдиний стратегічний план підприємства або через плани і програми стратегічних господарських підрозділів (у цьому випадку на рівні організації забезпечується розподіл ресурсів і здійснюється загальний контроль), або шляхом включення окремих стратегічних завдань (у першу чергу, інвестиційних і науково-технічних) в оперативно-тактичні плани і програми.

У будь-якому випадку головним завданням етапу реалізації є просування в напрямку стратегічних цілей при максимально можливому пристосуванні до реальних умов, що складаються на підприємстві. Коригування планів на цьому етапі забезпечує безперервний циклічний характер стратегічного планування, орієнтацію його на максимальне врахування змін у внутрішньому і зовнішньому середовищі.

Результативність стратегічного управління залежить від організації процесу стратегічного планування . Як правило, ресурси планування розподіляються неефективно. Значно більше зусиль витрачається на інформаційний аналіз порівняно з розробкою і впровадженням стратегії. Це неминуче призводить до неповної реалізації запланованого. За деякими оцінками, до 95 % стратегічних планів за останні двадцять років не були виконані повністю. Збільшення рівня докладених зусиль на етапах розробки і впровадження, а також накладання фаз процесу шляхом виділення змін, впровадження яких можна починати до закінчення розробки стратегії, гарантує більш успішну реалізацію стратегічного плану.

Поведінка організації на зовнішньому ринку значною мірою визначається внутрішніми її можливостями і перспективами розвитку при досягнутому рівні стратегічного управління. У той самий час стратегія зовнішньоекономічної діяльності є однією з важливих складових стратегічного плану підприємства і системи стратегічного управління.

Процес розробки стратегії поведінки організації на зовнішньому ринку включає шість етапів:

- всебічний аналіз стану і розвитку зовнішньоекономічної діяльності;

- аналіз очікуваних змін у кон'юнктурі зовнішнього ринку;

- аналіз можливостей на зовнішньому ринку з урахуванням прогностичних змін у його кон'юнктурі;

- аналіз внутрішньої і зовнішньої бюджетно-податкової політики і впливи змін у ній на умови діяльності організації;

- аналіз тенденцій розвитку світової економіки, стан і тенденції розвитку світового ринку, включаючи ринок кредиту, зовнішньоторговельної політики різних країн, оцінка впливу змін у ній на умови функціонування організації;

- розробка довгострокової стратегії зовнішньоекономічної діяльності з урахуванням існуючого і прогнозного стану на зовнішніх ринках, а також можливостей і очікуваних змін в умовах функціонування підприємства.

Розробка стратегії поведінки організації на зовнішньому ринку здійснюється на трьох різних рівнях: глобальному, стратегічному і тактичному.

Глобальний рівень охоплює довгострокові аспекти діяльності на основі визначення найважливіших цілей, сукупність яких розглядається як єдине ціле. При цьому планування здійснюється на рівні керівництва підприємства з урахуванням можливих довго- і середньострокових варіантів розвитку.

На тактичному (поточному) рівні планування зовнішньоекономічної діяльності концентрується на визначенні конкретних цілей, досягнення яких є умовою ефективного використання наявних ресурсів для реалізації глобальних цілей на існуючих ринках збуту.

На першому етапі розробки стратегії поведінки організації на зовнішньому ринку об'єктами всебічного аналізу є:

- стан на ринку товарів і послуг, що поставляються підприємством при теперішній структурі виробництва і збуту;

- оцінка діяльності підприємства з позиції споживача, товарів і послуг;

- оцінка діяльності організації з позиції ринку. На етапі аналізу очікуваних у кон'юнктурі ринку змін (другий етап) визначаються тенденції розвитку ринку і їхній вплив у перспективі на становище підприємства. При цьому прогнозується вплив змін у кон'юнктурі ринку на потенційні обсяги і умови збуту товарів і послуг відповідно до очікуваного попиту і пропозиції.

На третьому етапі розробки зовнішньоекономічної стратегії при оцінюванні можливостей організації об'єктом аналізу є: очікувана динаміка обсягів зовнішньоекономічної діяльності; доцільність переорієнтації на нові ринки збуту; умови діяльності в новому середовищі і доцільність скорочення її в традиційних сферах і сегментах ринку.

Об'єктом аналізу бюджетно-податкової політики (четвертий етап) є розгляд впливу відповідних чинників на умови функціонування організації при змінах фіскальної політики в межах країни і за кордоном.

На п'ятому етапі розробки зовнішньоекономічної стратегії аналізуються тенденції розвитку світової економіки і зовнішньоекономічних зв'язків і дається оцінка очікуваного впливу на умови функціонування організації. Для цього беруться до уваги прогнозні зміни в зовнішньоторговельній політиці різних країн, в їхній загальногосподарській кон'юнктурі, враховуються тенденції розвитку світового ринку і т.д.

Результати всебічного аналізу зовнішньоекономічних зв'язків, прогнозних оцінок і перспективних умов розвитку на всіх п'ятьох етапах служать вихідною базою для 'формулювання довгострокової стратегії поведінки організації на зовнішньому ринку.

Розробка стратегії зовнішньоекономічної діяльності на шостому етапі передбачає:

- формування глобальної довгострокової цілі (місії) зовнішньоекономічної діяльності;

- розробку альтернативних варіантів досягнення цілі зовнішньоекономічної діяльності;

- поділ (декомпозицію) глобальної цілі зовнішньоекономічної діяльності на ряд взаємозалежних підцілей;

- порівняння варіантів досягнення цілі зовнішньоекономічної діяльності, вибір стратегічних альтернатив, оцінювання можливостей і наслідків їхньої реалізації і формування стратегії поведінки підприємства на зовнішньому ринку.

Стратегічне управління пов'язане з визначенням цілей організації і з приведенням її взаємозв'язків із навколишнім середовищем у відповідність до внутрішніх можливостей і завдань розвитку.

Таким чином, стратегічний менеджмент у сфері зовнішньоекономічних зв'язків сприяє стабілізації і зміцненню стратегічних позицій підприємства, забезпеченню його тривалої життєздатності при зміні зовнішніх умов функціонування.

Проблема доцільності виходу підприємства на зарубіжний ринок виникає в декількох випадках. По-перше, з метою збільшення потенційного попиту або для зниження комерційної риски. У останньому випадку підприємство намагається зменшити ризики шляхом диверсифікації контингенту своїх клієнтів, що знаходяться в різних економічних умовах. Крім цього підприємство може переслідувати і інші цілі: поліпшення репутації на вітчизняному ринку, зниження витрат (за рахунок використання дешевших ресурсів) та інші. Для вироблення рекомендацій по здійсненню зовнішньоекономічної стратегії підприємства умовно можна розділити на три категорії:

- підприємства, що утримують частку на зовнішньому ринку, достатню для збереження або нарощування оборотів підприємства;

- підприємства, що випробовують кризу збуту за межами України;

- підприємства, не орієнтовані на зовнішній ринок, але, з одного боку, що проводять потенційно перспективну для продажу за кордоном продукцію, а, з іншого боку, що випробовують необхідність (через наявність великої частки витрат в іноземній валюті, зниження купівельної спроможності усередині країни і тому подібне) прийняти участь в зовнішньоторговельній діяльності.

Приналежність підприємства до певної групи або знаходження на певній стадії виходу на зовнішній ринок, багато в чому визначають спектр завдань, які стоятимуть перед зовнішньоекономічною службою даного підприємства.

Підприємства першої групи позбавлені від проблем, пов'язаних з пошуком споживачів на зовнішньому ринку. До їх числа відносяться крупні підприємства-виробники. Основним завданням підприємств вказаної групи є позиціонування на зовнішньому сегментованому ринку і оптимізація зовнішньоторговельної діяльності.

На перший план в даному випадку виходить проблема фінансування оборотного капіталу підприємств. Як причини тут можна відзначити:

- бажання іноземних компаній уникнути авансування на користь вітчизняних підприємств (т.з. «український ризик»); відсутність гарантій якості товару, що поставляється; відсутність необхідних засобів, які покупець готовий відвернути на початку свого технологічного ланцюжка (практично повністю підприємства цієї групи представляють експортерів сировини і сировинних матеріалів);

- нестабільність загальної політичної ситуації в країні, суперечність і нестабільність законів, пов'язаних з зовнішньоторговельною діяльністю.

Враховуючи витрати, пов'язані з виробництвом і реалізацією крупних партій товарів, підприємствам не завжди буває вигідно відволікати необхідну суму власних коштів. Банківський кредит не є панацеєю унаслідок того, що небагато банків здатні самостійно фінансувати значні експортні постачання крупних підприємств. Виходом в даній ситуації може бути залучення синдикованих кредитів (участь декількох кредиторів).

Для підприємств цієї групи значення мають не тільки механізми, регулюючі експорт, але також обмеження і преференції приймаючої країни, зокрема наступні параметри:

- абсолютний рівень дозволеного імпорту вироблюваного товару;

- як часто і якими органами видаються ліцензії і визначаються квоти на імпорт;

- чи видаються вони будь-якому експортерові або круг постачальників обмежений;

- чи визначені обмеження у вартісному або натуральному виразі;

- чи видаються генеральні ліцензії і квоти для певних постачань;

- чи є об'єми квот результатом міжурядових угод або залежать від примхи уряду країни-імпортера;

- який звичайний термін дії ліцензії;

- чи можуть отримані ліцензії бути передані іншому підприємству;

- можливість конвертації іноземної валюти, отриманої в оплату товару, що експортується;

- валютне регулювання, можливість здійснення певних форм розрахунків, необхідність депонування засобів для відкриття акредитиву, і так далі

Тобто сильні експортери можуть дозволити собі брати до уваги не тільки прибутковість експортних операцій, але також механізми роботи і ступінь ризику, з яким можлива торгівля з даною країною.

Типи стратегій виходу на зовнішній ринок

Після вибору найбільш адекватного конкурентним перевагам та потенціалу фірми зарубіжного ринку логічно постає питання щодо форм присутності на цьому ринку, а отже, і стратегій виходу на нього. Міжнародна бізнесова практика виділяє три основні стратегії виходу на зовнішній ринок:

-    експортування,

-        спільне підприємництво,

-        пряме інвестування (рис. 1.1.).

Рисунок 1.1 - Стратегії виходу на зовнішній ринок

У випадку стратегії експортування виробництво залишається на національній території, що має свої недоліки та переваги. Спільне підпри-ємництво та пряме інвестування потребують вже організації виробництва за кордоном. При цьому деякі форми спільного підприємництва реалізу-ються на основі укладення контрактів, без додаткових інвестицій, а спільне володіння та пряме інвестування передбачають інвестиції, тобто довгострокові вкладення капіталу в підприємства, соціально-економічні програми, підприємницькі та інноваційні проекти. Це зумовлює виділення контрактних та інвестиційних форм стратегій виходу на зовнішній ринок (рис. 1.2).

Експорт - вивіз за кордон товарів, які продані іноземним покупцям з метою їх безпосереднього споживання, продажу або для перероблення.

Непрямий експорт - продаж товарів на зовнішньому ринку за допомогою незалежних маркетингових посередників.

Прямий експорт - продаж товарів на зовнішньому ринку самостійно.

Спільне підприємництво - об’єднання зусиль партнерів щонаймен-ше з двох країн з метою організації спільної комерційної справи.

Ліцензування - форма спільного підприємництва, яка базується на тому, що ліцензіар (продавець) передає ліцензіату (покупцеві) право на використання виробничого процесу, патенту, товарного знака в обмін на гонорар або ліцензійний платіж.

Рисунок 1.2 - Контракти та інвестиційні форми стратегій виходу фірм на зарубіжний ринок

Підрядне виробництво - форма спільного підприємництва, за якої національний виробник (продавець) укладає угоду із закордонними виробниками на виготовлення своєї продукції.

Управління за контрактом -- форма спільного підприємництва, за якої національний експортер передає зарубіжному партнеру «ноу-хау» в галузі управління, а той забезпечує необхідний капітал.

Спільне володіння - форма спільного підприємництва, за якої об’єднуються зусилля зарубіжних та місцевих інвесторів з метою створення місцевого комерційного підприємства, котрим вони володіють та керують спільно.

Пряме інвестування - розміщення капіталу у власні закордонні складальні або виробничі підприємства, збутові філії.

2 ХАРАКТЕРИСТИКА ПІДПРИЄМСТВА ЗАТ «ХАРКІВ'ЯНКА»

2.1 Коротка історія фабрики

Історія кондитерської фабрики міста Харкова почалася з 1895 року.

У серпні 1895 року в справах Харківського губернатора з'явився новий документ: «Про дозвіл товариству Жорж Борман» відкрити в місті Харків цукрову фабрику.

Що привело в місто Харків купця другої гільдії, російського промисловця Григорія Миколайовича Бормана, директора-розпорядника товариства, фактично повновладного господаря вже широко відомої в Санкт-Петербурзі фірми з однойменною назвою? Адже фірма в столиці Російської держави процвітала у всю: вона мала два шикарно обставлених магазина на парадних вулицях міста, обширний фабричний корпус, оптовий склад. Розширення зони торгівлі і збільшення капіталу штовхало на пошук місця для будівництва нової фабрики. Обран був Харків. До цього часу місто ставало крупним промисловим центром Півдня Росії. Вже до 1890р. були побудовані залізничні лінії Курськ-Харків-Одеса, Харків-Севастополь, Харків-Ростов і залізничний зв'язок існував між усіма крупними містами України і загальноросійськими центрами.

Важливим чинником з'явилося і те, що Україна виробляла 81,5% загального вироблення цукру - основної сировини в кондитерській справі.

У жовтні 1896р. в Харкові на вулиці Кацарська відкрита фабрика по виробництву бісквіта і шоколаду товариства « Жорж Борман ».

У 1900р. - відкрито фірмовий магазин роздрібної торгівлі на Миколаївській площі міста Харкова (нині магазин « Ведмедик ») - візитна картка кондитерської фабрики. За три з невеликим роки підприємство стало одним з найбільших, для того часу на Україні. Чисельність працюючих на виробництві складала 800 чоловік, близько 100 чоловік працювало в численних складах і лавках. На фабриці в шоколадному відділенні працювало високомеханізовані, для того часу, машини для виробництва шоколаду - 8 великих меланжерів, 18 вальцювань, 6 подвійних і потрійних млинів для какао, окрім цього безліч дрібних машин і 4 гідравлічних преса для віджиму какао масла. Інженерами підприємства була упроваджена система охолоджування шоколаду в холодильних камерах за допомогою рідкої вуглекислоти, а бісквітне виробництво оснащене печами, що діють, і складними бісквітними машинами.

Асортимент фабрики в дореволюційний період складався з шоколаду і шоколадних цукерок, карамелі і монпансьє в банках, мармеладу і різного варення, бісквітів і пряників. Чисельність працючих зросла до 1252 чол., виробництво досягло 4646 тон на рік. Кондитерська фабрика продовжувала працювати і в роки революції, громадянської війни, націоналізації (1917-1920), роки голоду і розрухи, зменшивши об'єми, змінивши асортимент з дорожчого на «пролетарський» - дешевий.

У 1922 році, до дня святкування 5-ої річниці Великої Жовтневої Революції товариство «Жорж Борман» було перейменоване в кондитерську фабрику «Жовтень». Досягти дореволюційної потужності на підприємстві змогли лише до 1925 року.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11